4 дн. ·
Сьогодні для мене особливий, важкий і страшний день.
Річниця Іловайська.
Я не хочу переповідати карти боїв чи чужі версії. Їх занадто багато і вони суперечать одна одній. Але є факт. 11 років тому на територію України зайшла регулярна армія Росії. Без їхнього прямого втручання Іловайського котла просто не існувало б.
Моє життя розділилося на до і після Іловайська.
У моєму телефоні довго лежали повідомлення від загиблих хлопців: «Дано, не кинь мою сім’ю. Потурбуйся про них». Це не просто слова. Це тягар, який ти носиш у собі до кінця.
Тоді мій телефон розривався від дзвінків. Родичі шукали своїх синів, братів, чоловіків. Паніка, крики, істерика. Дні й тижні без жодних звісток. Навіть ті, хто вирвався з пекла, ще довго залишалися зниклими.
Медик батальйону Донбас у Запорізькому морзі ідентифікував своїх побратимів. І подзвонив мені. Сказав: «Я впізнав усіх своїх. Але тут гора тіл ЗСУ. Їхні рідні під моргом. Що робити».
І як у тому відомому мемі два деб@ли це сила. Ми з товаришем сіли в машину і поїхали туди.
У задушливому приміщенні без вікон серед тіл і частин тіл ми сперечалися. Віддавати родині тіло, в якому немає повної впевненості, чи чекати. Я кричала: «Віддавайте. Бо тоді в матері буде могила. І заради цієї могили вона житиме».
І ми віддавали. На фоні виття і плачу жінок під моргом.
Це було моє особисте пекло на землі. Після нього моє життя змінилося назавжди.
Потім я поїхала в 61 польовий шпиталь до
Ed Khoroshun з обладнанням для шпиталю. Там було інше пекло. Нескінченний потік поранених. Сортування. Евакуації. Вертольоти. Операції по 24 години без зупинки. Нас попросили виїхати, бо вони рятували до останніх сил.
Коли я повернулась в Київ, тоді накрило вже мене. На Жилянській, де у нас тоді був волонтерський офіс, поряд з
George Tuka та
Inna Kholodkova я раптом усвідомила. Я бачу людину. Бачу, що вона говорить. Але не розумію жодного слова. Я не могла їсти, пити, спати чи навіть дихати. Я добровільно здалась у шпиталь і попросила забрати мене. Мене поклали в лікарню та ввели в медикаментозний сон.
Ще тиждень із соняшників виходили друзі.
Vsevolod Stebliuk ми чекали більше тижня якщо не помиляюся. Багато хто залишався зниклими безвісти і був ідентифікований лише через пів року.
Ці спогади я ношу в собі. Щороку після Дня пам’яті Іловайська мене накривало мідним тазом.
Тепер у часи повномасштабної війни дозволити собі таку розкіш я не можу.
Але пам’ять лишається.
Вічна пам’ять тим, кого ми втратили.
І вдячність тим, хто тоді вийшов через соняшники і залишився живим.
