Владислав Віталійович Зубенко (22 квітня 1991, Харків, УРСР — 28 лютого 2014, Київ, Україна) — громадський активіст, учасник Євромайдану. Герой «Небесної Сотні». Герой України.
Владислав відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах. З десятого класу очолював шкільне самоврядування. Займався благодійністю: їздив у дитячі притулки і влаштовував з однодумцями там свята для сиріт.
Закінчив НВК №15 на районі ХТЗ.
Влад брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?». З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію. З-поміж усіх студентів, Владислав вирізнявся і високим рівнем національної свідомості.
Після закінчення академії працював контролером на Південній залізниці. Був поетом, волонтером. Владислав виступав на чемпіонаті світу з історичного бою за збірну України. Опісля загибелі за ним символічно було закріплено її перше місце[1].
Захоплювався історичною реконструкцією. Дуже любив читати, часом витрачав на книжки останні гроші.
Влад відчував, що піде з життя рано, він говорив: «Самозбереження — не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя — таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні».
Влад мав активну громадську позицію, був прихильником ВО «Свобода». Брав участь у патріотичних акціях протесту: на підтримку родини Павличенків, пам'яті героїв Крут. Разом з побратимами він щодня приходив на Євромайдан у Харкові. Іноді виступав з промовами про прагнення справедливості та кращого майбутнього для України.
Після кривавих подій 18 лютого, Влад зустрів побратимів на Харківському Євромайдані і повідомив їм про своє рішення їхати до столиці. На його сторінці в соціальній мережі залишив повідомлення, що на Майдан поїхав, «тому що це мій вибір». З собою взяв лицарські обладунки.
Дорога до Києва зайняла 18 годин автомобілем, довелось об'їжджати блокпости і міліцекйські кордони. На майдані Влад зміцнював барикади колесами, бруківкою, мішками з камінням. Спати доводилось де прийдеться. В одному з останніх записів в соціальній мережі Влад закликав усіх на Майдан: «люди, люди… 10 тисяч на всю Україну знайшлося сміливців… Вилізьте від комп'ютерів, на майдан пройти можна! Решта дивляться реаліті-шоу по тв».
На кадрах із Інститутської зафільмовано, як Владислав, Юрій Паращук, Євген Котляр, накрившися щитами піднімаються вгору, щоб забрати поранених. Згодом всіх трьох харків'ян не стало.
Першим загинув Юрій Паращук. Євген, який зазвичай ішов першим, був поранений у стегно; коли медики робили йому перев'язку, снайпер дострелив його пострілом у шию. Влад Зубенко отримав кулю, закриваючи щитом і тілом ноші з пораненим, якого медики виносили сходами до готелю «Україна».
Батько не міг додзвонитись Владиславу, о 12:00 на двзінок відповів незнайомий, сказавши, що Владислава тяжко поранено. В живіт Владислава потрапила куля від АК-74 (калібр 5,45 мм). Вона зачепила печінку, нирку, легеню і нервові закінчення хребта, пробивши діафрагму.
З поля бою непритомного хлопця відтягли його побратими і передали в готель «Україна» лікарям. Відвезти його в лікарню можливості не було — швидкі на Майдан не пускали. На допомогу прийшли волонтери Богдана Пеняк, іноземці Уляна і Марко Супрун (вони розмовляли англійською). Це подружжя переїхало в Україну через тиждень після початку Революції Гідності. Чоловік народився в Канаді, а дружина — у США. Уляна — лікар, тож професійно оцінила становище Влада (у 2016 році її призначено в. о. міністра охорони здоров'я). Вони повезли хлопця не в найближчу 17-ту Київську лікарню, яка на той час була вже переповнена, а в Солом'янську клінічну лікарню № 4. Там він був одним із перших майданівських пацієнтів.
Зализывай рваные раны на своём очке.
Презумпция невиновности!
