- купиш щось на вечерю? - чом би й ні. йду до супермаркету і там серед різнокольорових пакунків бачу картонну біло-червону коробочку із написом «радянські пельмені». охоплюють ностальгічні спогади. я в восьмому класі, пізно ввечері повертаюся додому з музикальної студії. по дому носиться незрівнянний запах магазинних пельменів, від якого, незважаючи на дике почуття голоду, одразу тягне блювати, бо майже фізично відчуваєш в роті клейку масу із слизькою смердючою грудкою чогось неїстівного всередині. мама втомлена після роботи, бо працює художником на заводі з ранку до ночі, і їй треба чимось годувати чоловіків – папу й брата, а це швидке й доступне рішення. лише бабуся має час та натхнення ліпити справжні пельмені, але вона живе далеко. то я для себе швидко чищу й ріжу на сковорідку картоплю, брат, покінчивши із сублімованою підробкою під їжу, щедро поперченою, щоб забити моторошний смак, заходиться тягати шматочки з моєї тарілки. і от я стою в сучасному супермаркеті і намагаюся зрозуміти, кого можна спокусити обіцянкою радянських пластилінових пельменів, на які навіть дивитися було огидно, не те що їсти. але ж це хтось купує. мабуть, то зомбі, що звично заміняють власні реакції та реальні спогади на гіпноз штучних картинок совкодроча. і судячи з успішного маркетингу, ці істоти десь поряд.
Как то ехал из Москвы в Мулино, в общем вагоне
