⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Шаурма в Бахмуті
В Бахмуті була найсмачніша шаурма, яку я колись куштувала. І м’яско на вибір, і огірочки-помідорчики завжди свіженькі і соуси космічні. І загорнута була дуже гарно — так, що соус не стікає по руках і футболці й ти розгублено не шукаєш серветки. Ні, все просто ідеальне. Ба більше, пані, яка робила ту смачну шаурму, пам’ятала кожного замовника в обличчя й дотримувалася усіх його вимог та побажань і навіть запам’ятовувала, в кого алергія і на які інгредієнти.
— Мальчік в очках, — суржиком звертається пані до дрібної статури вояки в окулярах, — твоя готова, без лука, як ти і просив. І того побратима з машини позови, його без гірчиці вже тоже на подходє.
Біля тієї шаурмівні постійно тусувались військові, то була одна з так званих «точок», де можна нормально поїсти, тому біля крихітної білої хатинки з неймовірними запахами постійно паркувалися кілька «корчів». Тож запам’ятати з десяти військових у черзі (в більш-менш однаковій формі), кому без чого готувати — це ще та майстерність. А та пані могла.
Не знаю, де сьогодні та пані, чи жива, чи видерлася з Бахмута… Крайній раз я її бачила десь улітку 2022-го, коли ще не було таких потужних боїв за Бахмут, але місто уже набувало статусу форпосту.
Були тут і «кофі-ту-гоу» у пластикових (а іноді й паперових) стаканчиках, хороша кава була, і лате з «капучинкою» можна було знайти, і навіть маршмелоу подекуди в какао кидали. Це все було десь у районі центру і набережної. Пам’ятаю ту набережну в Бахмуті. Точніше… не так: пам’ятаю міст через річку Бахмутівку. З одного боку — дикий берег. А з іншого — красивенна новенька набережна, викладена бруківкою, з пандусами, алеями троянд, сакурами, дитячими майданчиками і топіарі (чагарникова скульптура) динозаврів та слонів-бегемотів. На вході — життєствердний оптимістичний напис: «Бахмут. Місто, відкрите для добра», а неподалік іще один символічний напис, на камені: «75 дерев до 75-річчя Перемоги: 1939-1945 Ніколи знову».
Коли була в Бахмуті востаннє, взимку 2022-23-го, то лише «залетіла» автівкою, передала воякам оптику і так само швидко «вилетіла» звідти. Тривали вже добрячі бої, і їхала я поміж руїн…
А от зруйновану набережну, якою би ще так хотілося прогулятися з какао з маршмелоу чи бодай з’їсти ту смачнючу шаурму в тітоньки з добрим серцем і пам’яттю, я побачила уже на фото влітку 2024-го. Росіяни показали результат свого «звільнення» — кадри з «пеньками» й «скелетами» вигорілих будинків Бахмуту, на них потрапила й набережна. Немає там більше дітей на майданчиках, немає сакур, троянд і топіарі бегемотів. Нема «кофі-ту-гоу» зі смачним капучино, нема більше і тієї шаурми. І навряд чи буде після килимових обстрілів окупантами, які знищили місто вщент. Із кав’ярнями, СТО (колись нам там безкоштовно допоміг один класний механік; багато лаявся, але старався українською), набережною, готелем, бегемотами, будівлями, які колись були чиїмось затишком і де ставили новорічні ялинки і їли…
Та Бог із ним, із тим нещасним олів’є на Новий рік. Немає дорослих, дітей нема. Бо гуляти немає де, та й жити теж, їсти нема що. Тут навіть пункт збору сміття посічений уламками (це ***** у своєму репортажі теж показала).
Базар, сквер і алея Героїв у Кураховому
Ми завжди казали: бачимося «на дамбі» або «на базарі». Базар був чудовеликий і «різнобарвний» у тому Кураховому, там можна було купити все — від квашеної капусти у пластикових відерцях і буряків на борщ до автомобільних акумуляторів. Та все ж ринок був радше продуктовий. Там можна було і дешево поїсти, і прикупити потрібного: що цивільним, що волонтерам (які нічого не знайшли на тамтешніх порожніх заправках), що військовим, яким хотілося «чогось шкідливого» (так, енергетики на тому базарчику продавали ящиками), і кави попити (такої-сякої, не капучино і без маршмелоу, та все ж), і навіть, вибачте, в туалет сходити (правда, платно). То був такий «п’ятачок» зустрічей, їжі та щастя на тому відрізку фронту. Волонтери перепаковувалися там і передавали воякам тачки та інші потрібності, вояки стояли в черзі на «Нову пошту», а місцеві продавці тішилися, що клієнти є.
Вже нема. Ані торгівлі, ані волонтерів, ані клієнтів, ані самого базарчика. Відверто, його класичну синю алюмінієву вагонку сікли уламками різних снарядів іще до повної окупації, а зараз від базарчика полишалися хіба ошмаття цієї вагонки.
Крайній раз, коли я пила там каву, а то було влітку 2024-го, місто було настільки завмерле, що ця тиша запускала по тілу тисячі мурах і я мимоволі прислухалася до кожного шурхоту.
Стрепенулася навіть від того, що місцевий пес помітив дерево, поруч із яким я стояла. Сюди вояки приїздили вже у брониках і сварилися з нами, що ми без них. Тиша… просто суцільна тиша: без базарного шуму, без авто, без людей і дітей на самокатах, без «хто крайній на пошту?» і «по чом біляші?».
Неподалік від базарчика був парк. Завжди бракувало часу ним прогулятися. А той крайній раз ми чекали вояків, ті затримувались, і ми забігли в той парк. Радше сквер. На вході — величезний напис із габіонів «КУРАХОВЕ», а за ним — акуратненька площа з великими каменями, на яких невеличкі скульптурки: ящірки, зайці (з відстреленими, буквально, вухами), навіть вовка знайшли. Далі — громадський «М/Ж», де чоловіча частина розбита (ми ще сміялися, що то, певно, ***** думала, буцім там наші військові можуть забігти, тому і поцілила в чоловічу частину, — жарт, звісно, чорний і огидний).
А ще, в тому сквері була красива алея Героїв. Спокійна і витримана, нічого зайвого — лише прапори і портрети мешканців Курахівської громади, які загинули, захищаючи Україну… Я дивилася на ті портрети і розуміла, що ще кілька кілометрів просування військ ***** — і місто опиниться в окупації, і ця алея буде знесена першою… Від цього так особливо соромно було дивитися в очі людей на портретах…
У мене збереглися ті фото. Фото, яких уже, найімовірніше, немає в Кураховому…
Місто зустрічей
Усвідомлюю, що таких місць, як базар у Кураховому і набережна в Бахмуті, — до біса. Тих, що були, з якими було пов’язане щось добре й хороше, які, зрештою, були українськими і сповненими чогось теплого (навіть попри лінію фронту поруч і щоденні обстріли), сповнених віри (бо не кожен триматиме навіть маленький бізнес біля лінії бойового зіткнення). Тих, яких більше немає. І які навіть не те щоб відібрали, а зруйнували. Зруйнували смачну харчевню в Селидовому, де у глиняних мисках подавали борщ, пампухи й вареники, зруйнували такий собі військово-волонтерський хаб у Карлівці — і той, що з кавою, і там, де церква… Була. Немає вже «хат» вояків, у яких ми гостилися паскою у Максимільянівці чи Сонцівці, нема Новогродівки, нема Водяного і Цукуриного… Їх стирають.
Не окуповують, а власне стирають, викорчовуючи звідти не тільки українські стяги і алеї Героїв, а знищуючи навіть кав’ярні, кіоски та сміттєві баки. Усе.
Мені дуже болить зараз за Покровськ. І не тільки тому, що то начебто батьківщина «Щедрика» (хоча у часі Різдва його руйнування руснею особливо болюче).
Покровськ був містом зустрічей для вояків із волонтерами і коханими. Десь приблизно нарівні з Краматорськом. Туди колись їздив потяг зі Львова чи Києва, там колись був ТЦ із супермаркетом, кав’ярнями, дитячими кімнатами й кінотеатром (якось ми навіть сходили туди на сеанс, коли коханого відпустили на добу відпочити). Мене, правда, дратувало, що, коли купували там каву, в чеку вигулькувало «русский бульвар». Та водночас пам’ятаю, як цілу ніч у подвір’ї «хрущівки» місцеві підлітки горланили старі українські пісні Ірини Білик і завершували «Гілля калин похилилося».
У Покровську були ресторани й шашличні, магазини з одягом, салони краси й манікюру, перукарні, знову ж таки — великий базар. Там повсюди вирувало життя, а вояки й воячки виривалися в той Покровськ по свіжий ковток повітря без окопного пилу.
Виривалися, щоб в елегантному ресторанчику на березі ставу поїсти салат «Цезар» з креветками чи посмакувати гарбузовим чизкейком.
А потім прогулятися місцевим сквером з альтанкою для закоханих зі своїми коханими, для яких у них рівно доба чи дві (від цього ж — місто любові). Можна було спостерігати за місцевими дітьми, які годують качок і разом із тими качками здригаються від чергового — «Сина, не лізь, упадьош!».
Там були бізнесмени на дорогих тачках, а були безхатьки, які просили у військових гроші і цигарки українською, там можна було просто позависати в парку й подивитися на дівчат у красивих сукнях і дітей на роверах, там були місця зустрічей вояків і воячок з коханими.
Там були зняті усі подобові квартири і скуплені усі квіти у квіткових крамницях.
Зараз життя там згасає, після кожного кілометра просування орківських військ дедалі тихіше лунає той покровський «Щедрик», і страшно, що його стає узагалі ледве чутно. Виживи, Покровську, вистійте ті, хто своїм тілом обороняє те місто. Не згасни, «Щедрику»…
Ірина Вовк, письменниця, журналістка, волонтерка.
