Армен Захарян опублікував у своєму телеграм-каналі лист школярки з Сєвєродонецька.
В останньому абзаці — коротка відповідь Армена.
Armen Zakharyan, червень 2022 року
*“Добрий день, Армен. Я Руслана із Сєвєродонецька, нині зникаючого міста. Мені майже 16, а рік тому, 16 червня, я дочитала «Улісса». Ти був присутній у цей момент, але ти, звісно, цього не пам’ятаєш. А я пам’ятаю. Тоді я вела щоденник читання «Улісса», нині згорілий у моїй кімнаті, у моїй Ітаці. Моя Ітака теж згоріла.
Я пам’ятаю, як полюбила Дублін, хоча ніколи там не була. Як навчилася аналізувати книги. Як навчилася бачити деталі. Тоді я слухала шепіт Чорного моря того дня. Веранда, залита сонцем, і чай на дерев’яному столі. Скільки книжок було прочитано на березі цього самого моря! Думки про майбутню поїздку до Києва — мені хотілося блукати дворами Києва, як Блум блукав вулицями Дубліна.
І це було прекрасне літо за рік до війни.
Я привезла з Києва книги й малюнки й думала, що в них збережеться моя любов до міста і до життя. Але, мабуть, єдине, у чому людина може зберігати дорогі спогади і любов, — це її серце. Будь-яка фізична форма зникає, і навіть надто швидко.
У Єпіфанівці, селі під Сєвєродонецьком, залишилися мої дідусь і бабуся та моя кішка. Ми з мамою не змогли змусити дідуся й бабусю піти з нами в бомбосховище, але я мала наполягти й залишити кішку при собі, адже її відвезли в село. Це моя вина, що я не змогла вберегти істоту, яку приручила.
Коли почали бомбити, тієї ж ночі почали обстрілювати Сєвєродонецьк. Через 4 дні вийти з бомбосховища вже було неможливо. Коли була можливість — стояли за хлібом у черзі, але хліб швидко закінчився, і ми жили на цукерках. Я не встигла взяти ані книжок, ані дорогих серцю речей із подорожей: путівникових нотаток, квиточків, глиняних статуеток богинь, бронзових биків Крита.
Два тижні ми сиділи в бомбосховищі. Люди навколо плакали, когось накривали панічні атаки. А я була кам’яною. Дивно, але я думала: якщо виживу — пощастило, не виживу — ну що ж. Повторювала: «І це мине». Щоразу, коли падало десь поруч, думала: «І це мине».
Спала на стільцях, приставлених до стіни, у куртці й крізь сон чула, як люди сидять і чекають, коли ж прилетить сюди. Ми навчилися відрізняти, коли б’ють по нас, а коли наші відповідають. Цілими днями я читала Фіцджеральда, вночі спала й чекала, коли «це мине». Додому вже повернутися було неможливо. Потім подзвонив брат із-за кордону (зв’язок був дивом) і сказав: зараз приїде машина, довезе до вокзалу, кидай ковдри, бери маму і тікайте.
І ми тікали. Я нічого не відчувала, пам’ятаю машину і вибухи, і гуркіт, і танки, потім потяг, люди в проходах, 15 осіб у купе. Діти плачуть, гробова тиша, коли зупинилися у Харкові, постріл, ще доба, Київ, мій улюблений Київ, сирени, фотографія розбомбленого бомбосховища, де ми з мамою сиділи, фотографія моєї розбомбленої школи, фотографія мого зруйнованого дому, залишена в бомбосховищі, фотографія моєї кішки, Львів, я тягну коробку з чиєюсь кішкою від вокзалу, думаючи: «Моя Кошаня залишилась, ось тягну чужу», Ужгород, годинник на кордоні зі Словаччиною, вина за те, що я жива, а інші ні, гори, віза в Австралію, вина за Кошаню, літак, спроби вивести маму зі ступору, в який вона впала ще в бомбосховищі, вина за дідуся і бабусю, доба польоту, усвідомлення, що мого міста більше немає, що більше немає життя у тисяч людей, Австралія, зник зв’язок із дідусем і бабусею, нова школа, англійська мова, дзвінки з однокласниками із Сєвєродонецька по суботах, місяці невідомості, що сталося там, у Єпіфанівці, іспити, розуміння, що я на іншому боці землі, думка: «Я так сумую за Україною, за кіньми, за Кошанею, за книжками, за всім, що вже не поверну». Що тепер стало з моєю країною?
Прочитаєш чи ні, але все одно дякую, я тебе обіймаю. Але якщо все ж прочитаєш, розкажи мені, чи бачив ти «Демона сидячого» Врубеля, побути поруч із ним було моєю мрією.”*
Відповідь Армена:
Так, я бачив «Демона сидячого», дорога Руслано, хоча це ти могла б повчити мене демонології: я бачив лише одного, а ти — сотні, причому летючих. Але я хочу вірити, що скоро ми всі зможемо побачити демона переможеного.
Ну я бы не сказал, что он бил, они в таком случае оба друг друга "били"
