Коли я народився, тато дуже зрадів, напився, бив сусідів кочергою, а потім упав у річку і всьо. За тиждень його виловили і поховали, а мене назвали Фєдя, як його. Відтоді наша сім’я дуже бідно жила, кажуть, але я не знаю, бо не знав, як жила до того. Я – єдиний син, тому батько був такий радий.
А мама дуже плакала, бо я був шостим. Без батька нам стало нічого їсти і три мої старші сестри померли. А я чомусь вижив. Отаке. Великий виріс. У п’ять років корову міг піднять і через тина жбовснуть.
Сестра ржала, а сусіда дуже гиркав на мене, тому я брав кочергу і махав. Як тато, кажуть. Мама казала, що я завше злий був, коли хтось гримав, бився і кусався – страх!
У сім років у ліс пішов – сам. Приніс звідти кабана. Нічо не пам’ятаю, люди розказували. Шоб мамка і сестри голодні не були, ходив корови і вівці пасти. Всі знали, що як вовки нападуть, то глина тим вовкам, бо я кусаюся. Вовки несмачні, та ще й вумні, як учитель з гімназії. Шкода їх було, але за вівці й корови я гроші мав. В гімназію не ходив, бо я селюк. То для паничів. Але учитель до нас приходив і книжки приносив з картинками. Хороший. В селі казали – філозоф.
Мамка завжди дуже красива ставала, як він приходив. Отаке. А потім померла, бо не змогла родити. Прийшли до нас якісь поліцаї, кажуть, в дім для сиріт заберуть. То сестри пішли, а я до лісу втік.
Чув, як мене шукали, кричали дуже, пуляли по деревах, бо я одного поліцая за ногу вгриз. Нога смачна була, три дні зобав, як на дереві сидів. Сестер відтоді нігди не бачив.
З лісу рішив не виходить. Звірі їв, гриби сирі, ягоди. Зимов лише звірі. Дерева звалив на халабуду. За рік за сестрами заскучав, пішов у село, а їх там нема. А поліцаї повно. В шльомах, як з горіха половинка. І желязники, як пушка, селом катаються. Ще бачив, як вони вогньом пуляли дуже голосно. Поліцаї мене побачили, ружжа наставили, питають щось, що я не пойняв, як наче не на людському.
Кажу: я сестер шукаю, Галю і Христю. Отакі вони, а в Галі ще коси. А вони як пальнуть у мене! Холєра! В мене кохта і так у лісі дірява стала, а так – вцаль як сито! Я зобідився дуже і пішов був кочергу шукать, а вони по мені з желязника – бабах! Я тоді обідився дуже, желязників їм поламав, скіко догнав. З желязників поліцаї вилізали, та я бігаю борзше. Поліцаї смачніші за вовки й лиси і не такі вумні, хоча й мають ружжа.
Довго в лісі сидів, кілька год. Руки в мене виросли дебелі, ноги й борода. Кохти й штани я в поліцаїв повно забрав, одівся. А ще боти моцні – одні трохи налізли, то й носив. А потім репнули, то я знов у село пішов за ботами. А там людей – сто! Не знаю, скіко то, але купа. Лише сусіда взнав, та не враз – він уже сідий був і ветхий. Мене ввидів, пальцем показує і як завола: «Німець!» Кажу: «Я не німець, я Фєдя, ваш сусід». А той себе за сорочку вхопив, перекосився, упав – і всьо. Отаке. Люди прибігли, якісь нові поліцаї, що вже по-людському говорять, але якось наче як з іншого міста чи столечні.
Не знаю, не стрічав таких нігди. Кажуть, шоб я пашпорта показав. А в мене нема пашпорта. Боти показую, що репнули, кажу: нові мені тре. Ой, довго щось рішали, я аж трохи яритися став.
Думав був по кочергу піти, аж тут все рішили. Пашпорта виписали, але ботів не дали. Сказали, що тре мені в калхоз іти, якщо боти хочу. Я й пішов.
Калхоз ледаякий оказався, не сподобався ми. Граблі дали кволі – поламав, лопату – теж. Од відра ручка одірвалась. В трактора още не вліз. Скучно. Всі ходять, пальцем на мене тицяють.
А балакать не хочуть. Тоді поліцаї прийшли, багато, і до машини мене потягли. Я йду. Браслетки надягли. А мені вони незручні, то я їх зняв. Вони нові вдягли – теж зняв. Кажу, я не баба, не тре мені цього всьо. Поліцаї пістолети дістали.
Я тоді роз’ярився дуже. Боти не дали, та ще й кохту знову подірявлять. Нашо мені їхній пашпорт, як ноги зимою мерзнуть?! У ліс повернувся, поліцаїв забрав багацько, ще й трактора кусок на халабуду. Поліцаї смачні, але боти їхні жодні не налізли. Отака біда.
Довго не виходив. Чув, що ходили, шукали. Але там, де я живу, нілга пройти. Потім тихо стало. Не знаю, скілько год пройшло. А потім – як бахне! Взяв пашпорта, вийшов. Гляджу – нема села.
Ніц нема, яма чорна. І желязник їде – більше, ніж був, з довгим ружжом. Кохта враз дірками пішла, вуха заклало, бо все кругом бабахкає. Бороду мені подерло. Пашпорта показав – не помогло. Бачу – вже й штані на мені геть дірками взялися. Обідно. Взяв желязника за ружжо і пішов ним махать, як був кочергою. Ходив-ходив, поліцаїв повно прибив.
Наступив на якусь коробочку, а вона – бах! І ногу мені попекла – я ж босий.
Далі не пам’ятаю, бо дуже лютий був. А тоді тихо стало. Я вже був до лісу пішов назад, аж тут бачу – щось по небі летить і бурчить. Наче на хреста дуже схоже, який в храмі був. І давай по мені каменюки гарячі пулять! Думаю: ах ти ж, холєра! А в мене досі желязник у руці. То я того желязника в небо кинув. Штука з неба впала, а я до лісу вернувся, бо більше робить було ніц.
Ще виходив многажди. Я правий був, що вовки вумні, бо люди – *****и. Уже був калхоз, а вони його знову уробили. Святі на іконах чомусь по кілька люд на кожній, і у всіх у їх голови боком повернуті. Все кругом в червоних трапках. Мо, думають, що то красиво? Ну, нехай.
Ще якось вийшов – села половина лишилася, а решта – всьо кукурудза. А далі і її не стало, хати повалилися. Поліцая єдиного найшов, пяного. Як укусив, то потім у голові крутилося. Не доїв, викинув.
Уже думав, що більше не вийду. Та ж цікаво мені. Визираю з лісу – ба! Стоїть дім, як кілька хат – і вгору, і в боки. Машина поряд, як трактор, тіко кабіна більша і колеса – во! Як два мої кулаки.
У дворі озеро викопано, в ньому дівки купаються, голі й кощаві – вобец некрасиві. Сидить ґазда, за щоку тримається і балака, балака… Послухав – дурню меле. У нас був на селі такий вар’ят, він ще малий на голову падав і здурів. Отаке. А тоді дивлю довкола і зочу – вони!
Поліцаї. Люд сто чи повний мільон. Якби не ружжа – не взнав би. Кохти добрячі, хоча й без рукавів, боти. А м’яса в кожному – як у кабані! Мені од радості аж слина в бороду потекла. Дождався!
Взять любой миллионник мира. Всё то же самое.
Аргументируя.
