Ф'яметта
Куратор теми
Статус: Офлайн
Реєстрація: 20.01.2008
Повідом.: 70318
Реєстрація: 20.01.2008
Повідом.: 70318
Згадалося з Торічкиної книжки: "Він підкотився мені під ноги, як заблукалий м'яч" 🙄
Божечки, не втримаюся і перечитаю всоте
Він підкотився мені під ноги, як заблукалий м’яч. Я навіть не завважила, звідки він узявся. Спочатку здалося, що він просто гепнувся з неба, та ця теорія померла тої ж секунди, як я побачила, що він зв’язаний, його рот заклеєний скотчем, а обличчя майже немає — один синець і кров. Ні, на небі, звичайно, суворі порядки, але такого там не роблять, це напевно. Та в даному випадку цей тип, скоріш за все, випав із машини. Цікаво, як йому це вдалося?
Я присіла біля нього навпочіпки. Ні, я зовсім не хочу йому допомагати, мені таке й на думку не спало. У кожного свої проблеми, тож кожен рятується, як може. Мої проблеми нікого не цікавлять, то чому мене мають цікавити чиїсь? Нелогічно. Але я зупинилась біля нього, бо він заважав мені йти далі.
Його одяг купували не на ринку Анголенка, це точно. Я знаюсь на цьому. Та дороге вбрання зіпсоване непоправно. До того ж, він босий, а обличчя в нього немає. Тільки коричнева смужка скотчу на синьо-червоному запухлому тлі. Не дуже в тон, та кого хвилюють такі дрібниці? Ну що ж, треба йти, бо вже темніє.
Я підводжуся і обходжу його — тут доволі вузька смужка тротуару. Гадаю, хтось його знайде, можливо, нагодиться міліція чи якийсь свідомий ветеран, чи просто добрий самаритянин. А я не належу до жодної з вищезгаданих категорій населення. Я — сама по собі.
Неголосний стогін не змусив мене озирнутися. Вибачай, хлопче, але я не хочу вляпатися в лайно, а судячи з твого вигляду, ти в ньому загруз далі нікуди. Мені своїх проблем вистачає. Ні, ну чому в мене немає купи баксів, я б тоді просто поїхала з цієї *****ської країни, де всі зміни — тільки на гірше, де громадяни валяються зв’язані і побиті, а міліція від’їдає морди на хабарях і відвертих грабунках. Власне, я можу його розв’язати і піти, а далі хай уже сам дає собі раду. Чудово, це хороша ідея, і моє сумління не буде скімлити ночами — от лишила чоловіка напризволяще. Я його розв’яжу, це компроміс.
— Добре, не стогни, я повертаюсь, — я знов сідаю біля нього. — Не міг деінде впасти, чи тобі не однаково? Чорт, добряче тебе скрутили… Ага, ось маю ножиці, терпи.
Я намагаюсь зробити все швидко, але ножиці в мене манікюрні, тож справа посувається поволі. Але посувається, бо спочатку ноги, а потім і руки в нього вільні.
— Смужку на обличчі віддирай сам.
Але він не може. В нього відновлюється кровообіг у кінцівках, тож він аж скрутився від болю. З-під запухлих повік на мене благально глянули очі, та вже темно, він мене не зможе потім упізнати… Ну, добре, скотч я теж зніму, хай покличе на допомогу. Ось, одним різким рухом — і порядок.
— … твою мать!
— То ти ще й лаєшся? Нахаба! Ну, добре, бувай. Ось, візьми телефонну картку, подзвониш, куди тобі треба, там ще хвилин десять залишилось. Адреса — на будинку, глянеш на табличку. Телефон — ось, поряд, працює. За тобою приїдуть і порятують остаточно. А мені час іти.
Я ладна копняка собі дати, тому похапцем підводжусь. Як я раніше про це не подумала! Адже ті, в машині, мабуть вже завважили, що полонений зник, і скоро проїдуть своїм маршрутом у пошуках загубленого вантажу. Це якщо вже не мчать сюди. А тоді моя доля цілком визначена. Свідків розумні люди не залишають. Я б точно не залишила.
— Будь ласка, зачекайте! Прошу вас! Я не можу підвестись…
А, хай тобі трясця! Ні, не повернуся нізащо, полежить трохи і оклигає, міцний хлоп, я звернула увагу. Я йому нічого не винна.
— Ще хвилинку, прошу вас…
Я маю йти. Я повинна тікати звідси, бо інакше влипну в неприємну історію. І мені ніхто не допоможе, як ніхто ніколи не допоміг за все моє життя.
— Що ще?
— Якби мені десь перебути до ранку, хоч кілька годин…
— Вибач, але я не можу тобі в цьому допомогти. Якщо хочеш, можу викликати «швидку» чи міліцію.
— Ні, я не… Але ж ви десь живете? Я тільки до ранку, а там піду.
— Ні.
— Я заплачУ.
— Забудь про це.
— Але я не можу поворухнутися, та ще й холодно.
— Кровообіг скоро відновиться, до смерті не замерзнеш, п’ятнадцять градусів сьогодні, осінь тепла. Ну, трохи застудишся — це що найбільше. Подзвони додому, хай за тобою хтось приїде, скажи, що вскочив у халепу. Не вплутуй мене в свої проблеми, я й так зробила для тебе більше, ніж треба, ти помітив?
— Так, я вдячний вам, але…
— Все, бувай.
Я не встигаю пройти й кількох кроків, як темряву прорізає світло фар. Машина ще далеко, та я чомусь розумію, що це та сама машина. Розуміє це і чоловік на тротуарі. Так, втекти я не встигну. Сховатись тут нема де. Ряд будинків і дорога.
Я хапаю напівпритомного чоловіка і тягну його до телефону. Де поділись затишні телефонні будки? Тепер — тільки сині пластикові навіси, і все. Ну що ж, спробую скористатися з того, що є. Я розстібаю свій плащ — довгий, до кісточок.
— Обхопи мене за поперек і притиснись, може, під плащем не помітять.
Я вставляю телефонну картку і беру слухавку. Машина вже зовсім поряд, а мій підопічний стиснув мене так, що дихнути не можна.
— Радіо-таксі слухає.
Фари машини хижо і безсоромно освітлюють мене. Ну що ж, помирати один раз. Від долі не втечеш.
— Будь ласка, пришліть таксі на ріг Української, недалеко від автомайстерні, біля автомата.
Я присіла біля нього навпочіпки. Ні, я зовсім не хочу йому допомагати, мені таке й на думку не спало. У кожного свої проблеми, тож кожен рятується, як може. Мої проблеми нікого не цікавлять, то чому мене мають цікавити чиїсь? Нелогічно. Але я зупинилась біля нього, бо він заважав мені йти далі.
Його одяг купували не на ринку Анголенка, це точно. Я знаюсь на цьому. Та дороге вбрання зіпсоване непоправно. До того ж, він босий, а обличчя в нього немає. Тільки коричнева смужка скотчу на синьо-червоному запухлому тлі. Не дуже в тон, та кого хвилюють такі дрібниці? Ну що ж, треба йти, бо вже темніє.
Я підводжуся і обходжу його — тут доволі вузька смужка тротуару. Гадаю, хтось його знайде, можливо, нагодиться міліція чи якийсь свідомий ветеран, чи просто добрий самаритянин. А я не належу до жодної з вищезгаданих категорій населення. Я — сама по собі.
Неголосний стогін не змусив мене озирнутися. Вибачай, хлопче, але я не хочу вляпатися в лайно, а судячи з твого вигляду, ти в ньому загруз далі нікуди. Мені своїх проблем вистачає. Ні, ну чому в мене немає купи баксів, я б тоді просто поїхала з цієї *****ської країни, де всі зміни — тільки на гірше, де громадяни валяються зв’язані і побиті, а міліція від’їдає морди на хабарях і відвертих грабунках. Власне, я можу його розв’язати і піти, а далі хай уже сам дає собі раду. Чудово, це хороша ідея, і моє сумління не буде скімлити ночами — от лишила чоловіка напризволяще. Я його розв’яжу, це компроміс.
— Добре, не стогни, я повертаюсь, — я знов сідаю біля нього. — Не міг деінде впасти, чи тобі не однаково? Чорт, добряче тебе скрутили… Ага, ось маю ножиці, терпи.
Я намагаюсь зробити все швидко, але ножиці в мене манікюрні, тож справа посувається поволі. Але посувається, бо спочатку ноги, а потім і руки в нього вільні.
— Смужку на обличчі віддирай сам.
Але він не може. В нього відновлюється кровообіг у кінцівках, тож він аж скрутився від болю. З-під запухлих повік на мене благально глянули очі, та вже темно, він мене не зможе потім упізнати… Ну, добре, скотч я теж зніму, хай покличе на допомогу. Ось, одним різким рухом — і порядок.
— … твою мать!
— То ти ще й лаєшся? Нахаба! Ну, добре, бувай. Ось, візьми телефонну картку, подзвониш, куди тобі треба, там ще хвилин десять залишилось. Адреса — на будинку, глянеш на табличку. Телефон — ось, поряд, працює. За тобою приїдуть і порятують остаточно. А мені час іти.
Я ладна копняка собі дати, тому похапцем підводжусь. Як я раніше про це не подумала! Адже ті, в машині, мабуть вже завважили, що полонений зник, і скоро проїдуть своїм маршрутом у пошуках загубленого вантажу. Це якщо вже не мчать сюди. А тоді моя доля цілком визначена. Свідків розумні люди не залишають. Я б точно не залишила.
— Будь ласка, зачекайте! Прошу вас! Я не можу підвестись…
А, хай тобі трясця! Ні, не повернуся нізащо, полежить трохи і оклигає, міцний хлоп, я звернула увагу. Я йому нічого не винна.
— Ще хвилинку, прошу вас…
Я маю йти. Я повинна тікати звідси, бо інакше влипну в неприємну історію. І мені ніхто не допоможе, як ніхто ніколи не допоміг за все моє життя.
— Що ще?
— Якби мені десь перебути до ранку, хоч кілька годин…
— Вибач, але я не можу тобі в цьому допомогти. Якщо хочеш, можу викликати «швидку» чи міліцію.
— Ні, я не… Але ж ви десь живете? Я тільки до ранку, а там піду.
— Ні.
— Я заплачУ.
— Забудь про це.
— Але я не можу поворухнутися, та ще й холодно.
— Кровообіг скоро відновиться, до смерті не замерзнеш, п’ятнадцять градусів сьогодні, осінь тепла. Ну, трохи застудишся — це що найбільше. Подзвони додому, хай за тобою хтось приїде, скажи, що вскочив у халепу. Не вплутуй мене в свої проблеми, я й так зробила для тебе більше, ніж треба, ти помітив?
— Так, я вдячний вам, але…
— Все, бувай.
Я не встигаю пройти й кількох кроків, як темряву прорізає світло фар. Машина ще далеко, та я чомусь розумію, що це та сама машина. Розуміє це і чоловік на тротуарі. Так, втекти я не встигну. Сховатись тут нема де. Ряд будинків і дорога.
Я хапаю напівпритомного чоловіка і тягну його до телефону. Де поділись затишні телефонні будки? Тепер — тільки сині пластикові навіси, і все. Ну що ж, спробую скористатися з того, що є. Я розстібаю свій плащ — довгий, до кісточок.
— Обхопи мене за поперек і притиснись, може, під плащем не помітять.
Я вставляю телефонну картку і беру слухавку. Машина вже зовсім поряд, а мій підопічний стиснув мене так, що дихнути не можна.
— Радіо-таксі слухає.
Фари машини хижо і безсоромно освітлюють мене. Ну що ж, помирати один раз. Від долі не втечеш.
— Будь ласка, пришліть таксі на ріг Української, недалеко від автомайстерні, біля автомата.
То дуже смішне! Загалом смішне починається не з 5.00, але щоб зрозуміти суть, треба дивитися звідтіля.
Мені колись той друг, що мене вчив астрології, про цей шлях усі вуха продзиждчав 
