Читаю кумедні ессе однієї авторки

Це у неї ніяк не називається, я б назвала "Мрії та реальність

"
**
Люба дивилася на чорно-білий портрет Шарлотти Генсбур. «Яка вона гарна!» – думала Люба. Шарлотта була її кумиром.
- Мати Божа, - прошепотіла Люба, розглядаючи портрет, - я така самотня. Хай бодай якась сволота подзвонила! Хоча б на сьогоднішній вечір. Навіть хоч би й Микола. Я не гніваюсь на нього. Не можна ж, справді, бути такою самотньою цього дощового вечора. Цієї осені. У це бл*цке життя ...
Любаша чи то схлипнула, чи гикнула, щось згадала і пішла на кухню. Відчинила холодильник. Тут же пролунав телефонний дзвінок.
- Дива ... Колю, ти? Номер якийсь… Ах, поміняв. Та я ось… вдома сиджу. Чай пити зібралася. До тебе? Та ні, ну куди я на ніч дивлячись. Та й погода. Я зараз із собакою гуляла, там ллє, як із відра. Я промокла вся. Ні, Колю, не можу. Та я не гніваюсь. До мене? Ну, я якось не готова. Ти б хоч заздалегідь… Чесно, тяжкий день був. Я ось чаю поп'ю і спати, вирубаюся вже. Так, шкода. Ти дзвони. Ага. Давай, не пропадай.
Люба ввімкнула чайник. Думка її була спокійна та світла.
- Щас... Побігла. Ні, ну це ж треба! Ні, ну не сволота? Приїде він. Я ось так все кину, побіжу в душ, поголюся, зачіску зроблю… Попереджати за тиждень треба, а краще за місяць. Я б на дієту села. Пофарбуватися хотіла, он сивина вже лізе. Прибирання б зробила. Бо куди? Ну от куди, квартира ж засрана! Та марення взагалі. Дзвонить серед ночі, а я тут у щасті вся прямо ноги розсовую. Пішов ти, Колю, знаєш куди? Я не така. Не дочекаєшся.
Любочка гордо сіла за стіл і зайнялася обжерливістю. Вона була задоволена собою. Їй нарешті стало добре. Цієї ночі вона спала, як немовля.
(с) Тетяна Ширяєва
