Навряд чи можна також говорити про громадянську війну на тій підставі, що українці були і в Червоній Армії, і в УПА. Це, меншою мірою, наївно, оскільки не про абстрактних українців, власне, йдеться, а про те, хто і які ідеї виборював. І тут — нема ради — слід визнати, що УПА саме проти окупантів і боролася, а те, що Ви називаєте «сталінською державою» або «радянською владою», було лише формою колоніальної адміністрації. Не визнати цього у висновку, означатиме знов заплутати справу.
Не можна погодитись і з тезою «висновку» про те, що «не варто зіставляти жертви сторін... Не варто виокремлювати провокаційні дії переодягнутих у форму противника спеціальних команд, які збиткувалися над беззахисним населенням».
А чому, власне, не варто? Якраз навпаки — варто! З 1944 по 1952 рік у західних областях України репресіям (у різних формах, включно з розстрілами) було піддано майже 500 000 осіб, у тому числі заарештовано 130 000, вислано довічно за межі України понад 230 000 осіб. Військова сила, помножена на силу репресивних органів, стала вирішальним фактором упокорення населення, ліквідації опору ОУН і УПА окупаційному режимові.
Тепер погляньмо на іншу сторону. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тисячі диверсій і терористичних актів, у яких загинуло не менше 30 000 представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів.
Поза сумнівом, і ті, і ті цифри жахливі, але зіставте їх, щоб дещо зрозуміти.
