Закляття Патріарха Ієремії або «Канонічні» підвалини Московського патріархату
«...Яким судом судите, таким і вас судитимуть, і якою мірою міряєте, такою і вас відміряють. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш?... Лицеміре! Вийми спершу із свого ока колоду...» (Мф., 7,1-5)
Прихильники так званої «УПЦ», а фактично Московського патріархату в Україні, в запалі боротьби проти об’єднання українського православ’я в єдину Помісну церкву, постійно наголошують на «не канонічності» та «неблагодатності» всіх тих, хто відстоює ідею церковної автокефалії.
Звичайно ж, благодатність і канонічність самої «УПЦ» та Московського патріархату під сумнів не береться.
Але історичні факти, які вперто не хочуть помічати адепти «істинного православ’я», ставлять під сумнів канонічні підвалини самого Московського патріархату і його філії в Україні. Виявляється, що не все так уже й добре у «благодатному», вибачте - «благородному сімействі». А тема ця цікава і потребує більш глибокого історико - канонічного дослідження. Ми ж в межах нашої публікації зупинимося лише на деяких важливих моментах.
1. Перенесення митрополичої кафедри з Києва до Москви
Після хрещення Русі у 988 р. св. рівноапостольним князем Володимиром, відповідно до всіх церковних правил та канонів, під зверхністю Константинопольського Вселенського патріархату постала Київська митрополія. Після розпаду Києво-Руської держави на окремі князівства та монголо-татарської навали Київські митрополити (які в більшості своїй були греками-чужинцями) перенесли свою катедру спочатку до Володимира на Клязьмі, а згодом до Москви. При цьому вони зберегли за собою титул Київських митрополитів. Спричинилося до цього не стільки «спустошення» Києва ордами хана Батия, скільки ті пільги, які давали церкві азіатські завойовники, та прагнення чинити опір зміцненню Галицького князівства (з його європейською орієнтацією) й утворенню Києво-Галицької митрополії, яка реально мала всі підстави перетворитися на духовний осередок тодішньої Руси-України.
Відзначимо, що православні українці та білоруси в складі Великого князівства Литовського звільнилися від монгольського панування вже у 14 ст., в той час як Московське князівство перебувало в «союзі» з ординцями до кінця 15 ст., успадкувавши від них деспотично-самодержавницький устрій влади. Перебуваючи у складі Литовської держави, українці відновили свою прадавню Київську митрополію. Але й московські ієрархи продовжували називати себе «Київськими» митрополитами, фактично ніякого відношення до Києва не маючи.
Скориставшись складною ситуацією, в якій опинився Константинополь під ударами турок-осман, 15 грудня 1448 р., Москва позбавила сану канонічно поставленого митрополита Ісидора і самочинно, без згоди Вселенського патріарха, оголосила про свою церковну автокефалію, обравши свого власного митрополита з титулом «Московського». Цей вчинок пояснили буцімто «відпадінням» греків від справжнього православ’я в унію з католицьким Римом, яка була проголошена на Ферраро-Флорентійському соборі 1438-1439 рр. За це самочинство Константинопольський патріархат наклав на Московську церкву відлучення, яке не скасоване й до сьогодні. Відомо, що Флорентійська унія проіснувала лише 10 років і була скасована, і в Константинопольській церкві знов було відновлено православ’я.
Тепер дамо слово відомому історику російської церкви проф. О.Карташову, якого в симпатіях до українських «автокефалістів» аж ніяк не можна запідозрити: «Підштовхнуті фактом грецької унії до релігійної самооцінки, росіяни стверджували, що вони не тільки зберегли чистоту православ’я, втрачену греками, а й що російське православ’я взагалі є «вищим» від грецького, що росіяни більш благочестивий народ, ніж будь-хто. Ця само зарозумілість росіян, так само, як і звинувачення греків у відступництві, швидше штучно прив’язувалося до Флорентійського собору... Вважаючи себе стараннішими за греків, росіяни саме в цьому бачили вищу пробу свого православ’я.» Вже тоді на церковному і державному рівнях в Москві включається потужна пропагандистська машина, створюється ідеологія «Третього Риму», згідно з якою московське православ’я оголошується вищим за будь-яке інше, Москва відповідно оголошується центром світового православ’я, а російський самодержець - заступає в церкві Візантійського імператора. Московські ідеологи вдаються до відвертої брехні та фальсифікації: офіційно поширюється апокрифічне «Сказаніє о бєлом клобукє», згідно з яким Сам Ісус Христос передав ап. Петру білий патріарший клобук, який унаслідували Константинопольські патріархи. Але під час падіння Цареграда під ударами мусульман цей клобук буцімто зник і «чудесним чином» перенісся в Москву. Так, за допомогою нісенітниць, готувався грунт для утвердження Московського патріархату.
А що стосується відлучення, накладеного на Москву «уніатським» патріархом Константинопольським Григорієм III, як про це говорить все той же проф. Карташов, то воно підтримувалось Вселенськими патріархами і після відновлення православ’я. Так, у 1469 р. патріарх Константинопольський Діонисій (вже не «уніат», а канонічний та православний!) «мав нагоду заявити, що Цареградська церква не визнає московських митрополитів, оскільки їх ставлять без її благословення.»
«Константинопольська заборона так і не була знята з російської церкви формально і документально,- пише проф. Карташов, - вона танула поступово з плином часу і на момент створення Московського патріархату в 1589 р. навіть не згадувалася «яко не бувша». Як тут не згадати справедливу репліку сучасного українського вченого - релігієзнавця, доктора філософських наук І.Бичка: «Оце і вся канонічність московської церкви! Заборона не скасовувалася, а просто ... розтанула !»
Коментарі, як-то кажуть, зайві...
2. Утворення Московського патріархату
За часів царя Івана Грозного, «вінчаного на царство помазаника Божого» і кровожерного садиста-розпусника в одній особі, Росія перетворилася на впливову світову державу. Державні і церковні ідеологи доповнили тоді доктрину «Третього Риму» новими положеннями: якщо Росія стала осередком світового православ’я, то їй належить мати своє патріаршество. Дарма, що 140 років московська церква існувала в повній ізоляції від світового православ’я. Не «канонічність» і «благодатність», а геополітичне становище та матеріальне багатство дозволяли Москві претендувати на провідне місце у православному світі. Адже Вселенські патріархи в окупованому турками Константинополі, на відміну від московських митрополитів, бідували й були безправними. У 16 ст. збіднілі східні патріархи були змушені звертатися до Москви за милостинею.
У 1588 р. в Москву приїхав новообраний Константинопольський патріарх Ієремія , щоб, як звичайно, просити грошової субсидії. Під час аудієнції в Кремлі тодішній правитель Борис Годунов від імені слабоумного царя Федора Івановича дав йому зрозуміти, що царський уряд у відповідь чекає від патріарха послуги, а саме — постанови Вселенського собору про запровадження в Москві свого, російського патріарха. Патріарх Ієремія, згідно церковних канонів, не мав права самостійно вирішувати це питання без погодження з Синодом своєї церкви та іншими патріархами. Переговори затяглися майже на півроку і не дали ніякого результату. Але московські можновладці не могли відпустити Вселенського патріарха, не використавши його для досягнення своєї мети. Тоді його разом з почтом ізолювали в Москві, посадивши буквально під домашній арешт. Греків тримали наче в полоні, хоча й добре годували. Побачивши безвихідь, патріарх Ієремія через своїх радників запропонував Б.Годунову компроміс: він згоден сам лишитися в Москві й перенести сюди свою патріаршу катедру. В Кремлі зраділи: греки здалися. Це вже була психологічна перемога, і переговори набули офіційного характеру. Від імені царя патріарху запропонували: якщо він хоче лишитися, йому дадуть резиденцію в захолусному Володимирі, а в Москві, як і раніше, буде свій московський митрополит. Якщо ж він не схоче, то нехай поставить в Москві патріарха. На такі умови Ієремія погодитися не міг. Один з його радників прямо заявив, що Володимир - це гірше від Кукуза» (Кукуз - вірменське місто, де відбував заслання Іоанн Златоустий). А поставити в Москві патріарха - росіянина Ієремія не може, бо владний розпоряджатися лише своєю катедрою. Вперті греки знов виявили строптивість. Тоді московський уряд вдався до надзвичайних заходів. Державний канцлер дяк Андрій Щелкалов у приватній розмові пообіцяв Ієремії багатих дарунків і благополучного повернення додому, якщо той поступиться. Але патріарх все ще опирався. Тоді грекам без зайвих церемоній було сказано, що їх просто утоплять в річці. Час неспокійний, по дорогах бродить чимало розбійників, і навряд чи безвістно зниклих супутників патріарха хто-небудь буде шукати з далекого Константинополя...
Мабуть, останні «канонічні» аргументи московських сановників виявилися найпереконливішими. Греки були зовсім зломлені, бо перебували в гостинах у «доброзичливих» московитів вже майже рік, і швидко погодилися на всі їх вимоги, але з однією тільки умовою: щоб його самого патріарха «благочестивий цар пожалував і відпустив». 26 січня 1589 р. патріарх Ієремія покірно виконав все, що від нього вимагали, і поставив патріархом Московським приятеля Бориса Годунова митрополита Йова. Згідно церковних канонів, обрання патріарха проводилося з трьох достойних кандидатів. Формально вчинили так і цього разу. Але, цікаво, що на вимогу царя та його співправителя заздалегідь було розписано сценарій усієї церемонії.
Забувши про все, за чим їхав до Москви, грецький патріарх став збиратися додому, але його знов затримали. На цей раз від греків стали вимагати підписати складену в Москві фальшиву постанову Вселенського собору про запровадження Московського патріархату. Ієремія відмовився це зробити, оскільки грамота була складена російською мовою, а грецького перекладу не було. Тоді знову в хід пішли погрози. Радник патріарха грецький митрополит Дорофей порадив Ієремії підписати грамоту, таємно наклавши на неї закляття. На соборній постанові, крім підпису Ієремії, були проставлені імена членів Синоду Константинопольської церкви. Цей документ зберігся в архівах, й ті історики, що його бачили, запевняють, що всі ці підписи зроблені однією рукою...
Нарешті, 19 травня патріарх Ієремія отримав дозвіл виїхати з Москви. Б.Годунов щедро обдарував греків, адже ж справа того була варта! Цар Федір подарував Ієремії золоту митру, прикрашену дорогоцінним камінням, на якій було написано: «від царя – патріарху». Згодом, вже навздогін, грекам послали ще 1000 золотих карбованців на будівництво патріаршої резиденції.
Так у Москві постав «Третій Рим». Як пише російський історик церкви Р.Скринніков, «православний Схід насторожено поставився до чутки про утвердження патріаршого престолу в Росії. Знайшлося чимало богословів, що ставили під сумнів законність акції, проведеної Константинопольським патріархом без ради із Вселенським собором.» До того ж Москва вимагала, щоб за ново поставленим главою церкви визнали третє місце серед патріархатів. Цю вимогу Б.Годунов підкріпив щедрими подарунками усім патріархам. Ці заходи мали певні наслідки, адже ж східні церкви не мали такого впливу і матеріальних ресурсів, як Московська церква. Собор східних патріархів, що тривав у палких суперечках в 1590-1593 рр., санкціонував обрання Московського патріарха, але дав йому лише останнє, п’яте місце.
В плані канонічності не мало жодної чинності й приєднання до Московського патріархату Київської митрополії. Після трагічної Переяславської ради 1654 р., (ювілей якої блюзнирьські збирається святкувати наш президент), що приєднала Україну до Російської імперії, починається шалений тиск на Київську митрополію з метою підпорядкувати її Московському патріархату. Звичайно, це була давня мрія московських можновладців, адже без України немає «Великої Російської Імперії». Тоді навіть існувала спеціальна молитва, яку склали для царя Олексія Михайловича та його родини і надрукували в книзі «Пролог», де прямо пропонувалося молитися «о еже престолу Киевскому соединитися з богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством.»
Київські митрополити Сильвестр Коссов, Діонисій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський були категорично проти з’єднання з Москвою. Противниками злуки з Московським патріархатом були такі видатні діячі української церкви, як Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Феодосій Сафонович, Віктор Загоровський та багато інших.
У 1661 р. Москва здійснила першу спробу підпорядкувати собі Київську митрополію, призначивши її місцеблюстителем колишнього Ніжинського протопопа, нашвидкоруч рукоположеного в сан єпископа Оршанського, Мефодія Филимоновича. Це було відверте порушення церковних канонів — втручання світської влади у справи сусідньої незалежної церкви. Вселенський патріарх, дізнавшись про цей факт, негайно піддав Мефодія церковному прокляттю й забороні. Категорично виступив проти цього неканонічного кроку московського уряду й Московський патріарх Никон, який мав свої рахунки з царем. Так що «тишайшому» самодержцю Олексію Михайловичу прийшлося заднім рахунком виправдовуватися перед Вселенським патріархом і просити про зняття заборони зі свого ставленика.
Але навіть москвофіл Мефодій Филимонович, коли на ділі відчув наслідки політики московських можновладців, виступив на захист канонічних прав Української церкви. У 1666 р. він від імені київського духовенства кинув в очі боярину Шереметєву палкі слова: «Если будет на то великого государя изволенье, чтоб отнять у нас вольности и права, и быть у нас митрополиту из Москвы, а не по нашему выбору, то пусть велит нас казнить, а мы на єто не согласимся ... Мы запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и за ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Киеве будет».
Справа остаточного поглинення Київської митрополії Московським патріархатом завершилась трагічного 1686 року. Гадаю, що драматичні обставини цієї ганебної дії московських можновладців всім читачам газети добре відомі, оскільки про це неодноразово писалося. Отже немає потреби повторюватися про те, як московська влада не канонічно поставила митрополитом у Києві Гедеона Святополк-Четвертинського, як під тиском турецького султана Царгородський патріарх Діонисій зрікся зверхності над українською церквою, отримавши за це «подарунок» - «три сорока соболів і двісті червоних», як собор Константинопольської церкви позбавив за це Діонисія патріаршого достоїнства... Окремого дослідження потребує аналіз канонічності так званої «Синодальної» реформи церкви, яку провів цар Петро І. Як не опиралися архієреї на чолі з місцеблюстителем патріаршого престолу українцем Стефаном Яворським, але «помазаник Божий» цар Петро, який відверто зневажав православну віру і благоволів до протестантів, скасував патріаршество і перетворив церкву на ідеологічний департамент своєї держави. Майже на двісті років, а саме стільки тривав «синодальний» період історії Російської церкви, тривав, за висловом російського богослова Г.Флоровського, цей «Вавилонський полон». Не будемо сьогодні тут говорити про те, як відбувалася насильницька русифікація української церкви, як найдавнішу на східно-слов’янських землях Київську митрополію, всупереч церковним канонам, перетворили на звичайнісіньку рядову єпархію в складі Російської церкви. Наслідки цих подій ми з вами переживаємо і сьогодні.
Після більшовицького перевороту 1917 року Російська імперія впала, і на її уламках постали незалежні держави, у тому числі й Українська Народна Республіка. Закономірним і цілком канонічним кроком було й відродження незалежної від Москви (автокефальної) Української Православної Церкви. Але тодішнє керівництво Російської церкви, засліплене шовіністичною ідеологією, не схотіло поступитися імперськими принципами і відновити канонічні права Київської митрополії. Запекла боротьба поміж прихильниками автокефалії Української церкви та так званими «тихонівцями» скінчилась жахливим погромом. Кривавий сталінський режим розправився і з тими, і з тими... Десятки тисяч православних братів і сестер з обох ворогуючих таборів були закатовані, сотні тисяч опинилися в радянських таборах... До 1939 року на весь СРСР від України до Далекого Сходу легально діяли не більше 100 (!) православних приходів і тільки 4 архієреї, але й останні - з числа тих, хто виявив лояльність до кровожерного радянського режиму...
Від часу "хрещення Русі" князем Володимиром Київська митрополія входила до складу Константинопольського патріархату. У 1448 р. відбувся її остаточний поділ між великими Литовсько-Руським і Московським князівствами, внаслідок чого відокремилася незалежна від Константинополя (автокефальна) Московська митрополія. Передували цьому такі події…
Ще в 1320-тих роках єдина Київська митрополія Константинопольського патріархату розділилась на умовно Московську (Золотоординську) і умовно Київську (Литовсько-Руську) частини. Це було пов’язано з тим, що Московське князівство входило до складу імперії Золотої Орди, тоді як Київщина й Волинь були визволені литовсько-білорусько-українськими військами під проводом князя Литовського Ґедиміна ще близько 1323 р. (можливо, Ґедимін став васалом Золотої Орди, але це вже була менша залежність). З того часу "Сарайсько-Московські" митрополити, які були в Золотій Орді невід’ємною частиною державного апарату ханів, стали небезпечними для Литовсько-Руського князівства з міркувань державної безпеки, адже навіть у храмах "Сарайсько-Московської" митрополії молилися за великого хана-царя.[1]
Великі князі Литовські Ґедимін, Ольґерд і Вітовт просили Константинопольського патріарха створити окрему "Києво-Литовську" митрополію. Це прагнення також відповідало правилам святих Апостолів та Вселенських Соборів (церковним канонам), згідно з якими, помісна (місцева) Церква в окремій державі має бути автокефальна, тобто незалежна в управлінні (17-те правило Четвертого та 38-ме правило Шостого Вселенських Соборів), а єпископам усякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу (34-те Апостольське правило).[2]
У XIV ст., у зв’язку з утворенням Литовсько-Руського князівства й проханнями його князів про відокремлення Києво-Литовської Церкви від Золотоординської, Константинопольський патріархат для позначення земель Київського митрополичого престолу вперше запровадив поняття "Мала Русь" — колишні землі Великого князівства Київського (нинішні Україна й Білорусь), і "Велика Русь" — більш віддалені православні землі угро-фінських народів (нині Російська Федерація). Терміни "Мала Русь" і "Велика Русь" є грецькими за походженням. Значення їхнє подібне до термінів "Мала Греція" — власне Греція, і "Велика Греція" — розкидані по світу грецькі міста-колонії. У 1347 р. вперше запроваджено титул "митрополит Київський (і) всієї Русі".[3]
Однак політика Константинополя в цьому питанні була непослідовною: митрополію то створювали, то ліквідовували, називали її то Київською, то Литовською, то Галицькою. На це дуже великий вплив мала Золота Орда: ще в 1269-1271 рр. великий хан Менгу-Тимур воював з Візантією й здобув для себе право визначати кандидатуру митрополита (надавав ярлик на митрополію), а в 1312 р. великим ханом став мусульманин Узбек, який одружився з дочкою православного візантійського імператора. Щоб мати вплив на Литовсько-Руське князівство, царі (хани) Орди й князі Московські хотіли, щоб зберігалась єдина митрополія і щоб митрополит жив на території Орди.[4] Бувало, іноді на чолі двох частин митрополії стояли різні митрополити, які одночасно називалися "Київський і всієї Русі".
Можна собі уявити, наскільки складно було князям Литовським боротися за визволення з-під влади ханів Орди "Києво-Литовської" Православної Церкви. Це було також однією з причин того, що з кінця XІV ст. великі князі Литовські перейшли в католицтво і були прихильниками Унії.
Не добившись у Константинополі поставлення окремого митрополита для Церкви в його державі, великий князь Вітовт навіть скликав у 1415 р. в місті Новогрудку помісний (місцевий) собор литовсько-руського духівництва й представників політичної еліти, на якому митрополитом Київським і всієї Русі поставили добре освіченого ігумена Дечанського монастиря, небожа колишнього митрополита Кіпріана, Григорія Цамблака. У соборній грамоті однією з причин поставлення Григорія зазначалося те, що митрополит Фотій (грек за походженням), який жив у Москві, зневажав Київську Церкву й піклувався тільки про збір церковних податків (як і багато хто з його попередників). Підставою для проведення такого собору назвали приклади поставлення митрополита Київського Клима Смолятича в 1147 р. та проголошення автокефальних патріархатів у Болгарії (919, 1235 рр.) та Сербії (1346 р.).
У 1439 р. відбувся Ферраро-Флорентійський собор, на якому було прийнято рішення про Унію (об’єднання) Римо-Католицької та Православної Церков під владою папи Римського — то була спроба подолати церковний розкол між християнами, що тривав з 1054 року. Цікаво, що ідея скликання такого собору була запропонована ще митрополитом Київським Григорієм Цамблаком, за підтримки князем Вітовтом.[5] Константинопольський патріархат погодився на Унію під тиском світської влади, бо правлячі кола ослаблої Візантійської імперії, на яку посунули турецькі завойовники, шукали проти них військових союзників у Західній Європі.
Оскільки сподівання на військову допомогу Заходу не виправдалися, вже в 1451 р. Константинопольський патріархат зібрав православний помісний собор і скасував Флорентійську Унію. У 1453 р. турки завоювали м. Константинополь. Софійський собор перетворили на мечеть. Константинопольський патріархат продовжив своє існування під владою султана-мусульманина, однак збіднів і зазнавав утисків.
Але кількома роками раніше, у грудні 1448 р. за наказом великого князя Московського Василія Васильовича в Москві скликали помісний собор єпископів, архимандритів, ігуменів і всього православного священства Золотої Орди (Велике князівство Московське тоді ще було підвладним великому хану). На ньому єпископа Рязанського Іону поставили митрополитом "Київським і всієї Русі" (фактично Московським). Це відбулося без благословення Константинопольського патріарха, тобто, з порушенням діючої на той час процедури.
Усе духовенство Московського князівства перебувало тоді під анафемою (відлучення від Церкви) Константинопольського патріархату за те, що великий князь Московський у 1441 р. відмовився визнавати надалі владу свого законного митрополита-уніата Ісидора й ув’язнив його. Ця анафема була залишена в силі й після того, як Константинополь скасував Флорентійську Унію в 1451 році та повернувся до "чистоти" православної віри.[6]
Константинопольський патріархат не визнавав автокефалію Московської митрополії з того часу протягом майже 140 років (до 1589 р., коли цар Борис Годунов ув’язнив патріарха Константинопольського Єремію та примусив його надати митрополії статус патріархату).
Прийнято вважати, що великий князь Литовський Казимир визнав владу невизнаного митрополита Іони над Києво-Литовськими єпархіями. Однак інформація з цього питання є суперечливою, що може свідчити про перекручення історії на користь Москви. Якщо Казимир і визнавав владу Московського митрополита, то лише з 1451 року — коли Константинопольський патріархат розірвав Унію. Адже, на відміну від Москви, влада Литовсько-Руського князівства виявилась після Ферраро-Флорентійського собору більш слухняною своєму патріарху: митрополита-уніата Ісидора визнав і православний князь Олелько в Києві, і влада у Вільні; саме сюди він утік у 1442 р. після арештів у Москві і Твері. Однак з якихось причин Ісидор виїхав до Риму (у широких верств суспільства Унія не знайшла розуміння), хоча продовжував виконувати обов’язки митрополита: звершив хіротонію єпископа Володимирського Данила.[7]
Стосовно ж визнання в Русько-Литовській державі влади Московського митрополита, то "влада" його була якась обмежена: єпископські кафедри заміщали без його згоди, єпископ Полоцький називав Іону братом, а не отцем, як прийнято за церковним етикетом називати свого митрополита.[8] Отже, факти свідчать на користь того, що митрополит Московський Іона ніколи не мав влади над Києво-Литовськими єпархіями, які залишались формально підвладними уніату Ісидору.
А незабаром папа Римський Каліст III на прохання Ісидора поставив на православні єпархії в Литовсько-Руському князівстві нового митрополита-уніата, владу якого визнав князь Казимир і всі єпископи. У 1458 р. в Римі митрополитом Київським поставили настоятеля константинопольського Дмитрівського монастиря Григорія Болгарина. Йому надали титул архиєпископа Київського, Литовського і всієї Малої Русі (тобто України). Побачивши несприйняття Унії народними масами в підлеглих йому єпархіях, митрополит Григорій не виявляв жодної "унійної" активності, а в 1467 р. патріарх Константинопольський Діонісій приєднав його до Православ'я й надав благословення на Київську митрополію.
Патріарх Діонісій тоді також звернувся до "всієї Руської землі й до Великого Новгорода" з вимогою визнавати законність тільки цього митрополита — Григорія Болгарина, але послів з його грамотами не пустили навіть у межі Московського князівства, де після кончини св. митрополита Іони ставили митрополитів зовсім незалежно від Константинополя.[9]
З 1461 р. предстоятелі Московської митрополії взяли собі титул "митрополит Московський і всієї Русі", хоча претендувати на "всю Русь" вони не мали жодних підстав, адже всі етнічні руські землі в цей час (XV ст.) входили до Великого князівства Литовського і Руського. Такий титул митрополитів виражав завойовницькі плани Московських князів, оскільки Православна Церква була для них інструментом зміцнення своєї влади та ведення міжнародної політики. Захоплюючи війною землі Великого князівства Литовського і Руського, місцеві єпархії та парафії підпорядковували митрополиту Московському, і таким чином, силою відбирали їх у Київської митрополії.
Саме в XV ст. у Московії визріла ідея про Москву як третій Рим, тобто про створення нової імперії з державною релігією, наступницю завойованої турками Візантії (другим Римом до того називали Константинополь). Ця теорія за самою суттю своєю суперечить словам Господа Ісуса: "Кесареве — кесарю, а Боже — Богу"; "князі народів володарюють над ними,.. але між вами нехай не буде так", "Царство Боже всередині вас є" (Мф. 22: 21; 20: 25-26). Багато святих Отців Церкви були проти з’єднання держави з Церквою ще за часів існування Візантійської імперії.[10]
Намагання Московського князівства заявити себе світові як найбільшого захисника "істинного Православ’я" виглядали досить дивно на тлі того, що наприкінці XV ст. сам великий князь Іоан ІІІ, його родичі та оточення, бояри, велика частина архієреїв і духівництва й навіть митрополити Московські (!) Геронтій (1473-1489) і Зосима (1490-1494) впали в "єресь юдействуючих", що тривало протягом кількох десятиліть.[11]
Київська ж митрополія так і залишалася в складі Константинопольського патріархату (своєї Церкви-матері) до 1685 р. (більше 200 років), коли її з порушенням церковних канонів було приєднано до Московського патріархату. Уже через два роки після того патріарха Константинопольського Діонісія IV зняли з посади за неканонічну передачу Київської митрополії за хабар, а в 1924 р. спеціальним церковним документом — Томосом патріарха Константинопольського — це приєднання ще раз визнано неканонічним.
* * *
P.S. Цей текст є уривком з книги «Священномученик Макарій, митрополит Київський — святий України, Білорусі та Литви», виданої 2012 р.
[1] Білінський В. Країна Моксель або відкриття Великоросії.– К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2007. – Книга 2. — С. 289, 295, 307.
[2] Київський патріархат – помісна Українська Православна Церква: історико-канонічна декларація Архієрейського Собору УПЦ КП від 19 квітня 2007 р. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2009. – С. 11.
[3] Ульяновський В.І. Митрополит Київський Спиридон: образ крізь епоху, епоха крізь образ. – К.: Либідь, 2004. – С. 18.
[4] Білінський В. Країна Моксель або відкриття Великоросії.– К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2007. – Книга 2. — С. 289, 295, 307.
[5] Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.І. — С. 324.
[6] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви.- М.: Эксмо, 2006. — Т. І. – С. 247-248.
[7] Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.І. — С. 330.
[8] Полонська-Василенко Н. Історія України. — К.: Либідь, 1992. — Т.І. — С. 330.
[9] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. . — М.: Эксмо, 2006. — Т. І. – С. 248.
[10] Десницкий А.С. Писание – Предание – Современность. – К.: Центр православной книги, 2007. – С. 163.
[11] Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. — М.: Эксмо, 2006. — Т. І. – С. 333-338.
.
.
