Статус: Офлайн
Реєстрація: 03.08.2009
Повідом.: 25244
Реєстрація: 03.08.2009
Повідом.: 25244
27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Статус: Офлайн
Реєстрація: 05.06.2017
Повідом.: 46582
Реєстрація: 05.06.2017
Повідом.: 46582
Статус: Офлайн
Реєстрація: 08.09.2011
Повідом.: 19631
Реєстрація: 08.09.2011
Повідом.: 19631
Статус: Офлайн
Реєстрація: 13.10.2008
Повідом.: 2162
Реєстрація: 13.10.2008
Повідом.: 2162
Ох и ****ь
Самое ужасное что в этот бред верит очень до хрена недалеких дебилов населяющих нашу страну.Особо упоротые ***** вымораживаю .
Статус: Офлайн
Реєстрація: 03.08.2009
Повідом.: 25244
Реєстрація: 03.08.2009
Повідом.: 25244
Та Вы шо?
А тут провокаторы есть?
Не выживают в этой теме
Так, заскакивают, пока все ещё спят или на работе, нагадят и тикают. Раньше федяй с фж таким промышляли - типа плаща на голое тело, который потом распахивали.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 08.09.2011
Повідом.: 19631
Реєстрація: 08.09.2011
Повідом.: 19631
Статус: Офлайн
Реєстрація: 13.10.2008
Повідом.: 2162
Реєстрація: 13.10.2008
Повідом.: 2162
Сам ролик ни о чем но комменты почитайте.Они уверены что мы их не читаем и типа между собой вот разоткровенничались.А соцсетях эти же гниды будут вопить что все ох...но лишь бы нас упрекнуть в майдане.Иногда кажется что они люто нам завидуют что можем своего пахана взять и под **** в Ростов выгнать.А судя по отзывам безнадега уже у них жуткая.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 30.11.2009
Повідом.: 6379
Реєстрація: 30.11.2009
Повідом.: 6379
Вам не пох..? Пожелайте им счастья в пути и пусть у них все будет весело и радостно, лишь бы к нам не лезли. Ни на форум ни в реале.
Кстати сегодня д.р. у одной красивой харьковчанки, актрисе Наталье Фатеевой 84 года. Мощная тетка, ее пытаются не замечать, никуда не приглашать. В новостях о ней на ****е молчат. А она тем не менее последние годы отличается очень сильной гражданской позицией. Это к разговоре, на обсуждавшуюся здесь тему о продажности артистов и актеров.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 04.04.2009
Повідом.: 2066
Реєстрація: 04.04.2009
Повідом.: 2066
Если бог не будет помогать верующему в него человеку, то зачем этому человеку в него верить?
Статус: Офлайн
Реєстрація: 12.04.2014
Повідом.: 10620
Реєстрація: 12.04.2014
Повідом.: 10620
Отака лiворучОй, это ж они теперь в плащах в парки повыходят... Ой, чо будет
Отака справа)
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 27.05.2014
Повідом.: 17275
Реєстрація: 27.05.2014
Повідом.: 17275
Ан-225 "Мрия" - один из наиболее значимых самолетов в истории, - Британия. ФОТО
Британские специалисты включили Ан-225 "Мрия" - самолет с самой большой в мире грузоподъемностью в 250 тонн - в число 13 самых значимых в истории авиации самолетов.
Об этом сообщает пресс-служба АНТК им. Антонова, отмечая, что изображение этих самолетов помещены на тринадцати серебряных монетах, которые выпущены Британским монетным двором.
Эта серия монет номиналом 25 долларов Соломоновых островов, входящих в Британское содружество, посвящена 100-летнему юбилею истории мировой авиации.
Давно было, но всё одно приятно.
Британские специалисты включили Ан-225 "Мрия" - самолет с самой большой в мире грузоподъемностью в 250 тонн - в число 13 самых значимых в истории авиации самолетов.
Об этом сообщает пресс-служба АНТК им. Антонова, отмечая, что изображение этих самолетов помещены на тринадцати серебряных монетах, которые выпущены Британским монетным двором.
Эта серия монет номиналом 25 долларов Соломоновых островов, входящих в Британское содружество, посвящена 100-летнему юбилею истории мировой авиации.
Давно было, но всё одно приятно.
Слава «Беркуту»
Фото: скріншот
Ярослав Зубченко
Майдан убив майбутнє країни, Янукович дистанціювався від Росії, а Добкін став головним експертом із Революції гідності. «Епіцентр» повернувся.
«Слава “Беркуту”!» — ці слова Олени Лукаш, мабуть, найкраща квінтесенція риторики телевізійних екс-регіоналів, паралельної реальності на NewsOne та порядку денного від «опозиційних» журналістів. Уже традиційно ці троє щороку сходяться разом, щоб розповісти електорату про державний переворот, руку Держдепу й розвал країни під час Євромайдану. От тільки цього разу повернення до традиційної теми відбулося в рамках іншого грандіозного камбеку. Некроманти із NewsOne 17 грудня пробудили «Епіцентр».
На чолі програми, яка підігрувала Януковичу 14 років тому, знову постав В’ячеслав Піховшек, ведучий, який іще 18 років тому підігрував Кучмі. Узагалі, Піховшека можна назвати спадковим журналістом «режиму»: Кучма підтримував Януковича під час виборів у 2004 році й «1+1» Піховшека теж його підтримував. Причому так, що звідти почали публічно звільнятися журналісти. Через місяць прізвище того ж Піховшека з’явилося під обіцянками дотримуватися неупередженості. Та коли Янукович таки прийшов до влади, ведучий виявився в його пулі й почав заявляти: «Я поддерживаю Януковича. Я стараюсь, чтобы у него получалось. Я стараюсь пропагандировать то, что он делает, в меру моих возможностей [...] В Украине фактически нет единых стандартов журналистики [...] И раз их нет, то каждый выбирает ту жизненную позицию, которая ему поудобнее, покомфортнее и которая для него является самой естественной. По целой куче вещей мне подходит то, что делает Янукович». У Ростов Піховшек за Януковичем не поїхав, натомість перейшовши у спадок до нової «опозиції» та каналу NewsOne, де продовжив займатися старими справами. Після революції 2004 року про пана В’ячеслава писали як про того, чиє ім’я «стало символом маніпулятивної, заангажованої квазіжурналістики», також він мав причетність до темників. І от цей «журналіст» і цей «Епіцентр» 17 грудня повернулися в ефір, щоби поговорити про Революцію гідності. Януковичу такий «реванш» може лише снитися.
На відміну від серіалів та фільмів нульових, чиї голлівудські ремейки нині виглядають кволо, «Епіцентр» стартував надзвичайно енергійно. Виглядало так, немов усі ці роки шоу лише чекало моменту, лежачи під склом із написом «Розбити в разі шансів для Медведчука». Як вам, наприклад, ідея перейменувати частину Інститутської на «вулицю “Беркуту”»? А нав’язування думки про те, що Революція досі ідеологічно розколює українців і настав час вибачити одне одному як Червона армія та Вермахт? Можливо, ви хочете послухати цитати Путіна, які використовують у якості доказів впливу США на Євромайдан? Чи дізнатися, що сам Майдан — це місце злочину, де вбили майбутнє країни (якщо не все, то хоча б останні п’ять років)?
«Епіцентр» переходить межі пристойності настільки брутально і впевнено, що буквально змушує глядачів сприймати ситуацію у студії як належне. Наприклад, Михайло Добкін під час Революції гідності був звичайним головою Харківської ОДА, який обзивав протестувальників і пропонував перенести столицю в Харків. Тим не менше, через п'ять років саме він став «центральним гостем» шоу про Майдан і саме навколо «підтримки» або «непідтрімки» його думок крутилася вся програма: вступ, голосування, підсумки, навіть, за задумом ведучого, запитання від інших учасників. «Тема нашої програми максимально визначена: чи підтримуєте ви позицію Михайла Марковича Добкіна», — заявляв під кінець програми Піховшек, хоча анонсував ефір як «Майдан: 5 років потому». У чому ж полягає позиція Добкіна? Ну, він вважає Революцію підготовленим планом. Проте ця думка не унікальна навіть у межах студії «Епіцентру», а сам Добкін — далеко не найвпливовіший політик в Україні: його 3 % на виборах Президента та рейтинги партії християнських соціалістів не дадуть збрехати. Тим не менше, екс-міністр юстиції часів Януковича та адвокат Небесної сотні змушені були опонувати саме героєві того самого ролика.
Узагалі, підбір гостей виявився найслабшою частиною програми. Тобто, у студії було кілька справді репрезентативних учасників, але розбавляли їх відверто другорядні персонажі. До перших можна однозначно віднести Олену Лукаш — практично втілення «духу Януковича» в Україні. Вона, зокрема, представляла інтереси екс-президента в ЦВК у 2005-му, була народною депутаткою від Партії регіонів, першою заступницею глави Адміністрації Віктора Федоровича, міністеркою юстиції в часи Майдану. Після Революції пані Олена чотири роки провела під санкціями ЄС та стала ведучою на NewsOne. В «Епіцентрі» їй опоновував Віталій Титич, адвокат сімей Небесної сотні та **** Громадської ради доброчесності. Ці двоє оперували інформацію щодо подій 2013-14 років і мали зрозумілу для глядачів компетенцію. Природно виглядали також спеціальні гості — адвокат беркутівців та один із екс-командирів цього загону майданівських часів. І от на їхньому фоні Едуард Леонов, колишній народний депутат від «Свободи» й учасник Революції гідності, Яніна Соколовська, екс-редакторка «Известий в Украине», та Кирило Куликов, учасник Євромайдану, колишній народний депутат (сім років тому) й екс-керівник українського «Інтерполу» (одинадцять років тому) не могли запропонувати, по суті, нічого, крім своїх оцінок.
Лейтмотивом програми стало виправдання силовиків на Майдані. Михайло Добкін присвятив цьому свій вступ, мовляв, «их делают чуть ли не преступниками или предателями. Хотя это были люди военные, в основном, которые давали присягу, которые носили погоны, в том числе офицерские, которые выполняли свой долг». Сюди ж можна віднести вигуки Олени Лукаш «Слава “Беркуту”!». Інтерв’ю зі вдовою одного із силовиків, яка побоялася показувати своє обличчя і якій в ефірі пообіцяв допомагати В’ячеслав Піховшек. А також розмову з одним із екс-командирів «Беркуту», якому сьогодні утримувати сім’ю допомагають товариші.
Загалом, у цьому контексті лунало дві основні тези: вбивства правоохоронців не розслідуються й вони просто виконували свій обов’язок та присягу. Найлегше розібратися з останнім, адже у присязі працівників МВС, серед іншого, сказано: «Клянуся завжди залишатися відданим народові України [...], бути гуманним [...] боротися із злочинністю, захищати від протиправних посягань життя, здоров'я, права й свободи громадян». Як із цим склалося, нагадувати зайве. Також, як зазначали експерти в самому шоу, ст. 60 Конституції України дозволяє не виконувати «явно злочинні розпорядження чи накази». Що ж до розслідування вбивств правоохоронців, тут ситуація складніша. Олена Лукаш почала ефір, розмахуючи законом про амністію, стверджуючи, що він забороняє розслідувати злочини мітингувальників і фактично доводить їхню вину в диверсії, поваленні конституційного ладу, тероризмі. «Когда вам говорят, “це була там революція, герої”, не было никакой революции [...] насильственное свержение конституционного строя и госвласти», — підсумувала екс-регіоналка. Проблема тільки в тому, що самі прокурори визнають цей закон про амністію юридично нікчемним, оскільки він суперечить КПК, а провадження, пов’язані з убивствами правоохоронців, насправді розслідуються.
Паралельно глядачам нав’язували думку про деструктивність Революції. Тут і питання Піховшека в дусі: «Якби ви могли повернутися в минуле, ви б знову це все почали, навіть не прораховуючи можливі дії росіян?» і його ж фрази «Так виявляється, вони померли супроти України, бо це запустило той ланцюжок подій, який ми маємо сьогодні». Долучався також Добкін із розповідями про людей, які зруйнували Україну, а тепер поїхали заробляти в Польщу. Й Олена Лукаш, яка назвала Майдан місцем злочину, де вбили майбутнє країни.
Звісно, не могло обійтися обговорення Революції й без спекуляцій про те, хто нею маніпулював. Віталій Титич розповідав про провокаторів із ФСБ, Яніна Соколовська угледіла вигоду також для Польщі, Румунії й Угорщини, Михайло Добкін вирішив, що країну розхитували грантожери, а Яценюк міг бути просто перемовником від посольства США. Думку про руку Держдепу розділяв і Піховшек (це його «фішка»), наводячи, серед інших, такий аргумент: «Маємо, відповідно, заяву президента Росії Володимира Путіна від 28 вересня 2015 року про те, що Сполучені Штати займалися тим, що викидали Януковича». Самого Януковича в ефірі вигороджував «центральний гість», розповідаючи, що Віктор Федорович (тільки не смійтеся) дистанціювався від Росії, принаймні економічно, і тримав українські позиції, а країна за його правління було територіально повніша й багатша. Кирило Куликов також заявив, що влада боїться повернення Януковича, бо для багатьох він небезпечний свідок.
Під кінець ведучий почав підводити гостей до думки про примирення суспільства, запитував про готовність до перейменування частини вулиці Інтитутської на «вулицю “Беркуту”», а сам екс-командир загону нагадував, що навіть солдати Вермахту й Червоної армії сьогодні зустрічаються й миряться. Що ж, примирення — це однозначно хороша й потрібна річ, як і об’єктивне розслідування та покарання вбивств із усіх сторін. Але хіба в сучасній Україні існує ідеологічний розкол через Революцію гідності? Здається, «Епіцентр» намагається штучно внести це питання в порядок денний, щоби потім «опозиціонерам» було що штучно вирішувати. Як вони вже «вирішують» проблеми «релігійного», «мовного» та «культурного» розколів.
Що ж до виправдання в ефірі «Беркуту», то NewsOne правий, коли закликає не навішувати ярлики та презумпцію вини на всіх силовиків. Разом із тим, це не може стосуватися засудження самого явища, коли влада репресує населення руками правоохоронців. Урешті, повертаючись до ****огій в ефірі, ви уявляєте, щоби за п'ять років після Другої світової війни хтось в СРСР привселюдно кричав «Слава Вермахту!»? Так от, єдине місце, де уявити подібне ще складніше, — це сучасна Німеччина.
Фото: скріншот
Ярослав Зубченко
Майдан убив майбутнє країни, Янукович дистанціювався від Росії, а Добкін став головним експертом із Революції гідності. «Епіцентр» повернувся.
«Слава “Беркуту”!» — ці слова Олени Лукаш, мабуть, найкраща квінтесенція риторики телевізійних екс-регіоналів, паралельної реальності на NewsOne та порядку денного від «опозиційних» журналістів. Уже традиційно ці троє щороку сходяться разом, щоб розповісти електорату про державний переворот, руку Держдепу й розвал країни під час Євромайдану. От тільки цього разу повернення до традиційної теми відбулося в рамках іншого грандіозного камбеку. Некроманти із NewsOne 17 грудня пробудили «Епіцентр».
На чолі програми, яка підігрувала Януковичу 14 років тому, знову постав В’ячеслав Піховшек, ведучий, який іще 18 років тому підігрував Кучмі. Узагалі, Піховшека можна назвати спадковим журналістом «режиму»: Кучма підтримував Януковича під час виборів у 2004 році й «1+1» Піховшека теж його підтримував. Причому так, що звідти почали публічно звільнятися журналісти. Через місяць прізвище того ж Піховшека з’явилося під обіцянками дотримуватися неупередженості. Та коли Янукович таки прийшов до влади, ведучий виявився в його пулі й почав заявляти: «Я поддерживаю Януковича. Я стараюсь, чтобы у него получалось. Я стараюсь пропагандировать то, что он делает, в меру моих возможностей [...] В Украине фактически нет единых стандартов журналистики [...] И раз их нет, то каждый выбирает ту жизненную позицию, которая ему поудобнее, покомфортнее и которая для него является самой естественной. По целой куче вещей мне подходит то, что делает Янукович». У Ростов Піховшек за Януковичем не поїхав, натомість перейшовши у спадок до нової «опозиції» та каналу NewsOne, де продовжив займатися старими справами. Після революції 2004 року про пана В’ячеслава писали як про того, чиє ім’я «стало символом маніпулятивної, заангажованої квазіжурналістики», також він мав причетність до темників. І от цей «журналіст» і цей «Епіцентр» 17 грудня повернулися в ефір, щоби поговорити про Революцію гідності. Януковичу такий «реванш» може лише снитися.
На відміну від серіалів та фільмів нульових, чиї голлівудські ремейки нині виглядають кволо, «Епіцентр» стартував надзвичайно енергійно. Виглядало так, немов усі ці роки шоу лише чекало моменту, лежачи під склом із написом «Розбити в разі шансів для Медведчука». Як вам, наприклад, ідея перейменувати частину Інститутської на «вулицю “Беркуту”»? А нав’язування думки про те, що Революція досі ідеологічно розколює українців і настав час вибачити одне одному як Червона армія та Вермахт? Можливо, ви хочете послухати цитати Путіна, які використовують у якості доказів впливу США на Євромайдан? Чи дізнатися, що сам Майдан — це місце злочину, де вбили майбутнє країни (якщо не все, то хоча б останні п’ять років)?
«Епіцентр» переходить межі пристойності настільки брутально і впевнено, що буквально змушує глядачів сприймати ситуацію у студії як належне. Наприклад, Михайло Добкін під час Революції гідності був звичайним головою Харківської ОДА, який обзивав протестувальників і пропонував перенести столицю в Харків. Тим не менше, через п'ять років саме він став «центральним гостем» шоу про Майдан і саме навколо «підтримки» або «непідтрімки» його думок крутилася вся програма: вступ, голосування, підсумки, навіть, за задумом ведучого, запитання від інших учасників. «Тема нашої програми максимально визначена: чи підтримуєте ви позицію Михайла Марковича Добкіна», — заявляв під кінець програми Піховшек, хоча анонсував ефір як «Майдан: 5 років потому». У чому ж полягає позиція Добкіна? Ну, він вважає Революцію підготовленим планом. Проте ця думка не унікальна навіть у межах студії «Епіцентру», а сам Добкін — далеко не найвпливовіший політик в Україні: його 3 % на виборах Президента та рейтинги партії християнських соціалістів не дадуть збрехати. Тим не менше, екс-міністр юстиції часів Януковича та адвокат Небесної сотні змушені були опонувати саме героєві того самого ролика.
Узагалі, підбір гостей виявився найслабшою частиною програми. Тобто, у студії було кілька справді репрезентативних учасників, але розбавляли їх відверто другорядні персонажі. До перших можна однозначно віднести Олену Лукаш — практично втілення «духу Януковича» в Україні. Вона, зокрема, представляла інтереси екс-президента в ЦВК у 2005-му, була народною депутаткою від Партії регіонів, першою заступницею глави Адміністрації Віктора Федоровича, міністеркою юстиції в часи Майдану. Після Революції пані Олена чотири роки провела під санкціями ЄС та стала ведучою на NewsOne. В «Епіцентрі» їй опоновував Віталій Титич, адвокат сімей Небесної сотні та **** Громадської ради доброчесності. Ці двоє оперували інформацію щодо подій 2013-14 років і мали зрозумілу для глядачів компетенцію. Природно виглядали також спеціальні гості — адвокат беркутівців та один із екс-командирів цього загону майданівських часів. І от на їхньому фоні Едуард Леонов, колишній народний депутат від «Свободи» й учасник Революції гідності, Яніна Соколовська, екс-редакторка «Известий в Украине», та Кирило Куликов, учасник Євромайдану, колишній народний депутат (сім років тому) й екс-керівник українського «Інтерполу» (одинадцять років тому) не могли запропонувати, по суті, нічого, крім своїх оцінок.
Лейтмотивом програми стало виправдання силовиків на Майдані. Михайло Добкін присвятив цьому свій вступ, мовляв, «их делают чуть ли не преступниками или предателями. Хотя это были люди военные, в основном, которые давали присягу, которые носили погоны, в том числе офицерские, которые выполняли свой долг». Сюди ж можна віднести вигуки Олени Лукаш «Слава “Беркуту”!». Інтерв’ю зі вдовою одного із силовиків, яка побоялася показувати своє обличчя і якій в ефірі пообіцяв допомагати В’ячеслав Піховшек. А також розмову з одним із екс-командирів «Беркуту», якому сьогодні утримувати сім’ю допомагають товариші.
Загалом, у цьому контексті лунало дві основні тези: вбивства правоохоронців не розслідуються й вони просто виконували свій обов’язок та присягу. Найлегше розібратися з останнім, адже у присязі працівників МВС, серед іншого, сказано: «Клянуся завжди залишатися відданим народові України [...], бути гуманним [...] боротися із злочинністю, захищати від протиправних посягань життя, здоров'я, права й свободи громадян». Як із цим склалося, нагадувати зайве. Також, як зазначали експерти в самому шоу, ст. 60 Конституції України дозволяє не виконувати «явно злочинні розпорядження чи накази». Що ж до розслідування вбивств правоохоронців, тут ситуація складніша. Олена Лукаш почала ефір, розмахуючи законом про амністію, стверджуючи, що він забороняє розслідувати злочини мітингувальників і фактично доводить їхню вину в диверсії, поваленні конституційного ладу, тероризмі. «Когда вам говорят, “це була там революція, герої”, не было никакой революции [...] насильственное свержение конституционного строя и госвласти», — підсумувала екс-регіоналка. Проблема тільки в тому, що самі прокурори визнають цей закон про амністію юридично нікчемним, оскільки він суперечить КПК, а провадження, пов’язані з убивствами правоохоронців, насправді розслідуються.
Паралельно глядачам нав’язували думку про деструктивність Революції. Тут і питання Піховшека в дусі: «Якби ви могли повернутися в минуле, ви б знову це все почали, навіть не прораховуючи можливі дії росіян?» і його ж фрази «Так виявляється, вони померли супроти України, бо це запустило той ланцюжок подій, який ми маємо сьогодні». Долучався також Добкін із розповідями про людей, які зруйнували Україну, а тепер поїхали заробляти в Польщу. Й Олена Лукаш, яка назвала Майдан місцем злочину, де вбили майбутнє країни.
Звісно, не могло обійтися обговорення Революції й без спекуляцій про те, хто нею маніпулював. Віталій Титич розповідав про провокаторів із ФСБ, Яніна Соколовська угледіла вигоду також для Польщі, Румунії й Угорщини, Михайло Добкін вирішив, що країну розхитували грантожери, а Яценюк міг бути просто перемовником від посольства США. Думку про руку Держдепу розділяв і Піховшек (це його «фішка»), наводячи, серед інших, такий аргумент: «Маємо, відповідно, заяву президента Росії Володимира Путіна від 28 вересня 2015 року про те, що Сполучені Штати займалися тим, що викидали Януковича». Самого Януковича в ефірі вигороджував «центральний гість», розповідаючи, що Віктор Федорович (тільки не смійтеся) дистанціювався від Росії, принаймні економічно, і тримав українські позиції, а країна за його правління було територіально повніша й багатша. Кирило Куликов також заявив, що влада боїться повернення Януковича, бо для багатьох він небезпечний свідок.
Під кінець ведучий почав підводити гостей до думки про примирення суспільства, запитував про готовність до перейменування частини вулиці Інтитутської на «вулицю “Беркуту”», а сам екс-командир загону нагадував, що навіть солдати Вермахту й Червоної армії сьогодні зустрічаються й миряться. Що ж, примирення — це однозначно хороша й потрібна річ, як і об’єктивне розслідування та покарання вбивств із усіх сторін. Але хіба в сучасній Україні існує ідеологічний розкол через Революцію гідності? Здається, «Епіцентр» намагається штучно внести це питання в порядок денний, щоби потім «опозиціонерам» було що штучно вирішувати. Як вони вже «вирішують» проблеми «релігійного», «мовного» та «культурного» розколів.
Що ж до виправдання в ефірі «Беркуту», то NewsOne правий, коли закликає не навішувати ярлики та презумпцію вини на всіх силовиків. Разом із тим, це не може стосуватися засудження самого явища, коли влада репресує населення руками правоохоронців. Урешті, повертаючись до ****огій в ефірі, ви уявляєте, щоби за п'ять років після Другої світової війни хтось в СРСР привселюдно кричав «Слава Вермахту!»? Так от, єдине місце, де уявити подібне ще складніше, — це сучасна Німеччина.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
ЄС: фактор інфантильності
Алла Лазарева
Європейський Союз не застосовує до Росії нових санкцій, бо не навчився самостійно захищати себе
«З такими друзями й ворогів не треба», — каже Мір’ям, роздратовано вимикаючи новини телеканалу BFM. Вона не в захваті від президента Макрона, але збирається голосувати за його партію на виборах до Європарламенту. «Інші настільки гірші...» — зітхає жінка, розливаючи в горнятка зелений чай із м’ятою.
Мір’ям народилася в Ірані, до Франції потрапила зовсім крихіткою. Вивчилася спочатку на вчителя історії, а згодом на соціолога. Її батько — політичний біженець, заочно засуджений до страти за «зневагу до Корану» та «протидію революції». У цій родині про політику говорять багато та емоційно, а політичних лідерів оцінюють не лише за результатами в середині країни, а й за успіхами та провалами на міжнародній сцені.
«BFM TV та інші телеканали біжать за подіями та підставляють мікрофони кожному, хто готовий потоптатися по Макрону, і що дошкульніше, то краще, — вважає Мір’ям. — За фактом популяризуються деструктивні меседжі, що дезорієнтують суспільство. Можливо, такою є стратегія власника, можливо, це колективна позиція журналістів. Проте важливо інше: зусиллями насамперед французького телебачення не ідеальний, як і всі політики, Макрон має вигляд значно гірший, ніж є насправді. Що це означає в проекції на міжнародну ситуацію? Що на весь Євросоюз був лише Макрон, який бодай переймався проблематикою спільної зовнішньополітичної візії. Але внутрішні протести його так послабили, що європейський речник із нього тепер ніякий. Водночас жоден інший лідер у ЄС навіть не ставить перед собою такі завдання: Меркель також ослаблена внутрішніми протистояннями, британці йдуть геть, решта орієнтується лише на свій, національний формат...»
Можна довго сперечатися про те, на кому більше відповідальності за той високий градус роздратування, що накопичується в європейських суспільствах: на політиках, які живуть власним, далеким від народу життям, чи на пресі, що констатує факти й не заохочує думки. Очевидно одне: еліти здаються так само розгубленими, як і соціум. Німці й французи, італійці й нідерландці однаково не знають, що треба зробити, аби з незатишного сьогодні повернутися в заможне позавчора. До непевності на Заході лиш починають колективно звикати. Адаптація відбувається болісно. Кожен, залежно від політичних уподобань та особливостей характеру, шукає «свого» крайнього. Одні звинувачують багатих, інші — мігрантів, треті — міжнародні фінансові корпорації, четверті — американців... Без крайнього майже не виходить, бо Європа з повоєнних часів виховала цілі покоління громадян, які не мають відчуття відповідальності за власну домівку. Адже безпеку гарантує НАТО, читай Сполучені Штати, власну систему захисту обговорюють хіба що гіпотетично, і лише Макрон, якого вперто цькують «жовті жилети», запропонував створити власне європейську армію...
Звичка вирішувати проблеми не своїм коштом привчає не думати про глобальні виклики. Гарантований комфорт розслабляє не лише простих громадян, а й політичний клас. Запит на титанів масштабу де Ґолля або Черчилля не сформований, тож бачимо цілий калейдоскоп політиків дрібного ґатунку з меркантильними цілями та відповідними методами. «Чому європейці не хочуть розуміти та визнавати, що Україна, по суті, захищає їх від варварської навали зі Сходу? — перепитує колишній французький дипломат. — Бо європейці звикли, що їх захищає хтось інший і що це норма. Безперечно, НАТО тримає під своєю парасолькою 29 країн-членів, кожна з них бере участь у формуванні кошторису. Але Сполучені Штати забезпечують 70% бюджету Альянсу. І нехай кожна держава ЄС має свою модерну армію, а Франція, до речі, володіє потужним ядерним потенціалом... Усе це політично не працює, як мало б, бо гарантії безпеки делеговані назовні. Цю систему настав час перезавантажити. Але немає кому взятися за цю справу».
Недавні події в Керченській затоці здивували млявою реакцією західних лідерів та інституцій. Замість пропозиції нових санкцій та чіткого засудження відвертої збройної агресії лунали заклики до «взаємної стриманості» та «деескалації», слова про пропорційний розподіл відповідальності між нападником і його жертвою. Нейтральність та відстороненість, що за спокійних, мирних часів видавалися б добрим дипломатичним тоном, у контексті неоголошеної війни сприймаються як боягузтво та потурання міжнародному злочинцю.
«Азовське море — закритий простір, проблеми з доступом до нього відчувають лише українці, цим хоч якось можна пояснити беззубі коментарі, — каже колега-міжнародник. — Звернімо увагу на інше: Німеччина після анексії Криму вдвічі збільшила закупівлю природного газу в Росії та будує «Північний потік-2». Як тут чекати від Берліна жорсткої реакції? Меркель сьогодні не має належної підтримки не тільки щоб просувати нові санкції. Вона навіть не здатна домогтися відмови від проекту, що робить європейців ще більш залежними від РФ. І це в умовах гібридної війни, яка руйнує систему міжнародної безпеки! Чому жадібність перемагає здоровий глузд? Одна з причин: засади суспільства споживання не зовсім сполучаються з усвідомленням громадянського обов’язку, зі звичкою ставити спільне вище за власне, коли йдеться про важливе. Мова навіть не про високу жертовність, не про лицарство, а лише про відчуття здорової пропорції. Ти береш від держави, і береш багато. Отже, мусиш віддавати, і не лише матеріальне».
Світ звикає до війни в Україні, анормальна реальність стає банальністю. Французький політолог Юлія Шукан констатує «нормалізацію війни» у свідомості багатьох людей, і в цьому сенсі час радше працює на агресора. В України немає вибору: щоб існувати, вона не може не опиратися експансії. Західні демократії, географічно відгороджені від Росії тією самою Україною, а також Польщею, Чехією, Словаччиною та іншими державами Центральної Європи, самі себе переконали в тому, що цю війну можна перечекати. Очевидна меншість політиків усвідомлює цивілізаційний вимір протистояння між Москвою та Києвом. Минули часи, коли посилатися на Семюела Гантінґтона з його теорією зіткнення цивілізацій було модно. Інфантильне суспільство сповзає до охлократії й не бажає бачити очевидних викликів. А якщо сховати голову під подушку? Слабкі еліти виявляються нездатними запропонувати цікавіші рішення.
«Чи є сенс домагатися застосування списку Маґнітского до близького оточення Путіна на рівні ЄС?» — запитали із залу в адвоката Олега Сенцова Дмітрія Дінзе після перегляду фільму «Процес» у Парижі. «Чекати від нових санкцій прямої дії не варто, — відповів той. — Але вони не будуть зайвими, принаймні в проекції на членів сімей тих російських чиновників, які безпосередньо причетні до грубих порушень прав людини та злочинів режиму». Відповідні міждержавні переговори між країнами Євросоюзу почалися кілька тижнів тому. Чи здатні символи зупинити танки? Напевне, ні, але це не означає, що треба відмовлятися від малих кроків, коли не випадає робити великі.
Європейський Союз, зосереджений на процедурі Brexit та інших гострих внутрішніх проблемах, за різними параметрами не готовий до серйозної розмови з Кремлем. «Визнання Росії агресором зобов’язує до наступних жорстких кроків, — зауважив в одному з виступів російський опозиціонер Ґаррі Каспаров. — Ось цієї послідовності, цієї необхідності діяти боїться і не хоче Захід». Відбуватися порожніми заявами та мінімізувати події на українському Сході, звичайно, легше. Але страусина тактика допомагає хіба що трохи виграти час. росія ніколи не зупиниться, якщо її не зупинити силою.
Рано чи пізно європейські країни разом чи поодинці будуть змушені шукати стратегії протидії втручанням Кремля. Ця неминучість постає із самої природи російського режиму. Україні вкотре в історії випала роль дослідної лабораторії, де напрацьовуються дієві моделі опору. Згодом ці механізми спротиву обов’язково придадуться тим державам, які сьогодні відбуваються порожніми словами замість того, щоб допомогти Києву протистояти агресії. Але спочатку ці суспільства мусять подорослішати та усвідомити: свобода ніде у світі не є довічною даністю. Вона крихка, а тому постійно потребує захисту з боку всіх тих, хто хотів би нею користуватися.
Матеріал друкованого видання № 51 (579) від 20 грудня
Алла Лазарева
Європейський Союз не застосовує до Росії нових санкцій, бо не навчився самостійно захищати себе
«З такими друзями й ворогів не треба», — каже Мір’ям, роздратовано вимикаючи новини телеканалу BFM. Вона не в захваті від президента Макрона, але збирається голосувати за його партію на виборах до Європарламенту. «Інші настільки гірші...» — зітхає жінка, розливаючи в горнятка зелений чай із м’ятою.
Мір’ям народилася в Ірані, до Франції потрапила зовсім крихіткою. Вивчилася спочатку на вчителя історії, а згодом на соціолога. Її батько — політичний біженець, заочно засуджений до страти за «зневагу до Корану» та «протидію революції». У цій родині про політику говорять багато та емоційно, а політичних лідерів оцінюють не лише за результатами в середині країни, а й за успіхами та провалами на міжнародній сцені.
«BFM TV та інші телеканали біжать за подіями та підставляють мікрофони кожному, хто готовий потоптатися по Макрону, і що дошкульніше, то краще, — вважає Мір’ям. — За фактом популяризуються деструктивні меседжі, що дезорієнтують суспільство. Можливо, такою є стратегія власника, можливо, це колективна позиція журналістів. Проте важливо інше: зусиллями насамперед французького телебачення не ідеальний, як і всі політики, Макрон має вигляд значно гірший, ніж є насправді. Що це означає в проекції на міжнародну ситуацію? Що на весь Євросоюз був лише Макрон, який бодай переймався проблематикою спільної зовнішньополітичної візії. Але внутрішні протести його так послабили, що європейський речник із нього тепер ніякий. Водночас жоден інший лідер у ЄС навіть не ставить перед собою такі завдання: Меркель також ослаблена внутрішніми протистояннями, британці йдуть геть, решта орієнтується лише на свій, національний формат...»
Можна довго сперечатися про те, на кому більше відповідальності за той високий градус роздратування, що накопичується в європейських суспільствах: на політиках, які живуть власним, далеким від народу життям, чи на пресі, що констатує факти й не заохочує думки. Очевидно одне: еліти здаються так само розгубленими, як і соціум. Німці й французи, італійці й нідерландці однаково не знають, що треба зробити, аби з незатишного сьогодні повернутися в заможне позавчора. До непевності на Заході лиш починають колективно звикати. Адаптація відбувається болісно. Кожен, залежно від політичних уподобань та особливостей характеру, шукає «свого» крайнього. Одні звинувачують багатих, інші — мігрантів, треті — міжнародні фінансові корпорації, четверті — американців... Без крайнього майже не виходить, бо Європа з повоєнних часів виховала цілі покоління громадян, які не мають відчуття відповідальності за власну домівку. Адже безпеку гарантує НАТО, читай Сполучені Штати, власну систему захисту обговорюють хіба що гіпотетично, і лише Макрон, якого вперто цькують «жовті жилети», запропонував створити власне європейську армію...
Звичка вирішувати проблеми не своїм коштом привчає не думати про глобальні виклики. Гарантований комфорт розслабляє не лише простих громадян, а й політичний клас. Запит на титанів масштабу де Ґолля або Черчилля не сформований, тож бачимо цілий калейдоскоп політиків дрібного ґатунку з меркантильними цілями та відповідними методами. «Чому європейці не хочуть розуміти та визнавати, що Україна, по суті, захищає їх від варварської навали зі Сходу? — перепитує колишній французький дипломат. — Бо європейці звикли, що їх захищає хтось інший і що це норма. Безперечно, НАТО тримає під своєю парасолькою 29 країн-членів, кожна з них бере участь у формуванні кошторису. Але Сполучені Штати забезпечують 70% бюджету Альянсу. І нехай кожна держава ЄС має свою модерну армію, а Франція, до речі, володіє потужним ядерним потенціалом... Усе це політично не працює, як мало б, бо гарантії безпеки делеговані назовні. Цю систему настав час перезавантажити. Але немає кому взятися за цю справу».
Недавні події в Керченській затоці здивували млявою реакцією західних лідерів та інституцій. Замість пропозиції нових санкцій та чіткого засудження відвертої збройної агресії лунали заклики до «взаємної стриманості» та «деескалації», слова про пропорційний розподіл відповідальності між нападником і його жертвою. Нейтральність та відстороненість, що за спокійних, мирних часів видавалися б добрим дипломатичним тоном, у контексті неоголошеної війни сприймаються як боягузтво та потурання міжнародному злочинцю.
«Азовське море — закритий простір, проблеми з доступом до нього відчувають лише українці, цим хоч якось можна пояснити беззубі коментарі, — каже колега-міжнародник. — Звернімо увагу на інше: Німеччина після анексії Криму вдвічі збільшила закупівлю природного газу в Росії та будує «Північний потік-2». Як тут чекати від Берліна жорсткої реакції? Меркель сьогодні не має належної підтримки не тільки щоб просувати нові санкції. Вона навіть не здатна домогтися відмови від проекту, що робить європейців ще більш залежними від РФ. І це в умовах гібридної війни, яка руйнує систему міжнародної безпеки! Чому жадібність перемагає здоровий глузд? Одна з причин: засади суспільства споживання не зовсім сполучаються з усвідомленням громадянського обов’язку, зі звичкою ставити спільне вище за власне, коли йдеться про важливе. Мова навіть не про високу жертовність, не про лицарство, а лише про відчуття здорової пропорції. Ти береш від держави, і береш багато. Отже, мусиш віддавати, і не лише матеріальне».
Світ звикає до війни в Україні, анормальна реальність стає банальністю. Французький політолог Юлія Шукан констатує «нормалізацію війни» у свідомості багатьох людей, і в цьому сенсі час радше працює на агресора. В України немає вибору: щоб існувати, вона не може не опиратися експансії. Західні демократії, географічно відгороджені від Росії тією самою Україною, а також Польщею, Чехією, Словаччиною та іншими державами Центральної Європи, самі себе переконали в тому, що цю війну можна перечекати. Очевидна меншість політиків усвідомлює цивілізаційний вимір протистояння між Москвою та Києвом. Минули часи, коли посилатися на Семюела Гантінґтона з його теорією зіткнення цивілізацій було модно. Інфантильне суспільство сповзає до охлократії й не бажає бачити очевидних викликів. А якщо сховати голову під подушку? Слабкі еліти виявляються нездатними запропонувати цікавіші рішення.
«Чи є сенс домагатися застосування списку Маґнітского до близького оточення Путіна на рівні ЄС?» — запитали із залу в адвоката Олега Сенцова Дмітрія Дінзе після перегляду фільму «Процес» у Парижі. «Чекати від нових санкцій прямої дії не варто, — відповів той. — Але вони не будуть зайвими, принаймні в проекції на членів сімей тих російських чиновників, які безпосередньо причетні до грубих порушень прав людини та злочинів режиму». Відповідні міждержавні переговори між країнами Євросоюзу почалися кілька тижнів тому. Чи здатні символи зупинити танки? Напевне, ні, але це не означає, що треба відмовлятися від малих кроків, коли не випадає робити великі.
Європейський Союз, зосереджений на процедурі Brexit та інших гострих внутрішніх проблемах, за різними параметрами не готовий до серйозної розмови з Кремлем. «Визнання Росії агресором зобов’язує до наступних жорстких кроків, — зауважив в одному з виступів російський опозиціонер Ґаррі Каспаров. — Ось цієї послідовності, цієї необхідності діяти боїться і не хоче Захід». Відбуватися порожніми заявами та мінімізувати події на українському Сході, звичайно, легше. Але страусина тактика допомагає хіба що трохи виграти час. росія ніколи не зупиниться, якщо її не зупинити силою.
Рано чи пізно європейські країни разом чи поодинці будуть змушені шукати стратегії протидії втручанням Кремля. Ця неминучість постає із самої природи російського режиму. Україні вкотре в історії випала роль дослідної лабораторії, де напрацьовуються дієві моделі опору. Згодом ці механізми спротиву обов’язково придадуться тим державам, які сьогодні відбуваються порожніми словами замість того, щоб допомогти Києву протистояти агресії. Але спочатку ці суспільства мусять подорослішати та усвідомити: свобода ніде у світі не є довічною даністю. Вона крихка, а тому постійно потребує захисту з боку всіх тих, хто хотів би нею користуватися.
Матеріал друкованого видання № 51 (579) від 20 грудня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.12.2009
Повідом.: 2974
Реєстрація: 01.12.2009
Повідом.: 2974
Верят же не ради каких то благ... хотя, люди разные. Но, в идеале, так...
Бывает что верующему Бог посылает ещё больше испытаний, чем человеку не верующему... Для испытания веры.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
всем доброго утра и божьих благословений!
CAXAP
Куратор теми
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.12.2008
Повідом.: 30394
Реєстрація: 01.12.2008
Повідом.: 30394
Та Вы шо?
А тут провокаторы есть?
Тут самі жахливі провокатори ХФ - провокують думати
Рецепты оригинальных и вкусных салатов на Новый год 2019 с фото
ТОП красивых фотографий Киева в Instagram
В Днепре провели благотворительный бал «Мужество и грация»
ТОП книжных новинок: что читать в декабре
24 декабря: какой сегодня праздник
24 декабря в Украине и мире отмечают несколько праздников. Также в этот день произошло несколько знаковых событий.
В МИРЕ В ЭТОТ ДЕНЬ ПРАЗДНУЮТ
День работников архивных учреждений в Украине — первый государственный орган управления архивным делом в Украине создан в 1917 году при Центральной Раде. За 100 лет численность работников этой отрасли стала свыше 3,5 тысяч человек. В архивных учреждениях системы Укргосархива находится более 58 миллионов разных документов Национального архивного фонда страны.
Сочельник у западных христиан — день накануне Рождества Христова. Название «сочельник» происходит, как полагают, от слова «сочиво» — это особая зерновая каша, обычно с медом и фруктами. Традиционно кушать ее положено в канун праздника после литургии.
Именины в этот день отмечают: Даниил, Иван, Николай и Петр.
В ЭТОТ ДЕНЬ В МИРЕ
1624 — Гетман Михаил Дорошенко заключает межгосударственный договор о взаимопомощи между Войском Запорожским и Крымским ханством.
1637 — Богдан Хмельницкий подписал капитуляцию повстанцев Павлюка под Боровицей.
1801 — английский механик-конструктор Ричард Тревитик продемонстрировал первый паровой автомобиль.
1865 — основан Ку-клукс-клан.
1903 — В Великобритании издан первый регистрационный номер для авто — табличку с номером A1 получил герцог Рассел, брат философа Бертрана Рассела.
1908 — В Париже открылось первое международное авиа-шоу.
1914 — Немецкий самолет сбросил бомбу на английский город Дувр, осуществив первую в истории авиабомбардировку.
1979 — СССР начал оккупацию Афганистана.
1982 — Опытный образец самого серийного грузового самолета в мире Ан-124 «Руслан» совершил первый полет.
1997 — Состоялся первый концерт группы «Мандри». Этот день считается датой основания группы.
2004 — Запущен на орбиту украинский спутник «Сич-1М».
КТО ИЗ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ РОДИЛСЯ В ЭТОТ ДЕНЬ
1491 — Святой Игнатий Лойола (умер в 1556), основатель ордена иезуитов.
1798 — Адам Мицкевич (умер в 1855), польский поэт-романтик («Пан Тадеуш», «Дзяды»).
1876 - Спиридон Черкасенко (умер в 1940), украинский писатель, драматург и педагог.
1905 — Антон Вальтер (умер в 1965), украинский физик, академик АН УССР.
1905 – Говард Хьюз (умер в 1976), американский бизнес-магнат, миллиардер, авиатор, режиссер.
1905 — Константин Данькевич (умер в 1984), украинский композитор.
1920 — Святослав Караванский (умер в 2016), украинский языковед, поэт, журналист, общественный деятель.
1922 — Ава Гарднер (умерла в 1990), американская актриса, голливудская звезда 1940-1950. Включена в список 100 величайших звезд кино за 100 лет по версии Американского института кинематографии («Синяя птица», «Семь дней в мае»).
1937 – Вячеслав Черновол (умер в 1999), литературный критик, публицист, деятель движения сопротивления против русификации и национальной дискриминации украинского народа.
1940 — Григорий Крисс, украинский фехтовальщик, олимпийский чемпион в личных соревнованиях по фехтованию на шпагах, двукратный серебряный призер Олимпиады-68, чемпион мира в индивидуальной шпаге в 1971 году, серебряный призер ЧМ-1967 года. Занесен в Международный еврейский спортивный зал Славы.
1971 – Рики Мартин, пуэрто-риканский поп-музыкант, актер и писатель. Стал известным благодаря песням «Livin’ la Vida Loca», «She’s All I Ever Had»,«She Bangs» и «Nobody Wants to Be Lonely», «Tu Recuerdo», которые попали на первые строчки среди мировых хитов.
1973 — Стефани Майер, американская писательница, автор серии романов «Сумерки».
1991 — Луи Томлинсон, солист группы One Direction («What Makes You Beautiful», «Gotta Be You», «Live While We’re Young»).
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
ТОП красивых фотографий Киева в Instagram
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
В Днепре провели благотворительный бал «Мужество и грация»
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
ТОП книжных новинок: что читать в декабре
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
24 декабря: какой сегодня праздник
24 декабря в Украине и мире отмечают несколько праздников. Также в этот день произошло несколько знаковых событий.
В МИРЕ В ЭТОТ ДЕНЬ ПРАЗДНУЮТ
День работников архивных учреждений в Украине — первый государственный орган управления архивным делом в Украине создан в 1917 году при Центральной Раде. За 100 лет численность работников этой отрасли стала свыше 3,5 тысяч человек. В архивных учреждениях системы Укргосархива находится более 58 миллионов разных документов Национального архивного фонда страны.
Сочельник у западных христиан — день накануне Рождества Христова. Название «сочельник» происходит, как полагают, от слова «сочиво» — это особая зерновая каша, обычно с медом и фруктами. Традиционно кушать ее положено в канун праздника после литургии.
Именины в этот день отмечают: Даниил, Иван, Николай и Петр.
В ЭТОТ ДЕНЬ В МИРЕ
1624 — Гетман Михаил Дорошенко заключает межгосударственный договор о взаимопомощи между Войском Запорожским и Крымским ханством.
1637 — Богдан Хмельницкий подписал капитуляцию повстанцев Павлюка под Боровицей.
1801 — английский механик-конструктор Ричард Тревитик продемонстрировал первый паровой автомобиль.
1865 — основан Ку-клукс-клан.
1903 — В Великобритании издан первый регистрационный номер для авто — табличку с номером A1 получил герцог Рассел, брат философа Бертрана Рассела.
1908 — В Париже открылось первое международное авиа-шоу.
1914 — Немецкий самолет сбросил бомбу на английский город Дувр, осуществив первую в истории авиабомбардировку.
1979 — СССР начал оккупацию Афганистана.
1982 — Опытный образец самого серийного грузового самолета в мире Ан-124 «Руслан» совершил первый полет.
1997 — Состоялся первый концерт группы «Мандри». Этот день считается датой основания группы.
2004 — Запущен на орбиту украинский спутник «Сич-1М».
КТО ИЗ ЗНАМЕНИТОСТЕЙ РОДИЛСЯ В ЭТОТ ДЕНЬ
1491 — Святой Игнатий Лойола (умер в 1556), основатель ордена иезуитов.
1798 — Адам Мицкевич (умер в 1855), польский поэт-романтик («Пан Тадеуш», «Дзяды»).
1876 - Спиридон Черкасенко (умер в 1940), украинский писатель, драматург и педагог.
1905 — Антон Вальтер (умер в 1965), украинский физик, академик АН УССР.
1905 – Говард Хьюз (умер в 1976), американский бизнес-магнат, миллиардер, авиатор, режиссер.
1905 — Константин Данькевич (умер в 1984), украинский композитор.
1920 — Святослав Караванский (умер в 2016), украинский языковед, поэт, журналист, общественный деятель.
1922 — Ава Гарднер (умерла в 1990), американская актриса, голливудская звезда 1940-1950. Включена в список 100 величайших звезд кино за 100 лет по версии Американского института кинематографии («Синяя птица», «Семь дней в мае»).
1937 – Вячеслав Черновол (умер в 1999), литературный критик, публицист, деятель движения сопротивления против русификации и национальной дискриминации украинского народа.
1940 — Григорий Крисс, украинский фехтовальщик, олимпийский чемпион в личных соревнованиях по фехтованию на шпагах, двукратный серебряный призер Олимпиады-68, чемпион мира в индивидуальной шпаге в 1971 году, серебряный призер ЧМ-1967 года. Занесен в Международный еврейский спортивный зал Славы.
1971 – Рики Мартин, пуэрто-риканский поп-музыкант, актер и писатель. Стал известным благодаря песням «Livin’ la Vida Loca», «She’s All I Ever Had»,«She Bangs» и «Nobody Wants to Be Lonely», «Tu Recuerdo», которые попали на первые строчки среди мировых хитов.
1973 — Стефани Майер, американская писательница, автор серии романов «Сумерки».
1991 — Луи Томлинсон, солист группы One Direction («What Makes You Beautiful», «Gotta Be You», «Live While We’re Young»).
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.