Лідери в камуфляжі. Як український волонтер займається навчанням вищого військового керівництва країни
Українська армія досі не позбулася радянської спадщини — як в технічному сенсі, так і в плані менталітету, каже засновник фонду Повернись живим Віталій Дейнега. Щоб виправити це, в Києві запускають нову освітню програму для керівників військових структур.
Благодійний фонд допомоги українській армії Повернись живим спільно з Міжнародним інститутом менеджменту [МІМ] запустили унікальну освітню програму для вищого військового керівництва. Програма стартувала 7 жовтня на базі Бізнес-школи МІМ.
Протягом трьох наступних місяців фахівці Міністерства оборони, офіцери Генерального штабу ЗС України та командири різних родів і видів військ навчатимуться стратегічного мислення, управління персоналом, операційного менеджменту, управлінської психології, лідерства, ділових комунікацій і багато чого іншого.
У групі — три десятки людей, яких ретельно відбирали на попередніх співбесідах, каже засновник фонду Повернись живим Віталій Дейнега.
В інтерв'ю НВ він пояснює, як саме проводився відбір серед тих, хто бажав потрапити на програму, розповідає, хто фінансує цей проект, і розмірковує про радянську спадщину в сучасній українській армії.
— Хто і як підбирав предмети для цієї програми?
— Дисципліни, які будуть викладатися, вибирав я, консультуючись з фахівцями МІМ. Спочатку хотів створити щось схоже на МВА, але без фінансів, господарського права, управлінського обліку і бухгалтерії.
Але під час співбесід з кандидатами я побачив, які запити є у людей насправді. Виявилося, що все дуже сумно в тому, що стосується навичок управління людьми. Нам довелося підкоригувати програму відповідно до цих запитів.
Немає сенсу давати людині великий курс зі стратегічного менеджменту, якщо від нього розбігаються люди. Значить, основна проблема — це зупинити плинність кадрів.
— Скільки коштує таке навчання і хто його фінансує?
— Голова НАК Нафтогаз України в лютому цього року заявив, що з того моменту і до кінця 2019-го відмовляється від своєї зарплати на користь трьох благодійних фондів. Один з них — це фонд Повернись живим [інші два — Народний тил і Таблеточки].
Ми домовилися, що пустимо ці гроші не на тепловізори, а на освіту для військових. Це наша друга освітня програма в межах цього фінансування. Перша — для командирів рот, ми робимо її спільно з Львівською бізнес-школою. Це тренінги, сенс яких — навчити лідерських якостей, делегування, постановки завдань.
Вся програма коштує півмільйона гривень, окремо ми оплачуємо харчування для наших студентів. Це ще десь 45 тис грн. Всі цифри будуть опубліковані відкрито в нашій онлайн-звітності. Якби ця програма була комерційною, вона коштувала б більше 1 млн 200 тис грн.
Наша принципова позиція полягає в тому, що партнер повинен показати свою небайдужість до теми і бажання разом з нами робити країну сильнішою. Це легко перевіряється його готовністю знижувати ціну. Львівська бізнес-школа знизила свою до непристойності. МІМ зробили ціну в два з половиною рази нижче ринкової. Після чого Ірина Тихомирова, президент МІМ, сказала: «Далі всі наші ресурси — у вашому розпорядженні, зробимо все, що буде необхідно». Програма експериментальна, МІМ готовий підлаштовувати її і змінювати на ходу, щоб результат був найкращим.
— Програма покриває тільки цей курс чи пізніше ви плануєте набрати ще один?
— Все залежить від того, чи буде фінансування, і від кількості бажаючих. Коли ми набирали цей курс, кидали клич кілька разів. У перший раз Міністерство оборони і Генштаб всередині своїх структур не змогли організувати нормальну комунікацію і дохідливо пояснити своїм же співробітникам, що це за програма і навіщо вона потрібна.
Потім кинули клич ще раз, але серед тих, хто відгукнувся, було багато невідповідних кандидатур. Адже потрібно знайти людей, які б самі хотіли змінюватися, в них дійсно варто вкладати гроші.
— Я помітила, що в групі — одні чоловіки. Чому? Чи означає це, що на керівних посадах в наших військових структурах в принципі немає жінок?
— Так історично склалося, що майже всі керівники в усіх департаментах у всіх структурах Міністерства оборони, Генштабу — це одні чоловіки. Серед усіх, кого надіслало нам Міноборони, була всього одна жінка. І вона була настільки компетентною, що ми засумнівалися чи потрібна та програма їй. Одна-єдина жінка, яка буде на курсі — це міністр у справах ветеранів Оксана Коляда. Але вона буде присутня як вільний слухач.
— Як проводився відбір тих, хто бажає потрапити на програму?
—Ми прийшли до начальника Генштабу, до голови Міноборони, і попросили представити нам тих, кого вони хотіли б навчити в рамках нашої програми. Так ми зрозуміли, що людей у військові ряди призвали дуже різношерстих. Я б розділив цю аудиторію на чотири категорії. Перша — ті, кому, в принципі не потрібні знання, які ми хотіли їм дати. Друга — люди, у яких ці знання частково є, і на курсі їм може бути нудно. Третя група людей — ті, хто не здатний засвоїти подібну інформацію. І, нарешті, четверта — хто і хоче, і може отримувати нові знання і чия посада дозволить їх реалізувати.
Кандидатів відсівали з різних причин, як позитивних, так і не негативних. Наприклад, якщо хтось з кандидатів насправді потребував інших знань, а не тих, що ми пропонуємо. Частину відсіяли, адже не сильно вірили, що якщо дати їм ці знання, вони ними скористаються належним чином.
У людей, які пройшли відбір, дійсно є запит на навчання, вони не «безнадійно совкові», багато хто навіть дуже перспективні. Однак їх просто нікому навчити. Їм навіть нікому порадити, наприклад, базову літературу, де буде написано про функції які передбачає посада керівника.
— До речі про «безнадійно совкових». Чи багато залишилося в українській армії того самого, «совкового»?
— Українська армія багато в чому досі радянська, і не тільки в тому, що стосується зброї. Наші військові їздять на радянських танках, стріляють з радянських гармат і автоматів радянськими снарядами і патронами. Практично вся техніка в армії, крім невеликої кількості нових зразків озброєння — це радянська спадщина. Так виглядає технічний бік питання.
Але є й інший бік — це ментальність. Тобто, армія ментально в більшості своїй радянська структура. Так, ми зараз переходимо на структуру управління зразка НАТО, але, в цілому, вся система все ще радянська. У поганому сенсі цього слова. Це щось, що було створено в СРСР і в той час функціонувало в своєму найкращому вигляді. Але потім «совок» розвалився і за цим всім перестали доглядати, а краще, що в цьому все було, поступово зникло.
Фактично, Радянський Союз бачив у людині ресурс, цифру: скільки людей потрібно, щоб взяти висоту, скільки «баби повинні народити», щоб в країні вистачало народу. Це ставлення до людини як до ресурсу в українській армії до війни на Донбасі проявлялося майже всюди. І тільки війна змусила людей трохи змінитися.
Командирам довелося взаємодіяти із солдатами, яким вони віддають наказ, оскільки у нас де-юре не війна і немає варіанту розстрілювати незгодних. Тому наказ часто доводилося «продавати» і тут особистісний фактор безпосередньо впливав, чи буде ризикувати людина своїм життям, або вибере саботаж. Завжди ж можна зробити так, що з формальної точки зору наказ буде ніби як виконаний, а на ділі — ні.
Серед слухачів нашого курсу є чимало людей, які побували на війні, перебуваючи на високих посадах. Наприклад, заступник командира бригади — посада, яку людина мала на самому початку війни. І це одні з найбільш «низьких» погонів, які на курсі взагалі є. При цьому такі люди були відносно далеко від безпосередньо самих бойових дій. З автоматом в окопі з них сиділи далеко не всі.
Люди, які функціонують в умовах бойових дій, вже навчилися взаємодіяти з іншими на якомусь інтуїтивному рівні. Людина не піде вмирати за тих, для кого вона — всього лише цифра і чергова зірка на погонах. Але буде готова померти за тих, хто завжди ставився до нього по-дружньому, з любов’ю і розумінням. Відносини — сильний клей, який клеїть колектив разом. Це розуміння є у тих, хто пройшов війну.
Головне, чого ми повинні навчити їх — що окрім приниження і залякування бувають і інші інструменти взаємодії один з одним. Так, будь-яку людину, в принципі, можна змусити щось зробити за допомогою сили і тиску. Але проблема в тому, що ми живемо у вільний час, і люди, які опиняються під тиском, завжди можуть встати, вийти або звільнитися, якщо їм це набридне.
— І чи багато людей вибирає «встати і вийти»?
— Сьогодні близько 65% військових в Україні йдуть з армії після першого контракту. Тобто, підписав контракт, відслужив і пішов. Багато в чому, причина цього — саме ставлення командира.
Є й інший бік питання. На підготовку цих контрактників, їх навчання та інтеграцію в середовище потрібно витратити чимало грошей і сил. Потім вони воюють, а потім ми повинні витратити ще купу грошей на оплату пільг для них, або, не дай бог, на виплати за пораненя і так далі. І так раз по раз, для кожного наступного скликання.
Чи не вигідніше для нас було б, щоб ті люди, які прийшли на службу в 2014-му, залишалися і служили досі? Це були б навчені, мотивовані, досвідчені люди, які вже нічого не бояться. У них достатньо досвіду, вони більш ефективні і їх складніше вбити.
Те, як формуються відносини всередині колективу, безпосередньо залежить від ставлення керівництва до людей. Я спілкувався про це з попереднім і нинішнім керівництвом Генштабу, говорив: треба терміново міняти ставлення до людей, інакше вони розбіжаться. І вони такі: мовляв, так, а що конкретно варто було б змінити, не підкажете? Я кажу, давайте почнемо з того, що я просидів у вас у приймальні півтори години — чекав, поки мене нарешті запросять поговорити.
Ставлення до людей починається ось з цього. Не важливо, це приймальня командувача чи окоп, де поруч з вами — командир взводу.
nv.ua
