"– Бабусю, сьогодні поганий хліб випекли, глевкий.
– Не смій так казати. Це гріх. Хліб не може бути поганий.
Це мої перші спогади про дідуся й бабусю. Скільки себе пам’ятаю, я завжди знала, що хліб не можна викидати в сміття, навіть крихти. Мені вже багато років, але я й досі автоматично збираю крихти в окремий пакет – голубам. Це вже на рівні підсвідомості. Думаю, така звичка є у багатьох.
Щоб вижити бабуся була змушена в 15 років піти працювати в радгосп за миску баланди. І картки на хліб. Все. За щоденну роботу без вихідних. Бо тварин треба доглядати кожен день.
– Йду на роботу. На узбіччі лежить людина пухла. Вертаюся – вже померла.
– І ніхто не допомагав?
– Нічим було допомагати. Всі такі самі були.
– А чому? Чому так було?
– Хотіли видушити.
Моя бабуся родом з-під Миргорода, а дідусь з-під Києва. Дуже любив розповідати про своє дитинство. Про масштаби голоду я дізналася саме від нього. Він був на той час на Кавказі, там голоду не було. Його товариш родом з Кубані їздив додому якраз у 33-му. Повернувся сам не свій, довго мовчав, нарешті розповів, про завмерлі села, про трупи на вулицях, про те, що вночі на вулиці страшно було виходити не тільки дітям, але й дорослим. Оце набираю текст, а в мені й досі крають душу ті страшні дідусеві слова: «Люди їли людей, чуєш, Оксанко, люди їли людей, по всій Кубані та по всій Україні… Коли я таки пробився додому, голова сільради сказав мені, що в моєму селі вимерло півсела, а в сусідньому селі – половина. Всі померли: мої батько й мати, сестри, їх сім’ї…»
Моя сестра вже декілька років шукає рідню, в надії, що хтось вижив. Але документи згоріли, при чому якось згоріли дуже цікаво, вибірково. Царських часів збереглися, збереглися ті, що пізніше. А цей період, хтось дуже старанно хотів викреслити, стерти з людської пам’яті, як стирав на попіл цілі родини…"
https://www.facebook.com/oksanacher...hTaSWn2uFzmdm17yvBpWy2l54xLUfQ-FCan4k&fref=nf
