Шановні відвідувачі цієї гілки!
Вважаю за доцільне, як я і обіцяв висловити особисту думку з приводу мовного питання. Це по-перше.
По-друге цілком зрозуміло, і навіть не тільки мені, що дискусія зайшла в глухий кут і товчити воду у ступі далі не має ніякого сенсу. Тому, буду дуже вдячний, що після того як хтось прочитає усе, що нижче, зробить певні висновки, (якщо вистачить часу

), постукає до асьці, і ми поговоримо ще більш детально
Що власне собою являє історія України?
Це історія бездержавної нації. Бо історії, як правило, завжди були пов’язані з державами, з політичними центрами. Були такі часи, коли королі замовляли історію. Працювали відділи освіти, університети, які писали історію. А в Україні нічого подібного не було. Натомість оповідалася історія такого собі погано окресленого об’єкта. Дуже невизначеного, нечіткого. І до тепер є великим питанням, як правильно використовувати цей об’єкт.
Україна майже ніколи не мала державності. Богдан Хмельницький не збудував держави. Вплив зовнішніх чинників на Україну завжди був настільки суттєвим! Усе, що діялося в Україні, залежало від Туреччини, Польщі, Росії. А нині все-таки вирішальну роль відіграють внутрішні політичні сили, і в цьому — принципова різниця.
Ми маємо державу, але вона дісталася вам без боротьби, без героїв, без міфів і... без ворогів. До деякої міри це умовно, але згадаймо, що кожна держава у своїх підручниках історії найперше про кого писала, це про своїх героїв, а потім — про ворогів.
Безперечно, є держави, які не зацікавлені, щоб Україна швидко розвивалася. Сполучені Штати, напевно, не дуже бажають, щоб Україна розбудувала промисловість або продавала свою зброю. Утім, розвиток України важко зупинити. Зверніть увагу, як швидко комп’ютерники, переїхавши до Америки, знаходять собі чудову роботу і вибиваються на престижні посади.
Щодо лідерів…
По-перше, лідер повинен мати моральне право бути лідером, він мусить боротися за ствердження державності. За характером це мала б бути надзвичайна людина або принаймні така, з якої можна було б створити надзвичайну, своєрідний міф... — на кшталт, Кемаля Ататюрка, Вашингтона, Пілсудського.
Проте боротьба точиться в Україні і зараз. Суспільство стає дуже поділеним і фактично, як і в роки перебудови, воно перебуває в стані холодної громадянської війни.
Третина громадян орієнтується на Росію, третина — на Захід, на ринок, а третина зовсім неорієнтована.
До останніх відношу користувача Stas777.
Добре, що є певний конфлікт ідей. Проте більшою мірою це — напруження, а не той конфлікт, який творить героїв. Хто може тут бути героєм? Лівий? Герой мусить охопити всіх. Він повинен бути проукраїнським, а не біло-блакитним, чи помаранчевим.
Саме уявлення про боротьбу нині теж модернізується. Яке завдання покладається на героя? Консолідувати націю? Завоювати в світовому просторі місце для України як держави, що повинна заявити про себе?
Безперечно, народ такого і чекає. Щоб навів порядок в Україні, щоб українські вироби продавалися за кордоном, — така людина могла б стати провідником, героєм нового типу. Хто в Україні розв’яже економічну проблему, автоматично стане героєм. Але я не думаю, що комусь одному це під силу зробити. Це таке комплексне питання, тут стільки факторів, що один не потягне.
Проте одна людина може задати тональність суспільству, високо підняти планку для того, щоб спонукати потугу, яку в принципі народ має. Адже скільки в Україні людей спробувало зайнятися бізнесом, прагнуло запропонувати суспільству свою енергію, свої послуги, проте їм це не вдалося. Тому сьогодні повинна з’явитися людина, яка скаже, що свої реформи ми маємо почати з іншого боку: з вільної конкуренції, з певних моральних засад і дотримання владою цих засад.
Тому що ми виростили дикий гібрид псевдореформ, який деформує мораль. Оцей імітований будиночок, що зводиться в Україні, за своєю суттю зовсім не відповідає уявленню про реформи. Коли на Заході від нас вимагають: «Швидше і радикальніше!» — то люди кажуть: «Нам і так погано. І коли ви хочете «швидше», то для нас це означає «ще гірше».
Друга частина питання — це розбудова держави. Тут постає багато проблем. Домовленість Леоніда Кравчука зі старою елітою на умовах: ви визнайте Україну, а я вас на місцях залишу — є ключовим моментом. Я задумуюся, а чи могло бути інакше? Може, й не було іншого вибору, втім, це вже тема дискусії. Наступною проблемою є властивий вам опір до реформ. До певної міри було б дивним, якби його не було. Україна — то не Польща і не Угорщина, тут не було досвіду ринку, такого, який, скажімо, мала Чехословаччина, не було досвіду демократії. Тому все це у вас мусить тривати довше, мусить бути складніше.
Проблема України в тому, що для її уряду характерна не лише корумпованість, а й певна клановість, така собі Махачкала. В Україні після усунення Шелеста до влади приходить дніпропетровський клан на чолі зі Щербицьким. Власне цей клан — хоча й досить-таки здрібнілий — залишився. За Щербицького цей клан утвердив Україну як другу після Росії республіку.
Це була заслуга клану, який могла щось відвоювати у Москви.
В цьому був позитивний момент. А негативне те, що цей клан залишився, і по великому рахунку панує в Україні. Якщо шукати аналогії, то мені це дуже нагадує творення козацької старшини з полковників. Тоді були реєстрові козаки, що належали до польського істеблішменту.
Згадаймо, як вони блокували реформи, спроби демократизувати суспільство. Вони ніколи не думали про Україну як про державу, а дбали лише про корпоративні інтереси. Часом Лазаренко та й інші так нагадують мені полковників того періоду.
Що трапилося з гетьманщиною, відомо. В Україні сьогодні також при владі ті, хто реально опікується лише власними або корпоративними інтересами. Якщо проводити аналогію з козацтвом, Україні загрожує подібна доля.
Таке собі квазіфеодальне суспільство, коли основою економічного добробуту є не власне економічна діяльність, а близькість до влади.
Саме близькість до влади дає гроші, а не гроші — владу. В цьому — велика небезпека. Тільки якщо розвиватиметься малий бізнес, — не великий, а малий, — можна буде переламати ситуацію.
Багато совєтологів на Заході вважало, та й зараз дехто вважає, що Україну, український народ як націю придумали такі історики, як Джеймс Мейс.
Українців видумують вже 300 років. Спершу австрійці їх видумали, потім німці, поляки також. Але закидають, що якби Ленін не створив союзні республіки, то у вас би не було національної самосвідомості. Ленін створив республіки, щоб був Союз, але Союз і розвалився через те, що були республіки. Совєтологи на Заході пережили велику дискредитацію — їм не можуть вибачити того, що вони не передбачили дуже серйозних процесів. В листопаді 1991 року, коли зібрався досить представницький конгрес совєтологів, у виступах обговорювалися головні питання: політичні, економічні. І жодної згадки про національне питання. Хтось із залу (це був Джеррі Хоф все ж таки підняв цю тему. У відповідь пролунало: «Це не так суттєво. Горбачов у повній мірі опанував національностями. І якщо є якісь тенденції до сепаратизму, це тому, що він їх підтримує». А потім раптом— незалежні держави. Статистично це виглядало так: у 80-х роках з’явилося близько 2000 дисертацій з радянської тематики, більше як 45—50% з них залишили поза своєю увагою національні аспекти. В полі зору, як правило, була Центральна Азія, бо там відбувалися значні демографічні зміни. Але на Заході були діаспори — балтійська, білоруська, російська — вони піднімали національне питання. Через такий провал концепція совєтологів зараз сприймається вже не надто переконливо.
Дуже цікавим є феномен малоросійства. Як він зумовлювався історично? Чи існує щодо Росії українська нація, чи, може, має рацію той, хто говорить, що її немає? Чому українці так легко стають російськомовними, російськомислячими?
Культура, мова, релігія, історія — скільки всього спільного! Якщо брати це все до уваги, українці повинні були б стати росіянами. А вони не стали. Принаймі не всі.
Не можна цього збагнути: були передумови, щоби зникла нація, а вона збереглася. А тепер, коли нація є, вона тяжіє до чужого. Це є парадокси ідентичності українців і росіян. У світі небагато таких аналогій. Певними поясненням цього є брак державності. Коли не було держави, Україна дуже нечітко відрізнялася від Росії.
Коли ми говоримо про необхідність для України сучасних міфів можливо, жоден з українських історичних персонажів не є для нас близьким. Можна в кожному місті поставити пам’ятник Грушевському замість пам’ятника Леніну, але що це змінить, якщо не буде зачеплено нерв, який несе в собі струм історичної пам’яті. Проблема в тому, що в Україні пам’ятники зводять люди, до яких народ ставиться з презирством. Не платять пенсій, зарплату, а ставлять пам’ятники.
Як можна творити сучасну історію української держави, коли в суспільстві немає консенсусу щодо самоідентичності нації? Пробиратися «між крапельками»? Як знайти консенсус, коли навіть частина наших депутатів не готова присягти на Конституції України. Де ще в світі таке побачиш?
Щодо мови:
Поняття «мовне питання» увійшло в політичне та повсякденне життя уже настільки сильно, що, либонь, ніхто не зможе точно пригадати, коли ж воно вперше з'явилось в нашому політикумі. До подій 2004 р., до Майдану, подібні питання мало хвилювали суспільство, і більш нагальними були проблеми більш приземленого характеру – заробітні плати, тарифи на комунальні послуги, для когось – робота, для когось – навчання. «Мовного питання» ніби взагалі не існувало. Висуну гіпотезу, що його дійсно не існувало в нашому суспільстві, а відтак воно є просто варіантом політтехнології, яка полягає у грі на питаннях, які взагалі не висвітлювались для широкого загалу, або висвітлювались недостатньо.
Ось простий, але маловідомий факт. Протягом 2005 р. і нині активно обговорюється Хартія регіональних мов та мов меншин. Ця Хартія була прийнята в Страсбурзі 5 листопада 1992 р., а підписана делегацією України 2 травня 1996 р. А вже 24 грудня 1999 р. Олександр Ткаченко підписав Закон України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин». Однак 12 липня 2000 р. рішенням Конституційного Суду № 9-рп/2000 цей закон було визнано недійсним через свою неконституційність. Лише через три роки, 15 травня 2003 р. президент України Л. Кучма підписав наступний варіант Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин».
Цей факт так і залишився практично невідомим широкому загалу, хоча судове рішення щодо неконституційності Закону про ратифікацію цієї Хартії від 2003 р.. в теперішній час викликало б шалений резонанс, і стало б черговою причиною протистояння суспільства. А в 2000 р. такого резонансу не було, та й не могло бути, адже і мовної проблеми на той момент не було. Як не було і особливого галасу навколо ратифікації Хартії у 1999 р. Більше того, такого галасу не було і в 2003 р., коли її було повторно ратифіковано. Тобто найбільш рання точка відліку існування «мовного питання» припадає на 2003 р., у той момент, коли було прийнято другий варіант ратифікаційного закону.
Але, у 2006 р. депутатом Верховної Ради V скликання від Партії Регіонів В. В. Колісниченком було подано чотири законопроекти, які передбачають внесення в нього відповідних змін. Цей факт викликав значний інтерес навколо них, набагато більший, ніж був під час першої та другої ратифікації Хартії, а також розглядається як усунення нібито існуючої мовної дискримінації. Пильний аналіз цих законопроектів показує, що замість дійсного слідуванню принципам Хартії вони «заточені» під використання російської мови, де-факто залишаючи режим дискримінації інших мов
Намагаюся показати справжні причини виникнення «мовного питання», а також те що, для його вирішення не потрібні додаткові закони про регіональні мови, оскільки всі необхідні норми вже закладені в нашому законодавстві, і фактично мовне питання полягає лише у приведенні у відповідність цим нормам чинні нормативні та підзаконні акти.
Звідки бере початок так зване «мовне питання». Проаналізувавши проблеми, що виникли протягом 2005-2006 р., і які були широко висвітлені як дискримінація за мовною ознакою, їх можна систематизувати наступним чином:
Відкриття українських шкіл в м. Сімферополі;
Посилення викладання українською мовою у школах та вузах в Східних та Південних областях, а також його запровадження в АР Крим та у м. Севастополі;
Переведення ЗМІ на українську мову;
Дубляж фільмів та театральних вистав українською мовою;
Обов'язковість вивчення української мови у вузах;
Посилення використання української мови в звітності та офіційних видах діяльності, а також обов'язковість в державних підприємствах.
Цей список може бути і не повним, але саме ці аргументи я неодноразово чув від захисників існування «мовної проблеми» в Україні як приклади «мовної дискримінації». Оскільки практично у будь-якій дискусії обов'язково робились посилання на вимоги саме Києва (тобто центральної влади), то обов'язково повинен існувати якийсь документ, де б ці заходи з «українізації» (або норми, виконання яких було б потрактоване як українізація) формалізувались і встановлювались відповідальні за виконання. Не дивлячись на те, що часто говорилось про «неофіційні» вимоги, такий документ існує. Це «Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр.», яка була прийнята постановою КМУ від 2 жовтня 2003 р., і затверджена прем'єр-міністром В. Ф. Януковичем. Це єдиний документ, в якому є такі норми за період 2003-2006 рр. Крім нього ще існує постанова КМ № 676 від 26 травня 2004 р.
Звернімось до цього документу, і відповідно складеному нами переліку заходів з українізації, подивимось, які з них потенційно були закладені в цій Державній програмі:
1. Посилення використання української мови в звітності та офіційних видах діяльності, а також обов'язковість в державних підприємствах.
Розроблення і впровадження механізму забезпечення поглиблення знань української мови та її використання в процесі виконання державними службовцями посадових обов'язків [5, розділ VI, п. 3].
2. Обов'язковість вивчення української мови у вузах.
Визначення державних вимог щодо змісту та обсягу знань з української мови студентами з урахуванням напрямів підготовки фахівців. Розроблення типових навчальних програм з української мови для вищих навчальних закладів (5, VI, п. 28).
Підготовка та видання програм і навчально-наочних посібників українською мовою для загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладів та закладів післядипломної освіти [5, VI, п. 19].
Приведення навчально-виховного процесу у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах у відповідність із законодавства про мови [(5, VI, п. 14].
3. Дубляж фільмів та театральних вистав українською мовою.
Здійснення заходів щодо поліпшення якості перекладу української мовою кращих творів світової драматургії, посилення відповідальності художніх керівників за підвищення рівня мовної культури у театрально-видовищних закладах державної та комунальної форми власності [5, VI, п. 26]
Розроблення та здіснення заходів щодо тиражування кращих українських фільмів, а також озвучення українською мовою творів світового кіномистецтва. [5, VI, п. 25]
Підготовка пропозицій стосовно внесення змін до законів зокрема щодо фінансової підтримки виробництва кіно-, відео- та аудіопродукції, випуску друкованих видань державною мовою та установлення відповідальності за порушення законодавства про мови [5, VI, п. 2]
4. Переведення ЗМІ на українську мову.
Висвітлення в державних друкованих органах та аудіовізуальних засобах масової інформації актуальних питань розвитку і функціонування української мови та завдань щодо піднесення її престижу [5, VI, п. 22].
Забезпечення приведення засновниками засобів масової інформації їх діяльності у відповідність з вимогами законодавства про мови [5, VI, п. 5]
5. Посилення викладання українською мовою у школах та вузах в Східних та Південних областях, а також його запровадження в АР Крим та у м. Севастополі.
Вивчення стану викладання українською мовою профільних і базових дисциплін в навчальних закладах Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Донецької, Луганської та Одеської областей, подання організаційної допомоги в розширенні сфери функціонування української мови [5, VI, п. 12]
Приведення навчально-виховного процесу у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах у відповідність із законодавства про мови [5, VI, п. 14].
Розширення мережі профільних класів, спеціалізованих шкіл, гімназій, ліцеїв, колегіумів, різних типів навчально-виховних комплексів з поглибленим вивченням української мови та літератури, зміцнення її матеріально-технічної бази [5, VI, п. 16]
Підготовка та видання програм і навчально-наочних посібників українською мовою для загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих навчальних закладів та закладів післядипломної освіти (5, VI, п. 19)
Забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів для викладання українською мовою профільних і базових дисциплін у навчальних закладах м. Севастополя. Утворення у м. Севастополі філіалу Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького [5, VI, п. 20].
Створення системи моніторингу динаміки та тенденцій розширення сфери функціонування української мови в системі вищої освіти [5, VI, п. 29].
6.Відкриття українських шкіл в м. Сімферополі.
Будівництво та відкриття гімназій з українською мовою навчання у мм. Симферополі та Ялті [5, VI, п. 15].
Я, звичайно не можу стверджувати точно, що саме цей документ став основою для роздмухування «мовного питання», однак саме неналежне, або надто належне виконання вищеперелічених приписів і здатне призвести до тих наслідків, які існують на поточний момент. Опосередкованим доказом цього твердження може слугувати той факт, що найбільше випадків «українізації» було зареєстровано у Східних та Південних регіонах, і жодного випадку в не менш російськомовній Центральній Україні, і, звичайно, зовсім не зачепило Західну Україну. Крім того, як бачимо, українське законодавство містить суто декларативні норми, і не існує чітко визначеного механізму впровадження ані норм, закладених в Закон «Про мови в Україні», ані норм, які закладені в Хартії. Пропоновані депутатом В. В. Колісниченком законопроекти не лише не визначають такого механізму, а навіть вносять додаткову плутанину в мовне законодавство, що викликає ще одну хвилю неналежного виконання законодавчих норм, а це призведе до подальшої ескалації напруження в суспільстві.
Про українську.
Київ у 15 ст. був центром наукової думки, української культури і науки. Це був золотий вік письменства. В своїх листах Лазар Баранович писав: "..коли з Київа, розумної голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше". (Письма Лазара Барановича, изд.2-е, Чернігів, 1865, ст.117)
Вінцем письменства в той час була славна праця - Острожська Біблія 1581 р. Тільки через 80 років така ж сама Біблія була надрукована і в Москві. (Проф. И.А. Шляпкинь, Св.Дмитрій Ростовскій и его время, СПБ, 1891, ст.122).
По Україні скрізь працюють церковні братства, які боронили свою віру від польського уніатства. Також вони проводили велику культурну працю, - школи, шпиталі, друкарні були в їх відані (А.А. Попковь, Братства,1900)
Син Антіохійського патріарха Макарія, Павло Алепський зі спогадів свого батька про Україну ХУП ст. писав, що по всій козацькій землі дивний та гарний факт спостерігали ми: всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхних жонок та дочок, уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по улицях...(Путешествіе Антіохійского патріарха Макарія, переводь сь арабского Г.Муроса. Москва, 1897, вип.2, ст.2).
В 16 ст. Євангелію перекладали багато разів на гарну українську народну мову. (Ор.Левицький, Про В. Тяпинського, що переклав Євангеліє на просту мову, "Записки", Київ, т.ХП, 1914).
Ось так розвивалась наука і культура в ті часи в Україні.
А що в цей же самий час було з наукою в Москві?
Архієпископ новгородський Геннадій в кінці 15 віку скаржився на темноту в Москві: "...приведуть мені мужика на посввяту... Я накажу проказувати йому єктенії, а він і до слова пристати не зугарний. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчити азбуку, а він поседить трошки, та й втікає геть..." (Н.Костомаровь. Русская исторія в жизнеописаніяхь, СПБ, 1888, вид. 3-е, ст.329).
І вже в 17 ст. майже нічого не міняється і на науку там дивилися, як на "порожденіе исконного врага человеческого рода - діавола" (П.Морозовь, Феофан Прокоповичь, СПБ, 1880, ст.49).
Побутувало таке прислів"я "Кто по латыни научился, тотъ с правого пути совратился." (Ibidem, ст.34).
Тільки в другій половині 17 в. в Москві зрозуміли, що в Києві процвітає наука, тому необхідно брати українських вчителів і нести просвіту до своїх людей. В 1786 р. по всій Росії були засновані народні школи, а Київська Академія стала неначе учительською семінарією, яка посилала вчителів на всю Росію. (Ibidem, т.У, ст.167).
І.Огієнко пише: "Ми завше несли на Москву свою культуру, свою науку, несли з щирим серцем освідчених людей, а сама Москва тільки й марила, що про русифікацію. (І.Огієнко Українська культура. Київ,1918, ст.131).
Річ в тому, що всі грамотні люди в Києві, в той час писали книги не простою українською народною мовою, а старослов"янською (болгарською). Ця мова прийшла до нас з релігійними старослов"янськими книгами. З цього часу (з часу прийнятя християнства) в Україні, на той час Київській Русі, паралельно існує дві мови: одна коріна, українська народна мова, друга книжна, наукова старослов"янська мова. Ця книжна, старослов"янська мова закріпилася в нас надовго тому, що дяки наказували писати все тільки цією мовою, а іншою мовою (народною, простою), на їх думку, було писати гріх. Чому вони так стверджували не зрозуміло, адже в Біблії сказано: "Хто балакає незнакомою мовою, той навчає тільки себе... В церкві краще сказати п"ять слів розумних, корисних й для інших, аніж силу слів чужою мовою..." (Перше посланіе до Коринфян гл.Х1У, ст.4-19). Та Сталося все не так як вимагає Святе письмо. Люди чи ненароком, чи навмисне зробили недобру справу. Тепер проходить століття за століттям, а ми ніяк не можемо зрозуміти і пояснити всім, як воно з нашими мовами українською і російською насправді все було.
А було все так. Українці понесли цю ж таки старослов"янську (болгарську) книжну мову до Москви і вчили росіян грамоти на старослов"янській мові. В 1698 р. Петро 1 наказував патріарсі: "Священики в насъ ставятся, грамоте мало умеютъ... и для того в обученіе хотя бы послать 10 человекъ въ Киевъ въ школы." .(П.Морозовъ,Феофнъ Прокоповичъ, какъ писатель, СПБ, 1880, ст.80).
Так під впливом місцевих діалектів, під впливом української простої мови, бо, як зазначалося вище, всі вчителі були українцями, в письмо часто впліталось українське "і" та багато інших українських слів. Так під впливоом багатьох об"єктивних і суб"єктивних чинників в Москві створювалась, відшліфовувалась і народжувалась російська літературна мова.
І. Огієнко про це пише так: "Нова літературна мова московська склалася з довгої боротьби мови вкраїнської літературної та московської: до неї увійшли і стара літературна мова московська, і мова приказів московських, і літературна мова українська, і українська актова мова. От чому літературна мова московська ще й тепер має в собі таку силу церковно-слов"янських елементів, от чому вона має багато елементів українських та навіть польських; тим-то вона й так далеко одійшла од мови нашої, живої, народньої..." (І.Огієнко. Українська культура. Київ,1918, ст. 250-262).
Своєму царю Петру 1 росіяни повірять чи ні? Це ж він особисто просив, щоб в Києві вчились, бо навіть священики "грамоте мало умеют."
Хтось тут казав, що не було русифікації?
Велась віками, з особливим цинізмом, наполегливо і цілеспрямовано. А почалося все тоді, коли українці навчили росіян грамоті і в них сформувалась своя літературна російська мова. Тут-то вони і взялись за українців, як це так, що українська мова не сходиться з російською. Такого бути не може, а якщо може, то треба це все поправити силою.
В 1677 р. перший почав забороняти українські книжки патріарх Іоаким, наказував видерти з українських книжок листи, бо вони "несходны съ книгами московскими" (Мансветовъ. Какъ у нас правились церковныя книги. М. 1883, с. 20, 17).
Київській Лаврі наказали всі рукописи до друку "для свидетельствования присылать въ Московскую типографскую кантору..." "И за тотъ трудъ Московской типографіи служителямъ определить отъ Кыево-Печерской лавры изъ доходовъ тамошней типографіи пристойное награжденіе..." (Н.Петровъ. Акты, т.У, ст.166. Указ св. Синоду р.1786 і раніших).
В 1769 р. Лавра просила, щоб їй дозволили надрукувати українські букварі, - "московських люде не розуміють і не хотят купувати". Синод не тільки не дозволив, але й відібрали назад українські букварі, що вже були в людей на руках... (Объ отмене стесненый малорусского печатного слова, К., 1914, ст.8).
Катерина ІІ заявила прямо: "чтобы век и имя гетмановъ исчезло..." І навіть вирвати з українців думку, що народ вони "...оть здешнего отличный".
Строго-настрого було наказано службу Божу по всіх церквах читати "голосомъ, свойственнымъ російскому наречію" (Проф. М.Грушевский, Очерки, изд.2-е, ст.393).
До речі, в Кримській війні було задіяно дуже багато козацьких полків, коли російські війська поверталися з війни (1775 р.), зайшли в Запорожську січ і розгромили її вщент. Козаки після війни були виснажені і не чикали від росіян такої "подяки", все було зненацька. Потім ці землі почали заселяти росіянами. Це був ще один спосіб асиміляції населення - одних виганяли, інших заселяли.
В 1863 р. виходить всім відомий указ Валуєва, в якому він писав: "...малороссійского языка не было, нетъ и быть не можетъ, и что наречие ихъ, употребляемое простонародьемъ, есть тот же русский языкъ, только испорченный вліяніемъ на него Польши..." Тут сказати нічого. Коли міністри про таке заявляли, то що ми можемо вимагати від простих людей.
В 1899 р. в Києві на археологічному з"їзді було заборонено читати реферати українською мовою.
В 1903 р. в Полтаві на відкриті пам"ятника Котляревському заборонили виступати українською мовою.
Школи українські замінювались московськими, діти не розуміли чому їх навчають, а вийшовши з школи так і залишались неграмотними.
1914 р. указ Миколи 1 про заборону української преси.
1929 р. Арешти українських науковців та духовенства - заміщення їх російськомовними.
1933 р. Телеграма Сталіну про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
Із публікації часопису "Слово":
В 1954 р. в Москві засідав Другий Всесоюзний з"їзд письменників. Об"єднання українських письменників з Нью-Йорку в телеграмі запитувало у них: в 1930 друкувалось 259 українських письменників, а в 1938 р. вже друкувалось тільки 36.
За підрахунками дослідників мартирології української літератури, зі згаданих 223 зниклих письменників 17 було розстріляно, 8 - покінчили життя самогубством, 175 заарештовано, заслано та іншим способом вилучено з літератури, 16 - зникло безвісти, 7 - померло своєю смертю.
Цей документ є конкретним підтвердженням того, що українську мову, її носіїв, нищили планово, масштабно і ціленаправлено. Винищити скільки письменників без суду і слідства могли тільки люті вороги, а не брати-слов"яни.
1962 р. Нові репресії проти захисників української мови.
1970 р. Наказ Міністерства освіти про написання і захист усіх дисертацій тільки російською мовою. Затверджежння тільки в Москві.
1990 р. Верховна Рада СРСР приймає Закон про мови. Закріплює за російською статус офіційної на всій території СРСР
Так поступають не братні народи, а жорстокі, безжальні варвари, які дбають не про добрі сусідські стосунки, але тільки про панування над своїми сусідами.
Всякі заходи, радіо, телеканали - російськомовні. Кінематографія поступово ставала тільки російськомовною. Ідеологічне піднесення російської мови і приниження української, мовляв, то мова - "мужича", "теляча", "сільська", мова "простолюдинів".
А саме ці здавалось би негативні ярлики ще і ще раз підкреслюють той факт, що мова наша є коріна, народна, рідна українська мова, бо нею розмовляють майже всі українські села, куди не встигла докотитись хвиля русифікації, куди недотяглась рука Москви.
Сільська середня школа, з конкретною адресою: с. Степанівка, Роздільнянського р-ну Одеської обл., десь 1988 р. Приходить директору школи наказ перевести цю україномовну школу на російську мову навчання. Багато вчителів проти, багато батьків проти, директор школи за невиконання наказу може позбутися посади.
Б.Грінченко писав: "Русифікація зносила нашу культуру, руйнувала наші звичаї, марудила нашу пісню, робила перевертнів навіть з народу. Свідомість українська падала, історія забувалася, притаманні ознаки наші нищились..." "Заборона рідної мови у всьому житті нашому довела тільки до руйнування. По школах нищили саму душу вкраїнську, перекручуючи її на московську" (Б. Грінченко, На безпросветномь пути. Вид.3, К. 1913)
Зі статті "Нищення української мови поневолювачами України": "У Франції за допомогую комп"ютеризації встановлено, що українська мова є однією з найстаріших мов і однією з найкращих світових. Так званий "старший брат" з усією ненавистю і люттю накинувся на чарівну українську мову, яка входить в п"ятірку найкращих мов світу, з метою повного її знищення".
Деякі наші політики чи не знають про це все, чи свідомо закривають на все очі, чи не хочуть чути і знати, бо так звелів "старший брат"; тому і кричать несамовито про другу офіційну російську мову. Не російську мову треба захищати, яка й так живе і процвітає, а захищати понівечину і майже знищену українську.
Незалежність України русифікацію зупинила, але це ще не значить, що немає прагнень з боку деяких політиків-росіян поновити її знову.