Змінюй хід війни! Допомагай ЗСУ!

Без догмата

Дочитала "Марію".
Є твори великі, а є величні.
Твори Самчука саме такі.
Крають душу на шматки.
 
Хто ж знав, що у віці 70+ я звернусь до підручників? :)

Ось читаю дещо в посібнику з історії України.
Коротенько про хід Першої світової - хто на кому стояв - і про причини поразки УНР, Гетьманату та Директорії.

Дійшла до ОУН-УПА, а по дорозі таке ось, важливе для розуміння й вічне знайшлось.

Знаменитий філософ Мераб Мамардашвілі в інший час і за інших обставин зазначив, що людину не можна звільнити ззовні. Люди, відпущені на волю, є всього лише вільновідпущениками з волі пана.

Ну як ми у 1991 році.
Ще одна причина нинішньої ситуації, як мені видається.
 
ПОЛІТ ДЖМЕЛЯ,
ЧАСТИНА 1
НАЦІЯ

Основа нації - традиція, побут, спосіб життя.
Хтось тисячоліттями рве кокоси і банани, ловить рибу або пасе вівці.
Ми були землеробами. Весь устрій життя був направлений на землю, всі вірування стародавніх часів, всі пісні...
Землероби - не войовнича нація. Воювати вміла заради захисту, а не нападу
Як прочитати того ж Уласа Самчука - це суцільний гімн землі, а Матвій чи Корній - уособлення українського духу.
Але оцей наш рай географічно завжди знаходився у зоні інтересів чужинців з усіх боків.
Ми були ареною зіткнень усіх імперій. Нація нищилась, але відновлювалась, бо так вимагала земля.
Читаючи книги Самчука, спіймала себе на відчутті гострого жалю - ні тих традицій, ні того життєвого устрою, ні тих велетнів українського духу немає і вже не буде.
Часи міняються, а з ними і люди.
Часи української нації скінчились з розгромом останніх криївок УПА на Волині. Упівці намагались затримати час навіть ціною свого життя. Час пішов далі, а вони залишились у тій землі, яку боронили.

Оце і був кінець української нації у своїй первинності, у Божому задуму.
Голодомор, колективізація, міжвоєнні та повоєнні руйнування землі і загалом устрою, далі пролетарізація України, а тепер глобалізація світу привели до зникнення української нації у всіх засадничих формах її існування.
Світосприйняття, формальне, показове, а не еззистенційне відношення до мови, втрата зацікавлення історією...
Повернення до минулого нема, майбутнє непевне.
"Якось воно буде", як казав герой роману Богдана Лепкого Крутіж козак Валентій Босаковський про драматичний час за гетьмана Івана Виговського, наступника Богдана.
 
З історії Центральної Ради.
Прямої ****огії нема, але все ж...
Цитую по посібнику з Історії України:

У червні 1917 року відбувся 2 військовий з'їзд, що затвердив статут Генерального Військового комітету на чолі з Симоном Петлюрою.
Та значна частина членів ЦР не зрозуміла значення організації української армії. Зокремв, В. Винниченко вважав, що "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій". Тому армію України створювали стихійно і повільно. Проукраїнськи налаштовані 16 дивізій не були завчасно зняті з фронту. При спробі пробитися в Україну вони були розгромлені більшовиками. Коли ж більшовицькі війська рушили в Україну, чинити їм опір було нікому. М. Грушевський і В. Вінниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, запропонованого у розпорядження ЦР генералом П. Скоропадським.
 
Оце попав мені до рук Іван Багряний. Людина біжить над прірвою.
Якась незнана сила, чи то воля, але щось з Вищого розуму додає мені книжки саме у той момент, коли вони найважливіші.
3 березня 2025 року найважливіше - екзистенції героїв приблизно у нашому стані загострення війги.
Ця книжка рекомендована до шкільної програми.
Та доросла людина не все там зрозумії, якщо не сидить під бомбами, не аназізує минулого - свого і країни і не чекає невідомо чого й невідомо від кого.
Мені видається, що молодь зараз у обіймах штучного інтелекту і в кращому випадку читає книжки з картинками, забула назву, адаптовані до масового сприйняття.
Хай не ображається на мене Ірочка, але саме вона для мене взірець світосприйняття сучасної молоді. :)
Якщо судити по її дописах у Шоколадниці.

Але яка трагедія у романі, яка руйнація матеріального і нематеріального, духовного світу, до якої героїв привела ДСВ, вже при відступі німців...
Читаю далі.
 
Оце попав мені до рук Іван Багряний. Людина біжить над прірвою.
Мне больше запомнилась его книга "Тигорови". Отчасти потому, что часть мой семьи в Столыпенские годы выехала на дальний восток в Зелений кут, где реально занимались ловлей тигров.

В общем, очень советую, если не читали ранее.
 
Мне больше запомнилась его книга "Тигорови". Отчасти потому, что часть мой семьи в Столыпенские годы выехала на дальний восток в Зелений кут, где реально занимались ловлей тигров.

В общем, очень советую, если не читали ранее.
Тот роман, что читаю, начинается со страшных бомбардировок города, где живет герой.
Психологически интересно сравнить поведение жителей в романе и наше сейчас.
Как избежать, куда прятаться, нарастание какой-то апатии перед неизбежным.
В Харькове, по счастью, такого не было. Но вне Харькова, наши страднические города - Изюм, Волчанск, Купянск... далее везде.
 
Тирхен!
Чтоб поставить под спойлер в телефоне, нужно нажать средние 3 точки в поле сообщения и выбрать вторую справа фигнюшку, пкречеркнутую на левую сеорону.
Ну и выделить текст, который нужно спрятать. Там вверху появляется подсказка.
 
Тепер не посідаю в Едмонтоні нічого. Лише у Вінніпегу маю 15 лотів землі і мушу платити яких 40 долярів річного податку.

Найстарший мій син Василь має тепер 48 років, посідає пять фар- мів, жонатий, має сина. Син Никола пішов як робітник в місто і жиє з того, що сам заробить. Донька Анна вийшла заміж за Йосифа Піке- леса, німця, який робить у фабриці Свифта коло мяса. Син Михайло, ще парібок, ****ився слабоумним і перебуває вдомі для слабоумних.

Літа минають. Тепер мені 73 роки. Весело мені говорити з людьми і зійтися при шклянці пива. Я ще держуся добре, але жінка якась нездорова. Нездужає і длятого держиться в хаті, щоб шанувати здоровля. Держимо слуги щоб обійти господарку, бо нам самим вже тяжко допільнувати всьої робо
 
Дякую, Тірхен!
Знайшлася книжка Наталени у одній із бібліотек, 1991 рік видання під загальною назвою Предок.
Не те що в анотації, але прочитаю.
Була в двох бібліотеках, завтра ще в дві піду.
 
Купила у Віваті книжку Наталени Корольової.
Зміст з бібліотечною не співпадає.
В купленій є Без коріння.
 
- Але це ще не все... Не все... Чуєш? Це ще не все... Ще ж нас наші нащадки і прокленуть... Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. Нас прокленуть ті, що нас посилали... Бо ми... Бо ми не здобули їм волі... Так... Прокленуть... І відмежуються від нас... І скажуть... будуть кричати розпни, розпни їх!.. І мертвих розпни!!. І власний, рідний кат розпне, а власний наш хитрий з біса Пілат умиє руки... Отой хитрий наш Пілат... Умиє... Від нас, від тисячів нас і від матерів, що породили нас...

Передсмертні слова героя повісті Івана Багряного "Огненне коло" про останній бій дивізії Галичина під Бродами 17-22 липня 1944 року.
 
Такі тексти дуже емоційно навантажені. Війна і зовні, і в книжках. Чи не важко стільки війни через себе пропускати?
Це моя спокута.
Хочу відійти розумнішою навіть ціною болю. Десь так.
 
Навеяно строкой из сообщения Клайди в теме о США. :)

ЙОСИФ БРОДСКИЙ

Письма Римскому Другу
(Из Марциала)

*

Нынче ветрено и волны с перехлестом.
Скоро осень, все изменится в округе.
Смена красок этих трогательней, Постум,
чем наряда перемены у подруги.

Дева тешит до известного предела -
дальше локтя не пойдешь или колена.
Сколь же радостней прекрасное вне тела:
ни объятье невозможно, ни измена!

*

Посылаю тебе, Постум, эти книги
Что в столице? Мягко стелют? Спать не жестко?
Как там Цезарь? Чем он занят? Все интриги?
Все интриги, вероятно, да обжорство.

Я сижу в своем саду, горит светильник.
Ни подруги, ни прислуги, ни знакомых.
Вместо слабых мира этого и сильных -
лишь согласное гуденье насекомых.

*

Здесь лежит купец из Азии. Толковым
был купцом он - деловит, но незаметен.
Умер быстро: лихорадка. По торговым
он делам сюда приплыл, а не за этим.

Рядом с ним - легионер, под грубым кварцем.
Он в сражениях Империю прославил.
Столько раз могли *****! а умер старцем.
Даже здесь не существует, Постум, правил.

*

Пусть и вправду, Постум, курица не птица,
но с куриными мозгами хватишь горя.
Если выпало в Империи родиться,
лучше жить в глухой провинции у моря.

И от Цезаря далеко, и от вьюги.
Лебезить не нужно, трусить, торопиться.
Говоришь, что все наместники - ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца.

*

Этот ливень переждать с тобой, гетера,
я согласен, но давай-ка без торговли:
брать сестерций с покрывающего тела
все равно, что дранку требовать у кровли.

Протекаю, говоришь? Но где же лужа?
Чтобы лужу оставлял я, не бывало.
Вот найдешь себе какого-нибудь мужа,
он и будет протекать на покрывало.

*

Вот и прожили мы больше половины.
Как сказал мне старый раб перед таверной:
"Мы, оглядываясь, видим лишь руины".
Взгляд, конечно, очень варварский, но верный.

Был в горах. Сейчас вожусь с большим букетом.
Разыщу большой кувшин, воды налью им...
Как там в Ливии, мой Постум,- или где там?
Неужели до сих пор еще воюем?

*

Помнишь, Постум, у наместника сестрица?
Худощавая, но с полными ногами.
Ты с ней спал еще... Недавно стала жрица.
Жрица, Постум, и общается с богами.

Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Или сливами. Расскажешь мне известья.
Постелю тебе в саду под чистым небом
и скажу, как называются созвездья.

*

Скоро, Постум, друг твой, любящий сложенье,
долг свой давний вычитанию заплатит.
Забери из-под подушки сбереженья,
там немного, но на похороны хватит.

Поезжай на вороной своей кобыле
в дом гетер под городскую нашу стену.
Дай им цену, за которую любили,
чтоб за ту же и оплакивали цену.

*

Зелень лавра, доходящая до дрожи.
Дверь распахнутая, пыльное оконце.
Стул покинутый, оставленное ложе.
Ткань, впитавшая полуденное солнце.

Понт шумит за черной изгородью пиний.
Чье-то судно с ветром борется у мыса.
На рассохшейся скамейке - Старший Плиний.
Дрозд щебечет в шевелюре кипариса.
 
Зараз прийде Ірочка і скаже - ой зачем вам єта история???
Вона цю думку продукує у всіх темах.
Зараз у темі про США.
 
Читаю Марію Матіос.
Вона така здавалась культова, що як подумаю, то й відмовляюсь від читання.
А вона така надзвичайна виявилась.
Солодку Дарусю прочитала, тепер Націю читаю.
Відірватись не можу.
Головне, що історичний фон вже добре розумію, що до чого.
Не марнувала три роки.
 
Марія Матіос за Солодку Дарусю отримала Шевченківську премію.
Між, іншим у Ліни Костенко теж цікавий погляд на нас в Записках українського самашедшого.
Не сатира, але тверезий і без колінкування.
 
Ще взяла у біблиотеці Щоденник страченої Марії Матіос і Чотири пори життя.
Коли починала читати книги з історичним тлом, то обирала авторів - свідків подій.
Була якась недовіра до сучасних авторів - мов, повернуть гойдалку в протилежний бік і по всьому.
Отак і про Матіос думала, а воно не так. Мабуть, багато чого знає з першоджерел.
 
Ох і оповідання з цієї "Нації".
Дочитала перший розділ - Апокаліпсис.
Мабуть, тре' у Віват іти і купувати, щоб дома було.
 
Назад
Зверху Знизу