Суміш угро-фінських, монгольських та татарських етнічними компонентів увійщла до етногенезу росіян, який сформувався за участю слов´янських племен радимичів і в´ятичів[4]. Внаслідок етнічного змішування з угрофінами, а пізніше з татарами та частково з монголами, росіяни мають антропологічний тип, відмінний від києво-руського (українського). Українська діаспора жартує з цього приводу: "Глаз узкий, нос плюский - совсём русский". Під впливом угро-фінського мовного середовища відбулися формування фонетичної системи росіян (акання, ґекання, цокання)[4]. Согодні "уральські" риси властиві в тій чи іншій мірі всім народам Росії: середній зріст, широке обличчя, ніс, іменований "кирпатим", негуста борода. У марійців і удмуртів часто зустрічаються очі з так званою монгольською складкою - епікантус, у них дуже широкі вилиці, рідка борода. Але при цьому світле і руде волосся, блакитні та сірі очі. Монгольська складка інший раз зустрічається у естонців і у карелів. Комі бувають різні: в тих місцях, де є змішані шлюби з ненцями, вони чорняві і раскосі; інші швидше нагадують скандинавів, але з трохи більш широким обличчям.
Згідно з дослідженнями меряніста Ореста Ткаченка, "В російського народу, по материнській лінії зв'язаного із слов'янською прабатьківщиною, батьком був фін. По батьківській лінії росіяни походять від фіно-угрів». Слід зазначити, що згідно сучасних досліджень галотипів Y-хромосоми насправді ситуація була зворотньою - чоловіки слов'яни одружувалися з жінками місцевого фіно-угорського населення. На думку Михайла Покровського, росіяни є етнічною сумішшю, в якій фінам належить 4/5, а слов'янам —1/5. Пережитки фіно-угорської культури у культурі російській простежуються у таких особливостях, що не зустрічаються серед інших слов'янських народів: жіночі кокошник та сарафан, чоловіча сорочка-косоворотка, лапті (личаки) у національному костюмі, пельмені у стравах, стиль народної архітектури (шатрові будівлі, крыльцо), російська баня, священна тварина — ведмідь, 5-ти тонова гама співу, а-кання та редукція голосних, парні слова типу стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, мовний зворот у меня єсть (замість я маю, характерного для інших слов'ян) казковий зачин "жил-был", відсутність русального циклу, колядок, культу Перуна, наявність культу берези, а не дуба.
Далеко не всі знають, що в прізвищах Шукшин, Веденяпін, Піяшева нічого слов'янського немає, а походять вони від назви племені шукша, імені богині війни Ведень Ала, дохристиянського імені Піяш. Так значна частина фінно-угрів була асимільована незначними по чисельності слов'янами, а деякі, прийнявши мусульманство, змішалися з тюрками. Тому сьогодні угрофіни не становлять більшості населення навіть у республіках, яким дали своє ім'я. Але, розчинившись в масі росіян (рос. русских), угрофіни зберегли свій антропологічний тип, який тепер сприймається як типово російський (рос. русский)[5].
На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу[4]. Цим самі московити пояснюють і мирний характер колонізації, заявляючи, що військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого такого не згадують. Однак, як зазначає той же В.О.Ключевський[6], "в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях; але ці спогади говорять не про боротьбу двох племен, а про боротьбу двох релігій. Сутички провокувались не самою зустріччю прибульців з тубільцями, а спробами поширити християнство серед місцевого населення".
Під час колонізації північних земель слов'янське населення змішалося з угро-фінськими племенами. Північно-західні і північно-східні союзи племен стали основою формування білоруського і російського народів. З часом хрещення, писемність, міська культура, принесені слов'янами, стали витісняти місцеві угрофінські мови та вірування. Подекуди, щоб стати росіянином (рос. русским) достатньо було хреститися. Селяни одного мордовського села писали в чолобитній: "Предки наші, колишня мордва", щиро вважаючи, що їхні предки, лише язичниками були мордвою, а їх православні нащадки ніяк до мордви вже не належать[5].
Тут ми можемо відволіктися і підкреслити той факт, що периферійні князівства Русі створювалися за рахунок місцевого населення, бо масового переселення слов’ян в ті краї не було. Отже можна констатувати, що Московія створювалася на землях та з людей угрофінської етнічної групи під керівництвом спочатку асимільованих в слов’янство нащадків варягів, а потім під протекторатом Золотої Орди під назвою «улус Джучі»
З часом в цій етнічній суміші почала вироблятися культура, відмінна від основної частини Русі. Ця північно-східна «Тмутаракань» все більше ставала в роль варварів по відношенню до Риму, за який ми можемо прийняти Київ та Новгород. Очевидно це породжувало завидками Долгоруких (по суті вигнанців з Києва) до більш багатих родичів. Якщо Юрій ще повертався в Київ та навіть деякий час правив ним, хоча без своєї бойової дружини боявся пересуватися по місту, то його син Андрій вже був зовсім чужим на батьківщині предків. Юрій долгорукий оформив на Півн.-Сх. Русі уділи, які роздав своїм синам, стаючи засновником моск. династичної лінії Рюриковичів («молодші Мономаховичі») та організатором Ростово-Суздальського князівства, ядра пізнішої Росії.
1149, користуючися з міжусобиць між кн., Ю. Д. пішов у похід на південь і разом з половцями, біля Переяслава на Дніпрі, розбивши війська київ. кн. Із'яслава II, оволодів Києвом (згодом суздальці допоможуть і монголам заволодіти Києвом). Однак 1150 мусив його покинути, але згодом знову опинився в Києві. Після поразки на р. Руті (1151), якої йому завдав Із'яслав II, Ю. Д. повернувся до Суздаля. Втретє здобув він Київ 1155, де лишився до кін. свого життя. Щоб закріпитись на півд., він роздавав тут своїм синам удільні князівства. Ю. Д. не був любленим серед киян; під час пиру у київ. боярина Петрила його 15. 5. 1157 отруїли. Після його смерті повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу, «суздальців — бояр і дружину — побивали по. містах і селах» (М. Грушевський). За Ю. Д. вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом та Суздальщиною почалася боротьба, яка набрала гострих форм за його сина Андрія Боголюбського.
Синок Юрія вже мріяв про свою державу з відокремленням навіть своєї сурогатної церкви від Київської метрополії. Доказом такої ненависті був напад Андрія на Київ в 1169 році з таким варварством (грабування церков), до якого не доходили навіть монголи. Відносно цього даю цитату:
Весьма знаменательно, что основателем Москвы — будущей евразийской столицы — стал женатый на половчанке Юрий Долгорукий, отец Андрея Боголюбского (известен портрет князя Андрея, созданный скульптором-антропологом М. Герасимовым — это типичное лицо азиата). Именно бастард Андрей Боголюбский, переместивший политический центр Руси с вольных берегов арийского Днепра в финские дебри северо-востока, заложил первый камень азиатской Московии — неспроста наши "византисты" считают его "первым русским царем" (в каком смысле "царем" ? Ведь "царями" на Руси позднее именовались и ордынские ханы). Весьма характерно, что в деятельности Андрея Боголюбского наметились две основные парадигмы будущей Московской деспотии: ненависть к исконной родовой русской аристократии (т.е. к чистой русской крови) и ненависть к Новгороду — нордической твердыне русской культуры и государственности (т.е., собственно, к подлинной, европейской Руси). Именно Андрей Боголюбский предпринял первый — пока неудачный — "московский" военный поход на Новгород с целью его покорения. Уже потом тем же маршрутом пойдут Иван III и Иван IV Грозный.
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
