Не беруся наразі порівнювати стилістику поданого контенту з творчістю Кеворкяна - щиро кажучи: не мав нагоди вивчати пані викладачку довше, ніж на десять секунд. У принципі, коли йдеться про ті пішохідні блогерські етюди самопроголошених літописців останніх років харківської дійсності - то, мушу зізнатися, особисто траплялося бачити й дещо обширніше. І, з огляду на низку непублічних обставин, краще промовчу. Але щодо монетизації - ну, ледачіший я, либонь, аніж "дядько Федір" із Валків, певне.
Просто захотілося тим часом ступити п’ять кроків у бік - супроти отієї вашої всеосяжної негативістичності щодо усього цього "кеворкянівства". Не в краєзнавчому, а радше в суспільно-ідеологічному сенсі.
Річ у тім, що певний період особа Константина Ервантовича мене таки щиро зацікавлювала. Так, спочатку я прихильно оцінював його телевізійні проєкти доби «кушнарьовщини», але - «то таке». Натомість його автобіографічні й мандрівничо-розмислові нариси, його рефлексії, оця ось... внутрішня розірваність - були справді варті уваги. Мене завжди цікавили автори, як то кажуть, "із надривом".
Один колега - колишній сусіда Ервантовича по ще тоді Ч-ній набережній - розповідав: «сидимо, щось миготнуло за вікном - ясно, знову Кеворкян із вікна вистрибнув».
У цьому ж ключі не вважаю слушним канселити прозу Савенка - Лимонова. Хлоп писав прозу, як жив. І своє життя писав, як сагу. Так, збочений імперець зі своїми химерними загостреннями. Але не позбавлений хисту, так би мовити. І не "гівноїд", у тому сенсі, як я вживаю це слово.
З тієї ж плеяди (щоправда, на ранг-два нижче від Лимонова) є ще кілька постатей: Герман Садулаєв із Чечні; Лорченков із Молдови (здається, тепер у Канаді); так званий «Захар Прілєпін» (із Євгеном навіть якось чаркували в Москві років із п’ятнадцять тому - тоді його ще можна було вважати «непозбавленим таланту»; щойно пішов у "політичну монетизацію" - усе, крапка).
Зрозуміло, вищенаведених персон варто трактувати саме в антропологічному сенсі.
