Статус: Офлайн
Реєстрація: 11.07.2008
Повідом.: 20936
Реєстрація: 11.07.2008
Повідом.: 20936
или не им
Война: события, люди, впечатления
- Автор теми Нужно подумать
- Дата створення
Статус: Онлайн
Реєстрація: 12.10.2014
Повідом.: 7486
Реєстрація: 12.10.2014
Повідом.: 7486
Іншим видавали, наприклад, емальованими судочками для холодцю і іншою посудою.. Я купувала у них..
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.08.2010
Повідом.: 14776
Реєстрація: 06.08.2010
Повідом.: 14776
з пральними машинками, Харків'янка, стояли, з керамичною плиткою
Статус: Онлайн
Реєстрація: 22.01.2025
Повідом.: 1985
Реєстрація: 22.01.2025
Повідом.: 1985
...да там навіть контактні дроти демонтновані (рейки, правда, поки ще у наявності)
Статус: Онлайн
Реєстрація: 22.01.2025
Повідом.: 1985
Реєстрація: 22.01.2025
Повідом.: 1985
Первый день после каникул, эт стресс, кнешн...🐸
Саме так, сильно просився і його взяли, за умови шо буде вдягнений як вони (а не в синьому журналістському броніку) - щоб не виділявся.
Серед тих штурмовиків був хлопець з Мирнограду, 22-річний, який вчився в ХПІ. Починав очно вчитись, ще до війни, на момент зйомки продовжував дистанційно. Українською говорив, дуже добре, сказав шо недавно перейшов. І вони трохи з журналістом поспілкувались, один з ХПІ, другий з ХІРЕ, мовляв оце посадку разом пройдем, а потім і почубитись можна буде)) стінка на стінку, як ці два інститута робили традиційно.
А за 5 місяців цього хлопчика було поранено і з тих пір його доля невідома.
Сергія Лойко шось не видно і не чути - журналіста, який в Донецькому аеропорту з нашими військовими був. В 2022 він ще вривався в висвітлення війни, а потім зник. Мабуть здоров'я не дозволяє, та й вік вже. Здається, якраз оце 10 років, як він приїздив в Харків з книгою Аеропорт. Людей капєц поприходило. Ще актор був з ним, та ось знайшла
Хлопці книжки теж підписували, а до нього черга нереальна була, я навіть не намагалася туди стояти.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.08.2010
Повідом.: 14776
Реєстрація: 06.08.2010
Повідом.: 14776
уявляю, який там запах буде, після їх знаймств з територією
Статус: Офлайн
Реєстрація: 11.07.2008
Повідом.: 20936
Реєстрація: 11.07.2008
Повідом.: 20936
покойнику все равно
Статус: Онлайн
Реєстрація: 17.03.2013
Повідом.: 4859
Реєстрація: 17.03.2013
Повідом.: 4859
Dana Yarovaya
4 дн. ·Сьогодні для мене особливий, важкий і страшний день.
Річниця Іловайська.
Я не хочу переповідати карти боїв чи чужі версії. Їх занадто багато і вони суперечать одна одній. Але є факт. 11 років тому на територію України зайшла регулярна армія Росії. Без їхнього прямого втручання Іловайського котла просто не існувало б.
Моє життя розділилося на до і після Іловайська.
У моєму телефоні довго лежали повідомлення від загиблих хлопців: «Дано, не кинь мою сім’ю. Потурбуйся про них». Це не просто слова. Це тягар, який ти носиш у собі до кінця.
Тоді мій телефон розривався від дзвінків. Родичі шукали своїх синів, братів, чоловіків. Паніка, крики, істерика. Дні й тижні без жодних звісток. Навіть ті, хто вирвався з пекла, ще довго залишалися зниклими.
Медик батальйону Донбас у Запорізькому морзі ідентифікував своїх побратимів. І подзвонив мені. Сказав: «Я впізнав усіх своїх. Але тут гора тіл ЗСУ. Їхні рідні під моргом. Що робити».
І як у тому відомому мемі два деб@ли це сила. Ми з товаришем сіли в машину і поїхали туди.
У задушливому приміщенні без вікон серед тіл і частин тіл ми сперечалися. Віддавати родині тіло, в якому немає повної впевненості, чи чекати. Я кричала: «Віддавайте. Бо тоді в матері буде могила. І заради цієї могили вона житиме».
І ми віддавали. На фоні виття і плачу жінок під моргом.
Це було моє особисте пекло на землі. Після нього моє життя змінилося назавжди.
Потім я поїхала в 61 польовий шпиталь до Ed Khoroshun з обладнанням для шпиталю. Там було інше пекло. Нескінченний потік поранених. Сортування. Евакуації. Вертольоти. Операції по 24 години без зупинки. Нас попросили виїхати, бо вони рятували до останніх сил.
Коли я повернулась в Київ, тоді накрило вже мене. На Жилянській, де у нас тоді був волонтерський офіс, поряд з George Tuka та Inna Kholodkova я раптом усвідомила. Я бачу людину. Бачу, що вона говорить. Але не розумію жодного слова. Я не могла їсти, пити, спати чи навіть дихати. Я добровільно здалась у шпиталь і попросила забрати мене. Мене поклали в лікарню та ввели в медикаментозний сон.
Ще тиждень із соняшників виходили друзі. Vsevolod Stebliuk ми чекали більше тижня якщо не помиляюся. Багато хто залишався зниклими безвісти і був ідентифікований лише через пів року.
Ці спогади я ношу в собі. Щороку після Дня пам’яті Іловайська мене накривало мідним тазом.
Тепер у часи повномасштабної війни дозволити собі таку розкіш я не можу.
Але пам’ять лишається.
Вічна пам’ять тим, кого ми втратили.
І вдячність тим, хто тоді вийшов через соняшники і залишився живим.