У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані
храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А
якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як
підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а
вона одскочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас
костуром, каркнула: - Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя!
Здесь же святая православная Лавра!
Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє - чому
українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не
тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили
хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти
всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно
святим. Це ж навіть і не вони - самі б вони не додумались, - це їхні
дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди
ксенофобії.
Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на
трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як
підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в
коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної
фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього
неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним
депутатом. Часом б'ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий
бедлам.
А до чого тут ми? До чого тут Україна?
- Це ж не Україна, - каже Лев, інвертований на пустелю. - Це пень
розпаденого Союзу. Через те й змії кишать.
Він має рацію.