Індія поширується в нікуди. Вона навіть в самій індії не може навести лад.
Я б не був настіко категоричним.
Вдивляючись у барвисту мозаїку індійського буття, легковажно було б припустити, що вона — лише хаос, буйний вибух форм, мов, обрядів і кольорів, без ладу й міри. Така поверхова думка зникає, щойно спробувати не окинути, а вчитатися — вчитатися уважно, з належною пошаною до глибини пластів, що формували цю цивілізацію протягом тисячоліть. Бо ж Індія — не безлад, а складний візерунок, де кожна нитка, хай і здається чужою, вплетена доцільно.
У цій множинності — не розпорошення, а спосіб виявити себе через спільне. У багатоголосому хорі індійського суспільства звучить не дисонанс, а глибинна поліфонія, в якій відлунюють і ведичні традиції, і постіндустріальні трансформації, і духовний пошук, і технологічна прагматика. Це суспільство, попри зовнішню строкатість, живе у дивовижному стані внутрішньої самодостатності — мовби велика істота, що не квапиться пояснювати себе світові, бо в собі самій має відповідь на те, «звідки», «навіщо» й «докуди».
І, можливо, саме в цьому — її цілеспрямованість: не назовні, а всередину, не в гонитві за уніфікацією, а в прийнятті множинного як сутності. Індія не творить сенси для чужого ока — вона випромінює їх просто тим, що є.
Якось так...
