Крутой у тебя учитель истории в школе был. Просто дохтур запукряндскоисторических наук.
Розвиток західноукраїнських земель у міжвоєнний період відбувався в умовах недержавності, монополії неукраїнського та обмеження владою українського населення в політичному й економічному житті. Українські землі були захоплені Польською, Румунською та Чехословацькою державами.
Українські землі займали 35,3 % території Польської держави. Галичина адміністративно належала до південних воєводств: до Львівського (19 з 27 повітів), Станіславського (16 повітів) і Тернопільського (17 повітів), північно-західні землі - до східних воєводств: Західна Волинь - до Волинського (9 повітів), Західне Полісся - до Поліського (8 з 10 повітів), Холмщина - до Люблінського, західна частина Лемківщини - до Краківського, частина Більського повіту - до Білостоцького. Територія Буковини з Хотинщиною ввійшла до складу Румунії. На Закарпатті було створено адміністративно-територіальну одиницю, що називалась Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. Площа окупованих земель становила близько 150 тис. км, чисельність населення перевищувала 11 млн осіб.
Структура господарства залишалася аграрно-індустріальною. Переважало сільськогосподарське виробництво. Індустріальний технологічний спосіб виробництва формувався повільно. Соціальна структура залишалася доіндустріальною. На території Галичини і північно-західних українських земель у сільському господарстві працювало відповідно 91,2 і 94,1 % українського населення, у торгівлі - 1,1 і 0,9 %, у промисловості - 3,9 і 2,6 %, посади службовців займали 1,1 і 0,8 %, мали інші заняття - 2,7 і 1,6 %.
Промисловість досягла довоєнного рівня виробництва лише в 1928 р. Однак у період економічної кризи почався новий спад і до 1939 р. фабрично-заводська промисловість та ремесло не перевершили докризового рівня. Не змінилася також галузева структура промисловості. Рівень механізації залишався низьким.
Промисловість продовжував контролювати іноземний капітал. Місце австро-німецького капіталу посів французький, англійський, американський, польський, румунський, чеський. Українське приватне підприємництво розвивалося повільно. У Галичині українські промисловці об'єднались у громадську організацію - Союз українських купців і промисловців. їх кредитовим органом був Торговельно-промисловий банк, заснований у 1926 р.
Сільське господарство залишалося головною галуззю економіки. Селянські господарства були основною організаційною формою господарювання. У Польській державі вони становили 99,8 % від загальної кількості господарств, були власниками половини всієї землі та 3/4 сільськогосподарських угідь, володіли переважно орними землями та 81 % сіножатей і пасовищ.
Протягом 1919-1938 рр. у Польській державі проводили земельну реформу, сутність якої полягала у парцеляції великого землеволодіння та продажу селянам ділянок землі. На першому етапі (1919-1925 рр.) реформа на українських землях мала колоніальний характер. Право на придбання розпарцельованої землі обмежувалося обов'язковим дозволом державних органів земельної реформи, отримати який українським селянам було складно. Вони платили за землю готівкою, польські колоністи - довгостроковими банківськими кредитами. Таємний розпорядок визначав найвищий, 5-процентний, доступ малоземельного українського селянства для надбання землі. Закон 1925 р. дозволив вторинний продаж розпарцельованої землі, що збільшило доступ українських селян на земельний ринок. Однак за законом 1937 р. продаж землі, одержаної під час парцеляції, відбувався лише за дозволом державних органів.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Більша частина західноукраїнських земель входила до складу Польщі, становлячи третину її території. Там проживало 8,9 млн. чол., в тому числі українців-5,6 млн. (63%), поляків 2,2 млн. (25%), євреїв-0,9 млн. (10%).
Польські урядові кола відкрито поділяли територію Польщі на дві частини: Польща "А", тобто корінні польські землі — Центральна та Західна Польща, і Польща "Б" — це окраїни або креси — Західна Україна і Західна Білорусь. Польща "А" займала панівне становище щодо Польщі "Б". Тут розвивалась промисловість, зосереджувалось понад 80-90% електротехнічної, металообробної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництва цегли, вапна, солі, цукру і тощо.
У той же час у Польщі "Б", в Західній Україні і в Західній Білорусі, незважаючи на те, що вони мали значну територію і величезні природні багаства (в Західній Україні — нафта, кам'яне вугілля, фосфорити, калійні солі, природний газ тощо), важка промисловість зовсім не розвивалась. А ті галузі, що існували, деградували. Так, видобуток нафти в Західній Україні у 1936-1938 рр. зменшився проти 1913 р. в 3-4 рази. Різко знизився видобуток озокериту, занепали текстильна, сірникова, мебльова промисловість. А ті підприємства, які діяли, були переважно дрібними і належали до деревообробної, шкіряної галузей, промисловості з переробки сільськогоподарьских продуктів (винокуріння, пивоваріння, тютюнова тощо). 85% підприємств мали не більше 20 робітників кожне.
Становище робітників і всіх трудящих в західноукраїнських землях було дуже тяжким. Особливо воно погіршилось у період світової економічної кризи 1929-1933 рр. Внаслідок занепаду промисловості на західноукраїнських землях на початку 1930-х років налічувалось 400 тис. безробітнх. Крім повністю безробітних, значна частина робітників була частково безробітною. Ці робітники працювали неповний тиждень (1-4 дні). За офіціальною статистикою в Західній Україні таких частково безробітних в різні роки було від 1/3 до 2/5 всіх робітників. Становище безробітних, які не мали за що купити шматок хліба, було жахливим.
Але ненабагато кращим було й становище тих, що мали постійну роботу. В середньому робочий день на західноукраїнських землях тривав від 10 до 12 і навіть 16-18 годин. А заробітна плата була мізерною і знижувалась з кожним днем. Так, з 1929 до 1932 р. зарплата в Західній Україні була знижена на 14%. У той же час ціни на продукти зросли на 47%. На Буковині реальна зарплата трудящих в 1937 р. в порівнянні з 1913 р. становила лише 32%.
Горе та злидні принесло панування іноземних держав західноукраїнським селянам. Напівфеодальний гніт, величезна заборгованість, розорення, голод —такою була доля західноукраїнського селянства. У Західній Україні 52% всієї землі перебувало у руках поміщиків. 60% селянських господарств Західної України мали не більше 2 га, а 16% — зовсім не мали її. На Буковині у 1930-х роках 52% всіх сільськогосподарських угідь належало поміщикам. 80% селянських господарств мали не більше 2 га орної землі на двір, а понад 31 тис. господарств (із 182 тис.) були повністю безземельними. На Закарпатті в руках поміщиків зосереджувалося 53% всієї землі. Там у 1936 р. 708 поміщикам належало втричі більше орної землі, пасовиськ і лісів, ніж 103 тис. селянських господарств.
Уряди Польщі і Румунії, проводячи в 1920-х роках аграрну реформу, ставили за мету зміцнити в західноукраїнських землях поміщицьке землеволодіння, насадити там польських і румунських колоністів. Так, польський уряд здійснював свою колонізаторську політику, насаджуючи на українських землях польських колоністів-осадників, переважно колишніх офіцерів і солдатів польської армії. Відбираючи у західноукраїнських селян землі і передаючи їх осадникам, польський уряд переслідував мету створити на західноукраїнських землях міну опору для польського панування. З 1919 р. по 1929 р. польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200 тис. осадників, а румунський уряд переселив у Північну Буковину 2 тис. румунських колоністів.
Трудяще селянство західноукраїнських земель перебувало в постійній кабалі у поміщиків і лихварів, було приречене на перманентний голод і злидні. За даними офіційного перепису 1927 р. з кожних 100 господарств 47 були безкорівними. У цілому на західноукраїнських землях дві третини селянських господарств не мало коней або мали одного коня. Непосильним тягарем на плечі селян лягали також державні податки. У Західній Україні податки забирали у селянина від половини до двох третин усього його доходу. На Північній Буковині за час від 1924 р. до 1932 р. податки зросли майже в чотири рази.
Тяжке матеріальне становище, жорстока експлуатація, надзвичайно погані побутові умови й харчування, неналагоджене медичне обслугогування населення, незадовільно організована охорона праці й техніка безпеки на виробництві вели до частих захворювань трудящих, каліцтва, епідемії тифу, дизентерії, скарлатини та інших інфекційних хвороб, до високої смертності серед робітників і селян.
Малоземелля селянства і тяжке становище всіх західноукраїнських трудящих змушували їх до пошуків кращої долі в інших країнах, до еміграції з рідної землі. За 1919-1938 рр. з західноукраїнських земель виїхало 170 тис. українців, з них до Канади — 67 тис., до Аргентини — 42 тис., до Франції — 36 тис., до США — 11 тис., до Бразилії — 7 тис.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Нет. Мерзкая свидомитская брехня.
