Біля мого будинку була колонка, де часто зупинялися далекобійники — набрати води. Пам'ятаю, як мене здивував один із них своїм питанням: "А цю воду можна пити?" Вже у Харкові, оселившись у студентському гуртожитку, я зрозумів, що у крані буває несмачна вода. І от, одного разу, сестра з подругою запитали, куди їде черговий далекобійник. Виявилося, що у Харків. Жартома попросили підкинути (відстань — 220 км, на хвилинку). І так, у чому були, без документів, без грошей, опинилися у мене в гостях. У гуртожиток без документів їх не пустили і я годував борщем навинос. А вночі, за допомогою пов'язаних покривал, затягував на другий поверх, бо на вікнах першого поверху були металеві решітки. Подруга була пишна дівчина в районі центнера, тому не сам — довелося просити колегу про допомогу. Коротше, було весело. А щоб не сумували вдень, поки передавали документи автобусом, навчив їх гри у шахи.
І що у цьому величного?
