полищука и остальную советскую ******* *****
Fałszywy opis, prawdziwe zbrodnie...
Посилання видалено
Статтю під цією назвою було оприлюднено у Rzeczpospolitej 19 травня цього року. Мова йде про те, що відома світлина із зображенням вбитих дітей, що зазвичай наводилася у якості доказу злочинів УПА проти поляків на т.зв. Східних Кресах, ба більше послугувала прототипом проекту зі встановлення відповідного пам'ятника у Варшаві, виявилася доказом фальшивим.
Подаю тут зроблений нашвидкоруч переклад.
sauveteur-d-ua
========
Фальшивий опис, реальний злочин
Ада Рутковська, Даріуш Столя
Світлина, що послугувала зразком авторам проекту пам'ятника жертвам масових убивств, скоєних ОУН-УПА, не є зображенням польських жертов
Хочемо на початку вибачитися перед читачами за приголомшливі ілюстрації до цієї статті. Такі світлини не мають публікуватися у пресі не тільки для того, щоб не травмувати читачів і не бруталізувати іконосферу, що нас оточує, але також із поваги до представлених на них жертов жахливого злочину. Публікуємо це, не вбачаючи иншої можливості документального підтвердження наших тез, що стосуються важливого питання - поєднання останніх відомостей і драматичних подій півстолітньої давнини.
Кілька тижнів тому у ЗМІ з'явилася інформація щодо планів зі встановлення у центрі Варшави нового пам'ятника. Всепольський Комітет з Побудови Пам'ятника Жертвам Масових Убивств, Скоєних ОУН-УПА над Польським Населенням Східних Кресів (Ogólnopolski Komitet Budowy Pomnika Ofiar Ludobójstwa Dokonanego przez OUN — UPA na Ludności Polskiej Kresów Wschodnich) з цієї нагоди презентував проект авторства відомого митця-скульптора Маряна Конєчного (Marian Konieczny). Він має вигляд стилізованого дерева, до якого прибито чи прив'язано колючим дротом тіла чотирьох дітей. Прототипом цього вжахаючого образу стала вміщена у значній кількості публікацій світлина, присутня, поміж иншим, на обкладинці альбому "Масові вбивства УПА польського населення: фотодокументація" (подаємо за №1). У тих публікаціях подається також місце і час вказаного злочину - кінець 1943 р.
Плани побудови пам'ятника, ба більше вжахаючий проект Конєчного викликали неоднозначну реакцію, серед иншого до Ради Варшави надійшов лист протесту, підписаний більш ніж 100 митцями, науковцями та політиками, у якому стверджується, що приголомшлива форма монументу не слугуватиме доброму увічненню жертов, ані добрим польсько-українським стосункам. Проект пам'ятника, що показує тіла жертов жорстокого злочину, є насправді вжахаючим, і як такий може викликати контроверсії. Проте, надзвичайне у своїй відвертості пов'язування зі сценою зі світлини є фальшивим. Оскільки світлина, що надихнула скульптора, не має нічого спільного із "жертвами масових убивств, скоєних ОУН-УПА над польським населенням Східних Кресів". Представлені на ній діти не були поляками, їхній вбивця не мав нічого спільного з ОУН і УПА і взагалі не був українцем, а злочин не було скоєно під час антипольської акції УПА у 1943 р.
То не є польські діти
Стверджуємо так, оскільки маємо незаперечні докази, що вказана світлина - прототип проекту пам'ятника - представляє зовсім иншу подію. Вона мала місце вночі з 11 на 12 грудня 1923 р., чотири жертви - то циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Злочин є докладно описаним у праці, надрукованій у 1928 р. (і, напевно, у тодішній пресі також)... [та] публікації, яка посилалася на статтю 1928 року. Обидва тексти є публікаціями зі сфери судової медицини. Перша - це стаття "Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці" („Psychoza szałowo-posępnicza w kazuistyce sądowo-psychiatrycznej”), опублікована у "Психіатричному річнику" ("Rocznik Psychiatryczny") у 1928 р. Її автором був Вітольд Лунєвський (Witold Łuniewski), багаторічний директор установи у Творках. Друга публікація - це "Підручник із судової медицини для студентів та лікарів" („Podręcznik medycyny sądowej dla studentów i lekarzy”), виданий у 1948 р. професором Варшавського Університету Віктором Ґживо-Домбровським (Wiktor Grzywo-Dąbrowski), ****** редакційного комітету "Психіатричного Річника". Той доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, привернув увагу вчених. Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у стані розпачу після арешту чоловіка і розпаду циганського табору, у якому вона жила до цього, переконана, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зізналася у поліції. За дорученням суду її було запроваджено до психіатричного закладу, де в неї було підтверджено "маніакально-депресивний психоз", сьогодні, напевно, сказали би про важкий припадок депресії. Як пише Лунєвський, її вчинок "був психопатологічною спробою скоєння розширеного самогубства, якого хвора не довела до кінця".
Обидві вказані публікації містять фото з місця злочину. В "Підручнику судової медицини" вміщено світлину, яку ми позначили №2. Вона не є такою самою, як світлина №1. Читач може помітити, що світлина №1 є її дзеркальним відображенням. Фото, вміщене у праці Лунєвського, позначене нами за №3, є иншою світлиною - представляе, без сумніву, ту саму сцену, але зняте дещо з иншого боку. "Переймаючу жахом картину цього злочину сфотографовано слідчим закладом" - пише Лунєвський, і, напевно, зроблено декілька світлин з різних напрямків. Можливо, що у судових або поліційних архівах збереглися ще инші світлини тієї сцени. Крім того, світлина №1 відрізняється від инших косими чіткими лініями, що їх деякі коментатори помилково сприйняли за колючий дріт. То напевно є сліди згину первинного фото, або ж риски на негативі.
Шляхами легенди світлини
Як же так сталося, що світлину жертов божевільної матері у 1923 р. визнано представленням польських жертов УПА, а надалі - відверто їхньою іконою? Шукаючи відповіді на це питання, ми натрапили на декілька стежинок, частково паралельних, частково розбіжних. Найдавніша знайдена публікація, що датує світлини 1943 р. - це видаваний у Вроцлаві часопис "На рубежі" („Na Rubieży”). Фото з'явилося у його №3 за 1993 р. із підписом: "Польські діти, замучені і замордовані загоном Української Повстанської Армії біля с. Козова, у Тернопільськім воєводстві, восени 1943 року (із зібрання д-ра Станіслава Кшаклєвського)" („Dzieci polskie zamęczone i pomordowane przez oddział Ukraińskiej Powstańczej Armii w okolicy wsi Kozowa, w woj. tarnopolskim, jesienią 1943 roku (ze zbiorów dr Stanisława Krzaklewskiego)”).
На два роки пізніше світлина з'являеться у праці Й. Венґерського (J. Węgierski) "Армія Крайова в округах Станіславів і Тернопіль" („Armia Krajowa w okręgach Stanisławów i Tarnopol”) із підписом "Замордовані загоном СС-Галичина польські діти в районі Козової (повіт Бережанський) (із зібрання В. Залоґовича)" („Zamordowane przez oddziały SS-Galicja dzieci polskie w rejonie Kozowej (pow. brzeżański) (ze zbioru W. Załogowicza)”). Александр Корман (Aleksander Korman) у праці "Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях II Речі Посполитої" („Stosunek UPA do Polaków na ziemiach południowo-wschodnich II Rzeczypospolitej”) (Вроцлав, 2002) подає найбільше інформації про світлину і злочин, що вона його має представляти. Він стверджує, що світлина походить із с. Козова або Лозова, повіт Тернопіль, напевно з грудня 1943 або 1944 р., звідки група вцілілих від різанини поляків доставила її на конспіративний пост 14 полку АК у передмісті Львову. Там вона потрапила до рук Владислава Залоґовича (на якого посилається підпис), котрий багатьмя роками пізніше передав її Кшаклєвському, а той - авторові. Пише він також, що упівці зробили багато таких "віночків" з дітей, прибивши їх до дерев на алеї, яку назвали "дорога до самостійної України". Дізнаємося навіть прізвище імовірного командира загону УПА, відповідального за різанину, та инші подробиці злочину. У виданім роком пізніше згадуванім вже альбомі Корман вміщує світлину вдруге, знову з інформацією, що представляє одне з дерев при "дорозі до самостійної України" у Тернопільськім повіті. Далі у нараховуючому понад 1100 сторінок томі Г. Команьського та Ш. Сєкєркі (H. Komański i Sz. Siekierka) про масові вбивства у Тернопільськім воєводстві (Вроцлав, 2004) читаємо, що світлина походить із зібрання С. Кшаклєвського, а зроблено її німецьким військовим фотографом у с. Козовка, повіт Бережани, у листопаді 1943 р. Хоча ця праця має велику базу першоджерел і розвинений науковий апарат, проте не вказує, на якій підставі цю сцену приписано до с. Козовка. Додамо, що за декілька років світлина №1 з'явилася у різних публікаціях і в Інтернеті (напр. у Вікіпедії), а її опис збагачується щоразу новими подробицями уявного злочину.
Александра Кормана і Станіслава Кшаклєвського вже немає серед живих, проте нам вдалося зв'язатися з панами Сєкєркою, Команьським та Залоґовичем. Двоє перших твердо переконані, що фото, яке вони отримали від д-ра Кшаклєвського, походила від його батька, котрий отримав її від німецького офіцера у Бережанах. Натомість, від Залоґовича ми дізналися, що це він передав фото Кшаклєвському, а отримав його наприкінці 40-х років від певної родини, котра походила з околиці с. Козова, а після війни оселилася у Глухолазах. Внаслідок цих розбіжностей важко встановити, яка з обох історій світлини є правдивою. То було би можливим, якби до Залоґовича і Кшаклєвського-батька потрапили дві однакові світлини (так само замальовані, згорнуті та помилково описані вже у 40-х роках), що здається маловірогідним. Проте, не стверджуємо, що це повідомлення було свідомо брехливим. Навпаки, міркуємо, що особи, котрі оприлюднили фальшивий опис світлини, робили це несвідомо і сумлінно. Наші респонденти були останньою ланкою довгого ланцюжка. Невідомо, хто і коли почав представляти світлину, як доказ злочину над поляками у 1943 р., що наступні особи тільки примножували. Навіть автора (авторів?) цієї фальшивої інтерпретації не варто відразу підозрювати у брехні (хоча не можна того і виключити). Він міг не знати, звідкіля походить світлина, і вважати її доказом почутої історії. Багато людей з південно-східних кресів II Речі Посполитої бачило в ті часи такі потворні сцени, що додання до них ще однієї жахливої світлини могло здаватися їм очевидним.
Захисники пам'яті та речники правди
Треба підкреслити, що хоча представлені тут світлини є фальшивим доказом злочинів, вчинених над поляками УПА, існує достатньо инших вірогідних доказів тих злочинів: польських, українських та німецьких документів і повідомлень, що описують тисячі вбивств беззахисних цивільних осіб різної статі та віку, братських могил, що ховають останки жертов, а також світлини, не менш вражаючі, ніж картина повішених дітей. Жіві ще, хоча з кожним роком їх меншає, наочні свідки різанини і жорстокостей. Збереженню і зібранню великої кількості таких доказів завдячуємо дослідникам-аматорам із кресових кіл, котрі робили це з почуттям місії, з обов'язку пам'яті, попри великі перешкоди. Протягом понад сорока років комуністичної влади це була тема табу; належні установи не проводили досліджень і розслідувань і не збирали документації. Свідки вмирали, багато мовчало через побоювання за життя своє і своїх близьких, сплин часу стирав пам'ять. Випадки помилкових висновків істориків-аматорів були в тих умовах неминучими. Лише порівняно недавно розпочалися академічні дослідження, в яких використовується диференційована першоджерельна база. Завдяки цьому з'явилися нові, солідно задокументовані розробки, що представляють систематичні і докладні обставини, характер і масштаб подій, такі як монументальна праця Еви та Владислава Сємашків (Ewa i Władysław Siemaszko) про масові вбивства на Волині чи виважені історичні аналізи Ґжеґожа Мотики (Grzegorz Motyka). Вони показують, що мислення і метод історика, хоча за змістом своїм критичні, не перешкоджають, але допомагають у оновленні та підтримці пам'яті. Тому що смуток і жаль збуджують в нас обурення на тих істориків, котрі в ім'я правди і згідно з правилами своєї професії критично підходять до певних усталених думок, емоційних суджень та недокументованих тверджень.
Для історика XX століття відповідь на питання, чи пам'ятати і увічнити ті події і їхні жертви, є очевидною: їм належні пошана і пам'ять. Нація - це спільність пам'яті і забуття, але ми не вважаємо, що "політика забуття" допомагала би поєднанню між людьми і народами. Важливі події минулого слід нагадувати і увічнювати, навіть коли це важко і болісно. Відкритим і нелегким є питання, як це здійснювати. Маємо надію, що випадок фальшивого пам'ятника нагадуватиме про потребу спільної праці на цьому полі захисників пам'яті та речників правди.
==========
Від перекладача:
Українсько-польський конфлікт часів Другої Світової - трагічна сторінка нашої з поляками історії, де так чи инакше завинили обидві сторони. Наразі її намагаються використати проти нас усім відомі погані хлопці, котрі і в незалежній Україні і в незалежній Польщі завжди воліли бачити смертельних ворогів, а також їхні місцеві посіпаки. Проте, людяність і здоровий глузд у нас зазвичай переважають. І тому і з нашого, і з польського боку попри все іде рух назустріч одне одному за відомою формулою: "Перепрошуємо і пробачаємо".