Трішки гумору і не про війну:
Сталося це у далекі часи, коли я був молодий і відморожений на всю голову. Навчався я у славному місті, де й відбулася ця історія.
Є в мене друг Дмитро. Коли я з ним учився, він уже був одружений з дівчиною Олесею.
І коли мене мучило філософське питання «Кого б ****нути і що б з’їсти?», він був зразковим сім’янином і думав, як заробити грошей для родини. Тому після навчання йшов працювати.
І страждав Дімон від того, що в школі, під час цукерково-букетного періоду, він був романтичним і веселим, а тепер побут наглухо вбив усю романтику й красу. І він це бачив.
І прийшла йому в голову ідея на чергову річницю шлюбу влаштувати дружині маленьку романтичну пригоду. Ну, так би мовити, струснути почуття.
Ідея була прикольна. Над їхньою кімнатою від будівельників залишилася якась балка з кільцем і гаком, ручний підйомний кран, коротше. І Дмитрові спало на думку таке.
Я у вигляді Купідона з луком стукаю у вікно до Олесі. Вона відсуває штору, а там Купідон з луком і великим плакатом «Вийди в коридор». Вона виходить у коридор, а там Дімка з величезним букетом троянд. Ну а далі романтика і краса.
Я що, я дурний. Мені байдуже. Тим більше допомогти другові святе діло.
Приколи почалися на етапі підготовки. Лука ми не знайшли.
Ну немає ні в кого, ні зі знайомих, ні з незнайомих, лука.
Зате знайшли арбалет. Красивий такий. Ну арбалет це ж майже лук. Тільки арбалет.
Тому взяли арбалет, взводити не стали, а на край стріли начепили велике плюшеве сердечко.
Далі. Купідон за легендами пацан у памперсі.
Памперс на мене коштував дорого, тому ми подивилися, як сповивають дітей, і зі старого простирадла зробили мені пелюшку.
Спорядження було. Тому наділи на мене упряж, причепили гак, а до упряжі приладнали паперові крильця. Загалом такий собі Купідон мутант.
Спустили мене з крана. І от висю я такий на дев’ятому поверсі дванадцятиповерхового будинку. У перев’язках, з арбалетом і крильцями.
Відчуття повної довбанутості того, що відбувається, не відпускало до останнього.
І тут я розумію, що кран не впритул до стіни, а трохи далі. І до вікна я не дістаю.
Дімону приходить ідея. Треба штовхнути трос, і я по амплітуді підлечу до вікна і акуратно постукаю.
Після першого розмаху я зрозумів, що якщо амплітуда зростатиме в тому ж дусі, то я не постукаю, а весело влечу у вікно.
Тому розгойдування вирішили припинити, і я вирішив просто акуратно дотягнутися до вікна арбалетом і постукати.
Як кажуть, доля теж іноді любить пожартувати.
Олеся, яка розуміла, що чоловік старається заради сім’ї, вирішила, що в день річниці треба б порадувати чоловіка.
Вона вирішила встати раніше, привести себе до ладу, приготувати смачну вечерю і зустріти чоловіка смачною вечерею, собою, і влаштувати романтик на двох.
Тож вона прокинулася раніше і за звичкою пішла відсувати штори.
Далі з її слів. «Розсуваю я штору, а за вікном висить якийсь голий ******ок і ціляться в мене з арбалета…»
Звісно, злякавшись, вона видає крик, який, мабуть, розбудив пів району. І, піддавшись паніці, вилітає з квартири. Як була, у трусах на голе тіло.
І врізається животом і грудьми в букет красивих голландських троянд, який тримав на колінах Дімон.
Наступний вереск змусив мене намотати пару кіл навколо будинку на мотузці. Відлетіти метрів на п’ять від стіни.
Олесю зловили, заспокоїли, пояснили, що це не замах і не вуаєрист за вікном, а спроба зробити незабутній ранок. Так, для неї він справді був незабутній.
Після чого ця парочка закоханих *****ів таки згадала, що я взагалі-то висю за вікном. І мене треба знімати.
Бо люди, які йдуть зранку на роботу, можуть здивуватися такій новій мутації голуба.
І тут почався облом.
Спустити мене було легко. Нагадаю, що гаком я був зачеплений за спину, тобто до мотузки фізично дістати не можу.
А от підняти вже важко.
А троса на повній витяжці вистачає тільки до п’ятого поверху. А стрибати з п’ятого поверху животом вниз мені якось стрьомно.
Дімон з криком «Я зараз!!!» зникає в надрах будинку.
А я висю.
Сонце фарбує дахи будинків світанковими кольорами, пташки прокидаються, а я тут висю біля вікон п’ятого поверху як *****.
Одне з балконних вікон відчиняється, і виповзає мужик. У труселях і з цигарками.
І ми хвилин п’ять чи шість дивимося один на одного.
Погравши очима в гру типу «Я що, я нічого», мужик каже. «Я, звісно, чув, що в нас тут радіація і Чорнобиль, але щоб комарі так мутували… Ти що тут робиш, лелека мутант?»
Я ж казав, що я дурний. Тому мені в голову не приходить нічого кращого, ніж сказати. «Слухай, мужик, дай закурити».
«Та-а-а… Я, звісно, знав, що з грошима в молоді туго, але так у мене сигарети ще не стріляли. А арбалет тобі, типу, якщо не дам?»
Він простягає мені цигарку.
І от ми стоїмо, точніше висимо, і куримо.
По дорозі спілкуємося. Я розповів йому, якого біса я тут узагалі роблю. Мужика, до речі, звали Віталій Андрійович. Він поржав, простягнув руку і затягнув мене у вікно.
Потім були посиденьки на кухні у Дімона й Олесі.
Олесю відпоювали зеленим чаєм.
Мене коньяком.
Але я вам так скажу. Ну її, ту романтику. А куди саме, вирішуйте самі.
Вони, до речі, й досі одружені. Уже чотирнадцять років.
І коли я приїжджаю до них у гості, інакше як Купідоном вони мене не називають.
Автор isterysha
Для багатьох це стало бізнесом...
