Сьогодні пройшов місяць з часу аварії. Аварії, яка розділила моє життя на до і після. Навіть війна за 2 роки не змогла цього зробити. За цей місяць я не лише пригадала та побачила усе своє попереднє життя, а й повністю переосмислила його. Останні два роки я жила у темпі 24 години на добу - робота, і цього мені було навіть недостатньо. Я не мала часу достатньо аналізувати та розуміти, що як та чому відбувається. Нині - зрозуміла багатьох людей та їхню позицію, побачила свої помилки та помилки і брехню інших. Нажаль не усе можна зрозуміти одразу.
Побачила що я не сама, відчула підтримку не лише приближених до мене людей, а й сотень інших, яких я навіть не знаю, але які вірять у мене і у те що я роблю.
Може зараз я скажу досить дивну річ, але мабуть так мало статись. Я не мала вижити, але чомусь вижила. І те що сталось неможливо пояснити. Втрата смертельного об*єму крові - 2.5 л, травматичний та геморологічний шок, спинальний шок, гемопневмоторекс, шокові легені (+ пневмонія), зламані ключиця, 7 ребер та хребет, 40 хв на холодній землі на узбіччі та 40 хв транспортації до лікарні - травми та показники несумісні з життям, ніхто з присутніх лікарні ім. Мечникова та професорів що приїжали потім не бачили таких травм на живій людині.
Перших декілька днів я була наче в тумані та у повному відчаї, але прийшовши трохи у себе я побачила вашу шалену підтримку, і саме вона мене супроводжувала на операцію в Ізраіль, а потім знову у реанімацію та усі подальші відділення. За цей час я не раз падала духом, не раз думала що усе - це кінець, сил далі немає... Страшенний та неймовірний біль, що супроводжувала мене щодня, щогодини, щохвилини. Постійний БІЛЬ. Я не могла дихати, розмовляти, рухатись, повертатись, думати.. Щосекунди була боротьба з собою. Зняття зі знеболюючих, ломка (не думала, що я хоч колись це відчую - я яросний противник наркотичних речовин),після 13денного перебування на морфіні ця доля мене також спіткала. І коли на 2 день після операції мене від нього відключили я була шокована. Усе що відбувалось далі схоже на страшний сон, котрий не порівняти ні з чим.
Сьогодні ситуація інша. Всього за три тижні після операції я заново навчилась сидіти (це набагато тяжче ніж здається), почала самостійно рухатись, повертатись, сама почала чистити собі зуби та вмиватись (хоч ще поки і у ліжку), самостійно їм сидячи ( а сьогодні навіть вперше їла за звичайним столом у їдальні) та почала займатись з фізіотерапевтами.
А сьогодні мене перевели у реабілітаційний центр - новий корпус, персонал, правила, заняття, палата. Новий ЕТАП. І цей етап найважливіший. І я до нього дійшла. Завдяки вам, незважаючи ні на що.
Зараз ніхто не дає ніяких гарантій чи прогнозів. Незрозуміло чи я назавжди залишусь у візочку чи зможу ходити хочаби з милицями або й взагалі без них. Хоча уже ясно що відновлення функцій не є швидким і що при поверненні на Украіну мені доведеться дуже багато над собою працювати, хоча я вже буду займатися своєю основною діяльністю - Госпітальєри (зараз це доводиться робити у віддаленомк режимі).
Зараз уже підбираю візочок та спец. пристосування на перший час, і завдяки вашій допомозі маю змогу це оплатити, я маю шанс на поступове відновлення.
Цей текст дався мені дуже тяжко ( настільки, що я не встигла дописати його вчасно та виставити 5 числа коли був рівно місяць).
Я думаю це все сталось не випадково. Зараз будучи, в одному з найкращих реабілітаційних центрів в світі я черпаю неймовірний досвід у тій сфері, що не розвинена в Україні,але надзвичайно потрібна їй. Лише людина що пережила це від початку до кінця може повністю усе розуміти та знати. Тепер я маю мрію. Створити такий центр в Україні (наскільки зможу). Розумію усі, складнощі та перешкоди але пробувати завжди варто. Але кому як не мені, з усім пережитим та з усім отриманим досвідом це пробувати))
На кінець, хочу подякувати усім за підтримку та віру у мене та надіюсь, що ви і надалі супроводжуватимете мене на моєму шляху. Без вас - я ніщо.
