Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого «Б» класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
— О! Новачок! — дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.
— Новачок! Новачок! — майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.
Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.
— Звiдки, пане, будете? — глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.
— З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! — бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.
— Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.
— Язикатий, нахаба! — кивнув той.
— Тихого пса й муха куса! — хвацько вiдповiв я.
— Ну, дурному псовi усе мухи в головi, — усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.
Я знiтився.
Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе… Перший смiх — то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.
Другого смiху я завжди боявся.
