"ковід — не ковід — ковід
мій тато — лікар-анестезіолог.
він почав працювати у 1991 році, "набив руку" на витяганні з того світу після перестрілок і підривів місцевих кримінальних авторитетів. і не тільки, ясна річ. словом, в реанімації працює багато.
і сьогодні теж за цими дверима. тільки тепер він — пацієнт, якого тиждень лікували від пневмонії троє різних лікарів-інфекціоністів.
не впевнена, що медично правильно це формулюю, але тест на ковід показував то позитивний, то негативний результат. тести, до слова, у Кропивницькому робить аж (!) одна лабораторія. за офіційною статистикою, область є просто раєм на землі, бо за останню добу захворіло нуль людей. загалом 711 випадків.
(я тут поставлю дужечки, а лайку ви свою підставте, кому яка більше дозволяє випустити пару)
потім раптово стало гірше, підскочила температура, з'явилося формулювання "негативна динаміка", терміново поклали в реанімацію. тепер він майже не встає, сам не дихає, вочевидь, важко говорить.
в реанімацію не можна.
але, якщо маєш мамин лікарняний халат, шапочку, бахіли, рукавички і маску, звісно ж, то поставити під двері чисті речі та їжу і мигцем побачити, який пацієнт блідий все-таки вдасться.
лікар, на якого натикаєшся в коридорі, дивиться у твої червоні очі й каже, що дні 4 як мінімум ще на апараті, а далі "подивимося". говорить і сам опускає очі. він з колегами робить усе, що може, навіть більше.
зі слів іншого колеги зрозуміла так, що в реанімації лежать 19 (!) лікарів (дужечки для лайки) з такими ж симптомами, як у мого батька. скільки лікарів хворі й не в реанімації, я не знаю.
мені хочеться дуже голосно кричати про те, що лікарі не захищені. про те, що вони борються і з коронавірусом, і з людським ідіотизмом, і з системою, яка не дає їм жодних засобів для цієї боротьби. але я не знаю, куди кричати і кому.
сьогодні так вийшло, що я накричала на водійку великої машини з матовим покриттям і якимсь там номером з однаковими цифрами поспіль. повертаючись із лікарні в соплях і в розпачі, я переходила дорогу по зебрі на зелене світло, а вона вирішила "проскочити". спинилася сантиметрів за 10 від мене. я так збісилася, що вдарила кулаком їй по капоту й крикнула: "мені зелене!". і пішла до мами.
мама сіра. забуває, де поклала телефон, який постійно дзвонить, бо всім треба знати, що там і як.
так, ще в реанімації.
так, на апараті.
так, поки без змін.
по сто разів те саме повторює мама.
я не знаю, чи варто писати те, чим я отак публічно ділюся.
мені дуже хочеться сказати, що ми всі так сильно втомилися боятися ковіду, але він від того нікуди не подівся. він небезпечніший, ніж нам хочеться думати, щоб захистити й виправдати себе. я не закликаю нікого барикадуватися по квартирах і приймати регулярні ванни з антисептиком, але просто бережіть себе. маска, яка теліпається на підборідді, не захищає. одягнути зайвий раз рукавички — норм. дотримуватися дистанції в черзі треба навіть тоді, коли хтось позаду верещить: "падайдітє бліже, нєт нікакова каранавіруса, ета всьо амєріканци прідумалі, чтоб наши зємлі отобрать".
(дужечки самі знаєте для чого)
але найсумніше те, що тато по телефону ще в дореанімаційний період казав, що багато його колег перехворіли — от і його черга настала.
тобто лікарі готуються до того, що захворіють.
і це така болісна суміш донкіхотстсва й безвиході, що стає страшно.
тому бережіться ще сильніше.
так ви подбаєте не тільки про себе, а й про тих, хто має вас рятувати. бо лікарі, виявляється, теж хворіють.
їм ой як непросто тепер"
https://www.facebook.com/vujtichok?...B3H0RTFvv8wFTJaAH3H7soOdAvwmQ&fref=nf&__xts__[0]=68.ARAPw4Defa7Oj9LFTAHLxiXcLMBbAP0oFuBbpLcPJZO-Uz_Q9fIoWkttI_xiMe3WvLeo03f0x4SeE1BAm5Q6HNOCljpueWK3mQ1qhF4KgHZZ0SRUYWyamdgdl2Xfa0UW4eWYGQOENZO_hJAbB3RM1l3L9ot7LyY5b_3cHL-oP36BhcsWeFBrvFOvi6We_-SXEuppA8r0jKJT4FefG0Beb4H0zlsCurwlL1XTr1FpMhEFxWnFXN5Yzui9HWzGYLiRcE1I0HU04pmPUjqWq0_MMEVl9Cf6KmZPZtq-WvsJM6KacDCcboBePR4-gG17nLOhFyjB4_H26nHcIe2DcH5A44o3YGIVrNqK3HfrHUkNPW1CkPjwOLfuPsQ_OFgoFw7OXIZX-x7KwfgsJyJw30YQuqvADLLsR6COzvtAKodDLy7uyl1ktgFfEGwe
.
