Тактичною військовою одиницею УПА був курінь, який мав три або чотири бойові сотні та потрібні технічні прилади. Сотня складалася із чотирьох чот, а чота – із трьох роїв. Бойова сотня нараховувала 130–200 бійців. Командирами, відповідно, були: ройовий, чотовий, сотенний і курінний. Повстанська армія складалася виключно з представників простого народу. В ній нараховувалось 77,6 % селян, 18,2 % – робітників, 4,2 % – інтелігенції. Першим командиром УПА був полковник Клячківський (псевдонім Клим Савур), начальником штабу – полковник Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу – полковник М. Омелюсік. Місцем дислокації командування була Костопільщина (Рівненська область). Маючи лише поверхові знання щодо тактики ведення бою, бійці сформованих підрозділів, не знаючи навіть про сили ворога, потужно атакували його в ім’я вільної України. Вже 7 лютого 1943 р. сотня під командуванням Перегійняка здійснила успішний напад на районний центр м. Володимерець. Гарнізон німецьких військ, що був розташований у місті, незважаючи на тотальну перевагу своїх сил, зазнав нищівної поразки. Переможці отримали велику кількість різної зброї і трофеї. Окрилені цим успіхом бійці сотні Перегійняка успішно вели бої і протягом наступних днів. Але 22 лютого 1943 р. доля не посміхнулася повстанцям. У тривалому бою біля с. Висоцьке повстанці зазнали поразки, а їх командир Перегійняк загинув. Дізнавшись про місце знаходження німецької зброї в селищі Оржеві, Сергій Качинський вирішив заволодіти нею, оскільки його воїни були недостатньо озброєні. В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. сотня повстанців атакувала селище, в якому, крім охоронців, був розташований великий загін окупантів, поліцейських сил. Жорстокий бій тривав цілу ніч. Повстанці і на цей раз перемогли. В тяжкому бою окупанти були вибиті із селища, залишивши в ньому 60 чоловік вбитими. Але і повстанці втратили 4 людини вбитими, а серед них – Сергія Качинського, який керував боєм [2, 4].
Віддавши пошану загиблому командирові, патріоти України продовжували завдавати ударів по відступаючих силах противника. Успішно розвивали наступ відділи повстанців інших районів. Із Сарненщини повстанці переможно рухалися на Костопільщину (Пустомитівські ліси), в район Колки–Степань і Кременеччину. Безпосередніми операціями в боях керувала ОУН. Вона давала конкретні вказівки при вирішенні того чи іншого бойового завдання або для зриву тих чи інших заходів окупантів, наприклад намагання ворога вивезти з України молодь до Німеччини на примусові роботи. ОУН закликала населення не коритися окупантам та відходити у ліси для організації партизанського опору. “Ніхто не повинен їхати до Німеччини. Ніхто не повинен іти на організовані німцями курси, оскільки там цих людей схоплять і знищать. Ніхто не повинен іти на військову службу. Ми не мусимо воювати в лавах ворожої до нас армії за чужі інтереси. Ми маємо вступати тільки в українську армію яка бореться за суверенну Українську державу. Усі, де б ви не перебували, на яких би постах і посадах – всі на службу Україні!”. Ці заклики ОУН потужно сколихнули українське населення. Залишаючи села, воно ніби по сигналу переходило в ліс, де і поповнювало лави повстанців, робило їх енергійнішими і завзятішими в подальшій боротьбі за знищення ворогів на рідній землі. 20 березня 1943 р. два відділи УПА під керівництвом Олексія Брися стрімко атакували місто Горохів. Бій тривав цілу ніч. Сили окупантів переважали повстанців в 6–7 разів. Наступного дня місцева поліція, яка до того вірно слугувала окупантам, перейшла на бік повстанців. Це врешті і вирішило долю бою. Повстанці здобули 31 кулемет (17 з них без замків), 70 автомо¬білів, 420 гвинтівок, 20 пістолетів, більше 800 гранат, 20 тис. набоїв, 19 мотоциклів, 80 роверів, 90 коней, 50 возів, 15 друкарських машинок, велику кількість друкарського паперу, чистих бланків для посвідчень, багато бинтів, йоду, вати, обмундирування, взуття, тощо. Повстанці втратили в бою 8 чоловік, окупанти – 47 чоловік і 100 було поранено [3, 97].
Після Горохівської операції гітлерівці не насмілювались вже безкарно грабувати села, а мусили чимраз більше залишатись у більших містах і там укріплюватись у грубих мурованих будинках. Полум’я народного повстання витискувало окупантів із сіл. Проте залишати їх вони теж не бажали, адже грабунок селян був для них легкою наживою, а селяни перетворювалися у злидарів. Тому на захист їх і виступали завжди воїни УПА. Селяни цінували своїх захисників як членів родини, турбувалися про їхню долю і благополуччя. Один із воїнів УПА, згадуючи про ці події пізніше, писав: “В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…”. Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало лави УПА. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в лави повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Поповнені новими силами, повстанські відділи на початку березня 1943 р. розправилися не з одним відділом німецької поліції чи військом СС в околицях або в обороні таких міст і сіл, як Постійно, Яполоть, Чубан, Біголь, Велика Любаша, Іванова Долина – на Костопільщині; Верениці, Новостав на Кременеччинні, Смига, Замчисько, Білогородка, Ступінка – на Дубенщині, Цумань, Колки, Жуків, Сергіївка, Бугрин – на Рівенщині; Турійськ, Доротин – на Ковельщині; Дружнопіль, Горохів. До цього переліку можна додати десятки і сотні інших населених пунктів на Волині, Поліссі, Житомирщині, Кам’янець-Подільщині. У середині березня 1943 р. відділи УПА напали на охорону німецьких в’язниць у Луцьку, Ковелі, Рівному, Дубно, Кременці і визволили в’язнів. Усі вони поповнювали лави УПА. Інші відді¬ли майже одночасно зайняли Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровицю. В другій половині березня 1943 р. відділи УПА зайняли Деражне. В місті та околиці було встановлено українську національно-революційну владу. Наприкінці березня і на початку квітня 1943 р. відділи УПА після боїв звільнили від окупантів Людвиполь, Олику і Цумань, Горохів. Однак після кількаденного перебування вони змушені були залишили ці населенні пункти. На початку квітня 1943 р. повстанці атакували німецький табір, який складався з кільканадцяти підвід, що транспортували награбоване в українських селян майно. Німці були знищені, а майно повернули селянам [4, 19].
У період з 15 березня по 10 квітня українські повстанці розбили табір військовополонених у Ковелі, Ківерцівський збірний пункт для відправки в Німеччину і концтабір у Лобачівці (Горохівський район). Ці успіхи надали повстанцям ще більшої наснаги та енергії у боротьбі з окупантами. Під їх впливом один з відділів УПА в селі Смига (Вербський район) знищив фабрику металів та лісопильний завод. У ході боїв було вбито 40 окупантів, 15 узято в полон. Другий відділ УПА напав на базальтові копальні (Іванова Долина біля Костополя), які охороняла велика кількість німців. У бою з повстанцями було знищено 100 окупантів, узято велику кількість зброї та амуніції. Територію очищено від фольксдойчів та німців, які охороняли копальні. В ході бою 5 повстанців було вбито і 7 поранено [5, 15-17].
У квітні 1943 р. повстанцям вдалося повністю ліквідувати німецьку адміністрацію в районах Мізоч, Остер, Шумське, Крем’янець, Верба. Для відновлення влади у втрачених районах гітлерівське командування перекинуло на ці території два угорські полки, полк есесівців і жандармерії. Після триденних боїв війська противника були розгромлені. Після нанесення окупантам тяжких ударів, повстанці створюють українську республіку у місті Колки. Вона існувала з квітня до кінця жовтня 1943 р. Республіка була створена з частин сіл Ківерцівського, Маневицького, Рожищенського, Цуманського, Ковельського районів Волинської області та Рафалівського, Володимирецького, Дережнянського, Степанського, Березненського районів Рівненської області. В Колках працювала цивільна адміністрація. У вирі боротьби лави повстанці не тільки не зменшилися, а навпаки – зросли. До них перейшла вся українська поліція Волині й Полісся. Цей організований перехід з повним озброєнням і став серйозним ударом для окупантів. Для формування нової опори окупантам вдалося мобілізувати молодь з числа польських колоністів, переселених ще раніше для ополячення населення західноукраїнських земель. Із цих же колишніх полонізаторів німцям вдалося оформити загони карателів, які відзначилися дикою розправою і грабіжництвом населення. Незважаючи на зміцнення окупантських сил, українські повстанці не припинили вести боротьбу і продовжували завдавати відчутні удари. Одночасно вони нападали на німецькі лігеншафти, які були утворені на базі радянських радгоспів і були опорними пунктами німецької адміністрації та карателів. На початку травня 1943 р. на шляху Ковель – Брест-Литовськ, в районі села Кортеліси, від нападу повстанців загинув начальник штурмових гітлерівських відділів СС, один з найближчих співробітників Гітлера Віктор Лютце, який їздив з інспекцією по Україні. У відповідь посилився терор проти населення. Село Кортеліси було спалено. Посилилась і діяльність УПА. З’явилися відділи УПА на правобережній Україні, які активно діяли на території Житомирщини, Вінниччини, Київщини, Кам’янець-Подільщини. Всюди повстанські загони ліквідовували німецьку адміністрацію, поліцейських охоронців. На допомогу відділам УПА Головне командування УПА посилило рейдуючі відділи, які під час рейду, в свою чергу, завдавали ущімлюючих ударів окупантам. Один з таких відділів, що був направлений на Житомирщину та Західну Київщину, провів 15 успішних боїв з німецькими та поліцейськими частинами. Цей же відділ знищив поліцейську школу біля Житомира, що налічувала 260 поліцаїв. Зазнавши великих втрат від УПА, окупанти постійно поповнювали карні загони все новими і новими силами. З Білорусії були перекинуті на Волинь війська СС під командуванням генерала Фон дем Баха, який вважався найкращим спеціалістом по боротьбі з партизанами. Почалася шалена пропаганда, а потім середньовічний терор проти УПА і всіх, хто підтримував її [6, 168].
Ці “вдосконаленіші” заходи окупантів не лякали УПА. Вона безперебійно завдавала їм усе більш відчутних ударів. На початку червня 1943 р. відділи УПА вигнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Головне, Шацьку. Населення цих районів надавало їм усебічну допомогу як дійсним господарям рідної землі. Українські патріоти атакували залізниці, порушували план руху потягів, якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку і військову силу для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці фронту, де зазнавали невдачі. Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни. В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону. Вони поверталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки потяга, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці намагалися тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Зав’язався бій. Поранено Ярему та Дороша. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс [7, 106].
У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише на територіях головних шосейних шляхів та залізничних коліях. На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено населенню. Вночі з 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7 мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік вбитими. У наступні місяці українські повстанці ще завзятіше вели боротьбу з окупантами, маючи на меті остаточно очистити свої землі від окупантів. Про їх рішучість вигнати окупантів з українських земель свідчить бій, який відбувався біля монастиря в с. Загорів (Локачинського району) – у вересні 1943 р. окупанти грабували населення села Загорів. Для боротьби з ними й оборони населення прибула чота Берези. Не встигла вона ще приготуватися до боротьби, як на неї рушила колона німецьких автомашин, наповнених німецькими окупантами. Неподалік монастиря колона зупинилася і німці пішли в атаку. Але шквальний вогонь повстанців зупинив атакуючих. Втративши в бою 40 чоловік, окупанти відступили і почали закидати монастир смолоскипами, намагаючись запалити його. Але монастир не був з дерева. Німці відкрили вогонь з кулеметів, закидали повстанців гранатами. Тяжке пекло продовжувалося цілу ніч. Ранком 10 вересня, побачивши, що до німців прибуло нове підкріплення з Луцька, Горохова і Володимира, повстанці відступили за стіни монастиря. Бій не вщухав упродовж усього дня. Намагання німців зруйнувати стіни монастиря закінчувалися невдало. Не досягши поставленої цілі, німці знову пішли на штурм. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників. Сім німецьких танків обстрілювали другу ніч повстанців, але зламати їх волю не змогли. Третього дня бій продовжувався з новою силою. Згодом повстанці, які лишилися в живих, побачили, що їхній командир загинув, вирішили прорватися через лінію вогню. О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, вони кинули на позиції ворога гранати і в безладді пішли на прорив. Одного повстанця ворогам вдалося схопити і відразу повісити. Іншим вдалося вирватись з оточення. Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, після того, як затих бій. Смертю героїв полягло 29 воїнів УПА з чоти особливого призначення, якою командував чотовий Береза. У цей же день відбулися ще два бої між повстанцями і гітлерівцями біля с. Родовичі (Турій¬ського району), в яких було знищено 120 німецьких окупантів [8, 227].
Із наближенням фронту в результаті відступу окупантів, які зазнавали поразки і на основній лінії фронту, бої ставали все більш жорсткими. Українські повстанці також ставали більш рішучими. 16 листопада 1943 р. у Рівному вночі вони напали на резиденцію німецького генерала, вивезли його за межі міста. Одночасно на вокзалі, в залі відпочинку для німців, було кинуто вибухівку від якої загинуло 70 німців і багато було поранено, а будинок було зруйновано. Через декілька днів в іншому районі відділи повстанців звільнили від німців районне місто Мізоч і тримали його цілу добу. Тут знищено багато німців, здобуто 150 крісів (рушниць), багато амуніції та іншого матеріалу. Одночасно німецькі ******и напали на село Облапи (біля Ковеля) з метою пограбування його. Своєчасно прибулі повстанці вступили з грабіжниками в бій. 18 німців було вбито. Переможці здобули кулемет, гранатомет і значну кількість гвинтівок. 9-10 грудня 1943 р. по шляху Рівне – Ковель повстанці розбили дві німецькі вантажні автомашини, наповнені німцями. Було вбито 38 німців. Героїчна боротьба воїнів УПА зробила значний внесок у розгром німецько-******ських окупантів. Лише у липні 1943 р. вони провели з ними 35 боїв, у серпі – 24, у вересні – 15, у жовтні і листопаді – 47 боїв. Це лише великих боїв, а малих була незліченна кількість. Узимку і весною 1944 р. довелося відділам УПА боротися в умовах прифронтової дійсності. В січні 1944 р. Червона армія зайняла більшу частину Рівненської області, а в перших днях лютого вона почала дальший наступ на захід. Німці в цей час змінили тактику ставлення до УПА й українського населення. Не було вже карних поліцейських експедицій і паління сіл. Навпаки, німецькі фронтові штаби почали шукати контактів до відділів УПА з метою пов’язати співпрацю для спільної боротьби проти більшовиків. Головне командування УПА було рішуче настроєні проти всякої співпраці з німцями. Ще в 1943 р. ГК УПА видало суворі накази проти співпраці. Незважаючи на це, один з курінних Сосенко (Порфир Антонюк) з Володимирщини почав переговори і співпрацю зі штабом 16 німецької танкової дивізії у Володимирі – Волинському. Дізнавшись про це, командир “Вовчак” (Олексій Шум) зняв його з курінного і віддав до польового суду. Суд засудив “Сосенка” до смертної кари. 7 березня 1944 р. рішення суду було виконано [9, 133].
,
