Дуже багато нестиковок.
По-перше ми тут дивувались емігрантам, які поїхали давно, ще за совка, не переживши усіх перипетій за останні 25 років і здалеку повчають нас, як нам тут жити, самі сидячі дупою у теплі.
А по-друге - вона завжди заявляла, що бажає своїм дітям жити в іншій країні, бо у теперішній час на бачить перспектив змінити щось на краще у цій країні.
Чесно і відверто. Ніякого пафосу.
Далі, припущення, що збиралась відїжджати. От коли поїде, тоді і будемо одні радіти за неї, що знайшла свою долю, а інші задихатися від заздрощів та злоби. Потім. А поки що можно тихенько посидіти та помовчати.
Ну а про любов до міста. Шо сказати? Любити не заборониш навіть на відстані. Не плутай любов із відданістю. Можна любити своє місто, таксуючи у Вацлавскьому намісті Праги, та знаючи про події у Харкові більше, ніж деякі харків'яни. Поїхавши свого часу, бо не вистачило відданості свому місту і витримки пережити негаразди у країні. Любов від того нікуди не поділась.
Ну і про " бігти з міста". Хотіла б - давно забігла. Тут трохи інша справа, важлива для будь-якої жінки - особисте життя. Я б над цим не кепкував і цим не тицяв би у вічі. Справа дуже делікатна. Для жінок дуже важлива. Важливіше за любов до міста чи країни, іноді. Подивись довкола: голуби в'ють гніздечко усюди - і у Харкові, і в Празі, і в Марселі. Це життя. Нікуди не подінешся.
Так шо поки помовчимо, щоб не зурочити. А як діло вигорить - порадіємо за неї трохи. Ми ж їй не вороги, правда?
