Колись давно в Україні селянство було рушієм та уособленням всього прогресивного, носієм національної ідентичності. Селянин звик почуватися господарем на своїй землі, дбайливо ставився до неї та готовий був її боронити. Це дуже не подобалося творцям Пролетарської революції, бо національна свідомість була завадою для зведення Імперії Рад, в якій не передбачалося приватної власності та громадянина, як особистості. Тому було запущено потужну та багаторічну кампанію зі знищення селянства "каккласса", з дискредитації сільського укладу, з паплюження національних рис та культурної самоідентифікації. Пролєтарії "на ура" хавали тезу про другорядність та меншовартість селянства, передаючи від батька до сина цю ідеологему, одночасно, "причепом" навчаючися зневажати культуру і мову того народу, на землі якого вони (здебільшого) прийшли.
І сьогодні ми бачимо відголоски цього совкового виховання, де мешканці міст/місць з трохи більшим населенням зневажливо ставляться до мешканців трохи менше населених пунктів)).
