Родини були великі. Купа баб, двоюрідних баб, троюрідних, прабаб. Поки молоді робили на полі, старі гляділи дітей.
Шо таке підняти дитину після тієї війни? Вивчити в школі і пту, в ідеалі відправити в місто в інститут вчитись, шоб працювала в Місті, а не крутила в селі бикам хвости.
Медицина безкоштовна, ясла, садки. Працюєш в колхозі - точно найдеш кому довірити дитину. В місті - в ясла. Та і в селах ясла були. Були безкоштовні гуртки, спортивні всякі клуби, туристи, походи. У дітей було багато живого спілкування - в родині, між собою. Гаджетів не було.
Життя було просте і зрозуміле. Не було інтернету, та і часу читати газети не було. Зате були міцні нерви і здоров'я.
Зараз за все заплати. Особливо по карману б'є медицина. Хочеш здорову дитину, з здоровими зубами, очима, це все гроші, які треба заробити, шоб їх заробити, треба дитину кудись діти, ну або знову ж таки дати їй планшет, щоб не заважала, але ж треба ще шоб воно рухалось і спілкувалось з реальними дітьми, а не з покемонами якимись в інтернеті, а у нас війна поруч, яка все в рази ускладнює. Життя не дуже просте, нерви ні к бісу. Зарплати низькі, ціни високі. Частина жінок виїзжає саме з тої причини, що "не підніме" дітей в Україні, бо не володіє навичками віддаленої роботи чи не має оплачуваної спеціальності, а за кордоном навіть на просту зп можна трошки більше собі дозволити, ніж в Україні, тим більше є країни з підтримкою, і виїзд таких жінок - це повноцінна трудова еміграція назавжди з України.
