Текст позову
Окружний адміністративний суд м. Києва
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6
позивач Громадянин України
Кізіма Ігор Віталійович
м. Київ, вул. Басейна, 1/2
тел. 044-221-51-66
тел. 096-545-40-33
відповідачі
Держава Україна в особі
Голови Верховного Суду України
Держава Україна в особі Верховного Суду України
Позовна заява
подається з приводу протиправності дій та бездіяльності відповідачів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Протиправність дій та бездіяльності не пов'язана з розглядом жодної конкретної юридичної справи у порядку цивільного, господарського, кримінального та адміністративного судочинства
08.02.2010 року магістр права, юрист Кізіма Ігор Віталійович (далі - позивач по справі) звернувся із заявою до Голови Верховного Суду України в якій просив: 1) невідкладно внести на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання щодо приведення у відповідність до вимог Конституції, Законів України та рішення Конституційного Суду України постанови Пленуму ВСУ, а саме п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині, що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах; 2) на розгляд зазначеного питання запрошувати заявника; 3) про всі дії, вчиненні в реагування на це звернення, повідомляти заявника письмово, чітко у строк та спосіб передбачений законодавством України.
Мотивування вказаних прохань подавалося наступне. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про судоустрій» Голова Верховного Суду України організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях. Згідно ст. 40 Конституції України право на звернення громадян гарантується.
Керуючись вказаним, позивач по справі звертав увагу Голови ВСУ на невідповідність п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Рішенню Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року, оскільки:
1. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначена Конвенція стала частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України).
Закон має вищу юридичну силу порівняно з постановою Пленуму ВСУ, а відтак п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» в частині що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах суперечить Закону, тобто Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
2. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», прийнята від 24.10.2003 N 8, тобто після ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 1-17/2000 від 16.11.2000 року. А відтак вказані положення з п.п. 4,5 із зазначеної постанови порушують вказане рішення суду, що суперечить ст. 69 ЗУ «Про Конституційний Суд України».
10.03.2010 року позивач по справі отримав лист (№ конверта 48929/0/1-10) від 04.03.2010 року № 5-19н157 підписану Головою Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України М.Є. Короткевичем, яким позивачу по справі повідомлялося, що вказані вище положення (частини) постанови Пленуму ВСУ, а саме п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» не суперечать чинному законодавству України, а позиція судів з даного питання є правильною і такою, що не впливає на авторитет судової влади.
17.03.2010 року, не погоджуючись із правомірністю зазначеної відповіді, позивач по справі звернувся зі скаргою до Голови Верховного Суду України про неналежний розгляд заяви від 08.02.2010 року.
У скарзі на відповідь від 08.02.2010 року вказувалося, що протиправність розгляду заяви позивача по справі від 08.02.2010 року підтверджується наступним:
1) розгляд заяви належить до компетенції виключно Голови Верховного Суду України, оскільки в силу п. 3 ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про судоустрій України» голова Верховного Суду України організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях;
2) відповідь від 04.03.2010 року надано у такий спосіб, щоби відійти від конкретних питань, викладених у заяві від 08.02.2010 року, тобто наявна спроба ухилитися від розгляду заяви по суті. Так, у відповіді немає жодного спростування викладених обставин справи з посиланням на закон, а саме, не надано обґрунтування тому, що п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» відповідають вимогам Конституції України, Рішенню Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року (справа Солдатова) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року;
3) відповідь не роз’яснює порядок оскарження останньої. Цим порушено, зокрема, положення ст. 15 ЗУ «Про звернення громадян», яке встановлює, що рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення;
4) на розгляд зазначеного питання не запрошували заявника.
З огляду на вказане у скарзі, позивач повторно наполягав на тому, що вказані пункти зазначеної постанови грубо порушують законодавство України, а саме в тій частині (положеннях), що стосується фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині (положенні), що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах. В своїй заяві позивач по справі викладав обґрунтування вказаного у двох пунктах, жодний з яких, відповіддю від 04.03.2010 року № 5-19н157, не спростований.
В скарзі позивач по справі просив розглянути його заяву від 08.02.2010 року чітко у відповідності до законодавства України, взявши до уваги викладене в скарзі та інформацію, викладену в додатках. У додатках позивач надав власну аргументацію невідповідності постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», зокрема п.п. 4, 5, законодавству України та міжнародно-правовим актам та копію відповіді від 04.03.2010 року № 5-19н157, копію заяви від 08.02.2010 року. Всього на 4 арк.
15.04.2010 року позивач отримав неналежну відповідь на зазначену вище скаргу (№ конверта 806442/0/1-10) від 13.04.2010 року № 5-19н252, підписану суддею ВСУ Т.В. Гошовською.
Протиправність (неналежність) відповіді підтверджується наступним:
1) скаргу розглянуто та надано відповідь на неї не Головою ВСУ особисто. Віднесення розгляду скарги, як і заяви до компетенції Голови ВСУ підтверджується п. 3 ч. 1 ст. 50 ЗУ «Про судоустрій», відповідно до якого Голова Верховного Суду України організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях. Вказане підтверджується ст. 19 ЗУ «Про звернення громадян», зокрема положеннями, відповідно до яких органи державної влади їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують;
2) Верховний Суд України в особі судді ВСУ Т.В. Гошовської посилається на те, що Верховною Радою України не прийнято відповідного закону, який має дати визначення поняття «фахівець у галузі права», не беручи до уваги існування Рішення Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року. Наприклад, правомірним було б зазначити в оскаржуваній постанові Пленуму ВСУ, що: «вирішуючи питання про залучення до участі в кримінальній справі в якості захисника фахівця в галузі права, до прийняття відповідного закону, судам слід керуватися нормами Конституції України, що є нормами прямої дії, Рішенням Конституційного Суду № 1-17/2000 від 16.11.2000 року та міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною».
3) не роз'яснено порядку оскарження прийнятого за скаргою рішення.
Таким чином, Голова Верховного Суду України не розглянув заяву і скаргу громадянина України у порядку та спосіб, передбачений чинним законодавством України (протиправна бездіяльність), а Верховний Суд України неналежним чином (не в повному обсязі, без мотивування та роз’яснення порядку оскарження) розглянув заяву та скаргу (протиправні дії).
Мотивування та аргументація невідповідності положень п.п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» щодо фахівців права, які мають право бути захисниками лише на підставі спеціального закону та в частині, що стосується схвалення тих суддів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах, а також витребування у останніх документів, визначених спеціальним законом, суперечить міжнародним зобов’язанням України та законодавству України, рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 (справа щодо вільного вибору захисника).
Конституція України (зокрема, ст. 59) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод мають більшу юридичну силу, ніж постанова Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 N 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві».
Постанова Пленуму Верховного Суду України (надалі – ВСУ) від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, що забезпечує право на захист у кримінальному процесі», визнає правильною практику тих судів, які не допускають до участі в процесі фахівців у галузі права без обґрунтування такого допуску спеціальним законом.
Крім того – у «розвиток» вказаного Рішення Конституційного Суду – Пленум ВСУ визнав правомірним витребування для таких осіб підтвердження своїх повноважень документами, що визначені все тим же «спеціальним законом».
У зв’язку з наведеним, слід вказати, що Верховний Суду України діяв неправомірно. Конституція України не згадує про будь-який закон, відповідно до якого особа може отримати правову допомогу, отже подібні вимоги не можуть висуватися жодним органом державної влади.
Згадувана Постанова Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2003 року в цьому плані є протиправною, оскільки у Верховного Суду України відсутня необхідна компетенція, яка б дозволяла ВСУ тлумачити Рішення Конституційного Суду.
Згідно зі статтею 47 Закону України «Про судоустрій», ВСУ видає зазначені роз’яснення для судів. Однак, аналізоване роз’яснення, на відміну від інших Постанов Пленуму ВСУ, не тільки роз’яснює, як правильно діяти судовим органам у певній правовій ситуації, а й встановлює порівняно із Конституцією України та відповідним Рішенням Конституційного Суду ряд додаткових вимог до спеціалістів в галузі права.
Зокрема, з детального аналізу співрішень Конституційного Суду та ВСУ випливає, що останній, поряд із необхідністю визначення прав спеціаліста в галузі права, вказує також, що такий закон має бути спеціальним. Логічне контрзапитання: до чого спеціальним – до Конституції України або ж певного процесуального кодексу. Натомість, згідно усталених правових поглядів на подібні проблеми, слід виходити, перш за все, зі спеціальності норми (спеціальна норма зазвичай застосовується переважно за загальну, однак як це може бути реалізовано відносно Конституції – незрозуміло), а не всього акту.
Частина перша ст. 59 Конституції України вказує на право кожного на правову допомогу. При цьому, згідно речення 3 цієї частини, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Якщо до вказаного додати положення статті 21 Конституції України, згідно з яким усі люди є вільні у своїх правах, залишається згадати про частину 3 статті 8 нашого Основного Закону.
Повний текст
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
! Это у него, видать икотка от возмущения!