Найяскравіше враження дня.
Поки ходила по місту, трішки змерзла. Зайшла погрітись кавою з тістечком.
Народу чоловік 10.
Сіла на підвищенні спиною до сонця.
За метр від мене хлопець у камуфляжі. В вухо слухавка манесенька вставлена, щось слухає, інколи дивиться поперед себе, наче когось виглядає. Але кого? Біля каси 1-2 людини. Але ж на вішалці ще один бушлат.
Він до мене профілем, скоса поглядаю на той профіль.
Скільки ж йому? 30? 40? Може й 45, або 35....
Потім він встав, почав одягатись.
Змарніле, схудле обличчя. Перерізане не зморшками, а рівчаками вертикальними.
Виявляється, що був у легкому камуфляжі, натягае на себе той, з вішалки.
При кожному рухові кривиться.
Мо' рука поранена? Та ні... то втома мабуть у всіх м'язах.
Що не візьме, кривиться, як від болю.
Мене не бачить, тому дивлюсь.
Худенький, середнього зросту...
Натягнув шапку, накинув на плечі рюкзак, попереду ще якусь сумку... вийшов, натягнув майже до очей комір светра... пішов...
А я все дивлюсь, щось мені болить, а що - тільки потім зрозуміла.
Втома і страшенна самотність... прийшов один і пішов... вигородив стіну між собою і світом...
Що ще запам'яталось - на руках рукавиці з ввдкритими пальцями.
Зношені рукавиці, потемнілі пальці...
Це нестерпно...
Це перевертає світ.
Оця самотність захисника...
Трагічна постать.
Після тільки зненавидіти оте політичне сміття, оті ситі, вгодовані свинячі рожі...
ковзанка на журі це прекрасно. Як в старі добрі часи) коли зими були холодні)