Буває, шармутта,
так життя влаштоване - без попередження, без зайвих церемоній, ніби хтось одним махом долоні витер усе, на що ти розраховувв... Приїдеш, думаєш, знайдеш свою хатину, притулок, дах над головою, а воно ж - йок, нема нічого, лишень гола земля та химерний протяг у вікнах, яких більше не існує. І стоїш ти такий, наче з воза звалений, без пояснень, без жодного "прасті", лиш із фактом, котрий б’є по лобі важче, ніж кулак.
А я ж, бачиш, не те щоб пророк, але морально давно собі відмітив: так може бути, інакше не буває. Бо наші реалії - вони хижі, вони жорсткі, вони не вміють пестити чи лагідно торкатися. Тут усе або є, або розсипається пилом за одну ніч. Я, може, й зціпив зуби, і навіть готовий тримати удар, бо розумію, шо світ не винен у наших очікуваннях.
А от ти, га? Чи ти здатен проковтнути таке без зайвих сліз і істерик, чи тебе понесе в глибоку драму, в безкінечне "за шо" і "чому я"? Чи маєш у собі ту крихту сталевого спокою, яка дозволяє, зціпивши зуби, прийняти найгірший варіант і не впасти?
Бо, зрештою, це ж і є випробування: не хата сама по собі, не її цегла й вікна, а те, як ти зустрінеш пустку на тому місці, де мала би бути твоя безпека.