...
Уперше я почув одну з численних версій цього міфу ще у далекому 1994 році, перебуваючи у компанії літераторів старшого віку. Один із тих страдників пера виклав її приблизно так: «Українцям потрібно зберігати спокій й не впадати у нерви від політичних поразок (якраз перед тою розмовою Президентом України став Леонід Кучма. – В.Є.) Адже спасіння нації прийде не від політиків, не від президентів і депутатів.
Прийде день і з далекого села вийде хлопець. Він буде простим Яснооким Підпаском, з природною сільською духовністю, не зіпсованою містом. Він вийде до людей з простим зрозумілим Словом й поведе українців за собою. Люди впізнають його і признають його, бо він буде «свій», сільський, простий. Плоть від плоті, дух від духу народу. Тоді впаде влада, побудована на брехнях, а Україна пробудиться від сну й нарешті стане собою».
Я тоді спитав про міста. Що ж тоді буде з містами?
«Люди поїдуть з міст, – була відповідь. – Міста спорожніють, бо всі заводи закриються і людям у містах не буде чого їсти».
«Чому усі заводи закриються?» – у 1994 році, коли навколо буяла стихійна деіндустріалізація, таке запитання виглядало наївним, тому страдники пера почали поблажливо посміхатись. Мовляв, хлоп дурника грає, й так все зрозуміло.
«Тому що німцям та американцям ті наші заводи не потрібні. Конкуренція, – пояснили мені старші письменники із значущими примружуваннями та причвакуваннями (до пива того далекого дня трапились смачнючі раки). – Ми будемо продавати до Європи олію, зерно і м’ясо, а купуватимемо їхню техніку. Й
навіщо нам тоді ті заводи, Влодзю? Від них лише сморід. Та й тих міст не шкода. Бадильні в нас міста. Культура не наша. Там українців майже нема, там всі балакають по-московськи».
...