Данило Шумук: "Я був той комуніст, що сидів в тюрмі, а не той, що саджав до неї інших"
Петро Тима
21 травня у містечку Красноармійськ біля Донецька помер Данило Шумук – український політв’язень, який для багатьох іноземців став символом незломності жертв совєтського ҐУЛагу. Для іноземців, тому що українці й Україна як держава загалом про цю людину не знали й знати не схотіли. Чому? – спитаєте. Відповідь на це запитання і проста, і складна водночас.
Данило Шумук народився 30 січня 1914 р. у селі Боремщина на Волині. З молодих років дуже цікавився навколишнім світом, історією, літературою. Читав не лише українських авторів, але і твори перекладених на українську та польську мову європейських мислителів Нітше, Шопегауера. Цікавився не лише літературою, філософією, але й політикою, як сам стверджував, пильно придивлявся до того, що робили два найвпливовіші тоді на Волині угруповання – КПЗУ та ОУН. 17-річним вирішив вступити до підпільного Комсомолу, опісля до Комуністичної партії Західної України. Захопили його гасла про рівність націй, соціальну справедливість, боротьбу з усяким поневоленням. На Волині, яка була найбіднішою провінцією ІІ РП, питання нужди, браку землі, безграмотності, зловживань адміністрації були на порядку денному.
Уперше його засуджено, коли мав 19 років, у тюрмі (сидів, між іншим, у Ломжі) провів 5 років і 4 місяці. Часто згадував, що польська в’язниця стала для нього свого роду університетом, комуністи дуже заходилися навколо своїх співв’язнів, стежили за тим, щоб училися читати, але також за тим, що читають. Серед в’язнів була дисципліна, обов’язував послух керівництву підпільної партійної структури, участь у заняттях.
У 1939 р. повернувся на Волинь, але його вірою в комунізм похитав розпуск у 1938 р. Комінтерном КПЗУ (Шумук згадував: Ми ходили як бджоли без матки), союз Сталіна з Гітлером. Після звільнення з тюрми викладає в школах географію. Совєтська влада, яка прийшла на Волинь після 17 вересня 1939 р., не довіряла йому, швидко усунено його від учителювання. У Шумука, який бачить реалії «нового життя», поведінку представників «найгуманнішої із систем» починає визрівати процес зневіри. 15 травня 1941 року Шумук був уперше заарештований совєтами «як брат ворога народу» (його брат активно діяв у Сельробі, що вже було приводом до знищення). З тюрми його забирають до Червоної Армії. Червоні не надто довіряли солдатам із Волині й Галичини, не давали їм зброї, намагалися вивезти на схід.
У складі штрафного батальйону бере участь у боях з німцями, в одному з яких, у час відступу, потрапив у німецький полон. Перебував у концтаборі для військовополонених у місті Хорол на Полтавщині, обтерся там об пекло. Полонені сотнями помирали у хорольському таборі з голоду, траплялися випадки канібалізму. Загалом померло біля 150 тис. полонених. Шумуку вдалося втекти й добратися на Волинь, де організував партизанський загін, який в 1943 р. уливається в УПА. Йому, як колишньому комуністу, боячись зрад і провокацій, не надто довіряли – він стає викладачем на військових курсах. Інколи до Шумука ставились з підозрою за його сміливе засуджування дій есбістів, що не викликало захоплення його друзів по зброї, проте він ніколи не похвалював убивств мирного населення. Улітку 1944 р. він отримує доручення командувати похідною групою УПА, яка мала вирушити на Житомирщину.
«Чекання, або ігри зі смертю»
У грудні 1944 р. Данила Шумука заарештовано, в 1945 р. засуджено за статтею «зрада батьківщини» до смертної кари, яка пізніше була замінена 20-ма роками таборів. Шумук 47 днів ждав у камері смерті виконання вироку, кожного вечора чув як інших викликають на страту. Покарання відбував у 3-му каторжному таборі в місті Норильськ. Був одним з організаторів найбільш відомого повстання у совєтських таборах у червні 1953 р. Після придушення повстання забрано його з табору та ізольовано від світу у славнозвісній Володимирській тюрмі.
В 1955 р. на хвилі хрущовської відлиги реабілітований. Повернувся додому, але відлига для нього дуже швидко закінчилася – під тиском КДБ виїхав шукати долі в Дніпропетровську область. У 1957 р. його викликали в КДБ і запропонували співпрацювати з «органами». Він відмовився. 5 травня 1958 р. на закритому суді через фіктивні звинувачення і вимушені свідчення мешканців рідного села його засуджено за статтею «агітація проти радянської влади» до 10 років таборів суворого режиму.
Особливо влада боялася його впливу на колишніх в’язнів, того, що вони горнулися до нього, писали листи, просили поради. Після звільнення з табору восени 1967 р. Шумук жив у Богуславі на Київщині, працював, між іншим, сторожем у піонерському таборі. Іншої роботи йому не давали. В ті роки познайомився з «шістдесятниками» Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним. У 1970 р. Шумук закінчив другу частину спогадів про пережите, яку передано на Захід (вони вийшли друком у Канаді).
12 січня 1972 р. Шумук знову був заарештований за звинуваченням у веденні «антирадянської агітації й пропаганди». Під час арешту були вилучені його спогади. 7 липня 1972 р. черговий раз був засуджений до 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 10 жовтня 1972 р. Шумук офіційно звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою: ...прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Мені легше буде помирати... в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР.
У неволі Шумук не стояв осторонь, не піддався апатії чи спокусам з боку адміністрації. Брав активну участь у численних акціях протестів, голодовках, хоча хворів і не один раз опинився у лікарні з виразкою шлунка. В кінцевому результаті його визнано інвалідом ІІ групи. У 1978 р. група його товаришів-в’язнів (у тому Михайло Осадчий, Василь Романюк) звернулися до уряду Канади з проханням довести до звільнення Шумука з табору. Їх турбував його дедалі гірший стан здоров’я. Однак пощади для «злісного ворога СРСР» не було (так як не було для хворих І. Світличного чи В. Стуса). Його непокора системі набрала з часом іншого, не індивідуального, але організованого характеру. В лютому 1979 р. став членом правозахисної організації Української гельсінської групи. В 1982 р. він був етапований на заслання, де перебував під адміністративним наглядом аж до 4 січня 1987 р.
За непохитну поставу Данила Шумука покаранню підлягали також його найближчі. В час війни німці й українські поліцаї, які їм вислуговувалися, переслідували його жінку й дочку, після 1945 р. дочку Віру підмовляли відректися батька, в її оточення насаджували агентів. Як і батько, сім’я в кожній системі була підозрілою.
В час Горбачовської перебудови після понад 42-річних поневірянь по тюрмах, таборах і засланнях у 1987 р. Данила Шумука звільнено, він виїхав до Канади (згодом до нього приїхала дочка Віра). Жив у Торонто в будинку для пристарілих Святих Петра і Павла. Його запрошували на розмови відомі політики, між іншим зустрічався з ним Рональд Рейган та прем’єр-міністр Канади. В той час більш відомими від Шумука дисидентами з України були хіба що Петро Григоренко і Леонід Плющ. 28 листопада 2002 р. Данило Шумук переїхав жити з Торонто у Красноармійськ Донецької області, жив у цьому типовому шахтарському містечку при вулиці Соціалістичній. Данило Шумук помер 21 травня 2004 р., проживши 90 років. Загалом у польських, німецьких і совєтських тюрмах і таборах провів 42 роки 6 місяців і 7 діб.
«Якщо на твій клич не прийде ніхто...»
В час презентації 1987 р. у канадському парламенті англомовної версії його спогадів «Life Sentence» (які переклав на англійську мову Іван Яворський), у залі забракло місць. Окрім канадських політиків, журналістів, громадських діячів, його доля зацікавила також західних журналістів з Європи. Костянтин Зеленко у польських емігрантських лондонських «Wiadomoњciach» 13 липня 1975 року відзначив, що саме особистість Шумука, його спогади, зуміли відкрити очі частині західного світу на роль українців у час повстань в совєтських таборах у 50-ті роки. Українці в різний час були серед в’язнів основним контингентом, чинили спротив адміністрації та теророві кримінальників, але про те знали й розказували нечисленні. А саме такі, як Шумук, воїни УПА, яких не зломили у слідстві, започаткували бунт, який послаблював режим. Західний світ про це мало знав. Французьке телебачення АРТЕ почало у 1992 р. знімати фільм, у якому він став головним свідком злочинів ҐУЛагу. Проте фільм і книжки, які з’явилися у видавництві «Смолоскип», зацікавили відносно мало українців. Іноді велич Шумука розуміли представники інших націй, а не признавали цього українці (особливо в Україні). На перешкоді ставали політичні схеми у підході до його особи (колишній комуніст посмів критикувати своїх), недовіра до того, що він описував (для прикладу, поведінку у таборах осіб, які пішли на співпрацю, а досі вважалися незламними героями). Коли вперше на Захід потрапили його спогади, частина українських емігрантів відкинула їх, побоюючись провокації КДБ, частину обурили його критичні зауваження на тему дій на Волині в час війни СБ ОУН чи поведінки в час слідства та у таборах командирів УПА, лідерів ОУН (тих, які пережили), чи окремих дисидентів. Погляди Шумука, його оцінки для багатьох були контроверзними або надто демократичними. А насправді книжкові спогади Шумука «За східним обрієм», «Пережите й передумане» вміщають багато цікавого й унікального матеріалу про ситуацію у довоєнній Польщі, про ідейні суперечки в українському суспільстві та серед в’язнів польських тюрем, описи воєнних подій, злочинів комуністів. Одним із перших він зумів описати повстання у Норильську, форми переслідувань у СРСР в’язнів сталінських таборів після 1956 р., фарс судових процесів, показував як КДБ фабрикувало справи, дезінформувало еміграційні середовища, описав також реалії життя у Союзі, занепад культури, деградацію людини. Таких цікавих і влучних описів в українській мемуаристиці не так то і багато. До того варто додати і те, що редагував ці спогади Іван Світличний, його «почерк» підніс їх читабельність.
Попри роки поневіряння, наслідки травми, яку проніс в автокатастрофі в Канаді, його рефлексії на історичні теми, влучність оцінок завжди вражали. Важко було б сьогодні знайти у світі в’язня, який цікавиться не лише історією власної країни, але й історією, для прикладу, Франції й постаттю Жанни Дарк, читає твори Махатми Ґанді й Рабіндраната Тагоре. А таким був цей волиняк.
Що залишиться?
В незалежній Україні, на початку дев’яностих років, режисер Микола Мащенко зняв серійний документальний фільм «Данило Шумук», сценарій до якого написав Іван Драч. Сьогодні фільм, який, безперечно, є історичним документом, вражає фальшем й банальністю запитань, відсутністю в його авторів відчуття величі постаті, мотивів поведінки Шумука та пройденої ним життєвої дороги. У Мащенковому фільмі в деяких місцях справжню рефлексію заступив совєтський дешевий пафос. Важко дивуватися, бо чи про каторжника з таким «горбом» міг зробити добрий фільм режисер, який у найгірші для української інтелігенції 70-ті рр. брежнєвщини нагороджувався за фільми типу «Комісари», «Як гартувалася сталь»? Сьогодні М. Мащенко та І. Драч – власники багатьох державних нагород і відзнак – з часів Брежнєва і з часів Кучми. Тому і конфлікт особистостей і біографій у тому випадку виявився надто сильним. Шумук мусив бути багатьом чужий, хоч на початку 90-х не один заявляв у протилежному.
До Шумука після його повернення у 2002 р. в Україну ніхто не хотів «признатися», бо кому цікава хвора, похилого віку непокірна людина? Користь від того і для політиків, і для державної адміністрації – жодна. Шумук жив скромно в містечку біля Донецька, у двохкімнатній квартирі, жив на гроші з пенсії 70-річної дочки Віри. Прожити допомагали йому онуки, які, як усі українці, мали якийсь город, допомагали картоплею, городиною. В останні місяці життя проведенні по тюрмах і таборах роки давали міцно про себе знати, але до кінця він умів цікаво розповідати про те, що бачив і пережив. Слухачем цих розповідей була в основному його дочка.
Про долю такої людини, її друзів недолі можна б зняти не один ігровий фільм, написати книжку – але зараз в Україні нікому тим поцікавитися, зараз інші «герої». Про Шумука скоро забули майже усі – влада (ніхто не квапився надавати йому ордену Ярослава Мудрого, їх зате надавали й надають багатьом, загалом не надто достойним), давні друзі-дисиденти (забули людину, яка формувала їх як опозиціонерів), забули громадські організації. В день смерті не було навіть заяви СКУ, хоч саме ця організація багато заходилася навколо його звільнення. Не було також заяв політиків опозиційного табору, ні провладних структур, забули про Данила Шумука історики, яким не одне міг розказати. Навіть журналісти, що займаються історією України, не те що не цікавилися ним, але часто навіть не знали, хто він такий. Однією з останніх осіб, яка зняла на камеру інтерв’ю з ним, була Аґнєшка Арнольд з TVP з Варшави. У фільмі «Przebaczenie» Шумук розповідає про свої ідейні вибори, бачення виходу з тупика спорів навколо польсько-українського конфлікту в час війни. Але фільм, хоч завершений ще у 2003 р., до сьогодні не був у Польщі демонстрований і не відомо коли з’явиться в телеефірі.
Чи могло бути інакше, чи Україна могла інакше поставитися до людини такого формату, чи взагалі до борців 40-х та пізніших років? Здається, що так, для прикладу в київському «Дзеркалі тижня» в одній зі статей згадувався партизан із Литви Баліс Гаяускас, який відбув 25 років ув’язнення (1947-1972). Удруге був заарештований 20 квітня 1977 р., 12-14 квітня 1978 року засуджений ще до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. Звільнено його із заслання у 1988 р. В незалежній Литві обраний членом сейму, очолював комісію з розслідування діяльності КДБ. Це було у Литві. В Україні (сьогодні окрім політв’язнів 60-70-х років Степана Хмари й Левка Лук’яненка) майже ніхто з політв’язнів на найвищому політичному рівні не впливає на хід подій в Україні, не формує громадську думку. Політв’язні стали або забутими, або свого роду фольклором. Про них згадують хіба що в час виборів, щось там обіцяють. Інколи самі комбатанти своїми діями дають привід до неповаги (скільки-бо вартувала їхня підтримка кандидатури у президенти колишнього КДБ-іста Марчука). Велич нації оцінюється вмілістю піднятися в час смерті людини понад політичні поділи. У випадку Шумука ні українське суспільство, ні українці діаспори не дали доказу, що цей іспит спроможні скласти.
Матеріальна спадщина Данила Шумука – це книги спогадів «За східним обрієм», «Пережите й передумане», «Із ГУЛагу у вільний світ», до того кілька важливих інтерв’ю у пресі, документальних фільмів. Людина такого формату, такої біографії заслуговувала б на більше, але...
(Шучу)