Одним із останніх , явних, прихильників старої віри на нашій Русі був Захар Беркут. І диво, дивне! Прихильність оту, він виніс із скитьського монастиря, від старого монаха Акинтія. Чи старий, дивовижний лікар, випадково тільки розповідав своєму учню про давню віру, так близьку до природи і її сил, чи, може, й його серце більше потягало до тої віри в противенстві до строгого візантійського християнства, -
досить, що з побуту, при старім монасі Захар винес велику прихильність до старої віри і поклявся бути до смерті їй вірним.
У своїй Тухлі, знав він про "Ясну поляну" , на якій вже давно погас вічний вогонь і не курився пахущий ялівець, і котру корчинські священники окричали місцем заклятим і нечистим. Та хоч як опущена була "Ясна поляна", то все-таки досі ніхто, не посмів діткнутися образу сонця, то є золотої бляхи, котрою він був окованний. І той золотий образ, все ще яснів серед стелі контини, дожидаючи проміння полудневого сонця , щоб у ньому розжеврітися тисячами іскор.
По добрій волі, прийняв на себе Захар Беркут догляд старої святині; стежка, що виднілася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кождої весни, протягом більше вже як пятдесят літ, Захар, виходячи за ліками, пробував самітно , в молитвах і думах, на "Ясній поляні" тиждень і по кождім такім пробутку, вертав до села скріплений духом, з яснішими і чистішими мислями.
Не раз тоді тухольці, з своєї долини бачили , як понад вершками смерек, що окружляли "Ясну поляну", вився синявими клубочками дим запахущого ялівцю, і говорили до себе: " Се старий, старим богам молиться". І говорили се без насміху, без ненависті, бо Захар хоч і не навчав нікого старої віри, та зате тим пильніше навчав усіх шанувати чуже переконання і чужу віру.
Іван Франко. "Захар Беркут".
.
.