Новий виток війни Росії проти України 2022 року
- Автор теми Харків форум
- Дата створення
Імперська природа московських демократів
У Європі й США досі панує оманливий погляд на московську ліберальну опозицію, яка здебільшого зараз перебуває в еміграції. Навіть багато інтелектуалів бачать головну проблему Росії або в особі Путіна, або (в кращому разі) — у сформованій ним авторитарній системі. Нібито Росії не вистачає демократії, а конкретніше — приходу до влади прозахідних груп політиків. Останні здебільшого вже були у владі за часів Єльцина й раннього Путіна, і навіть у часи формального правління Медвєдєва.
У Європі й США досі панує оманливий погляд на московську ліберальну опозицію, яка здебільшого зараз перебуває в еміграції. Навіть багато інтелектуалів бачать головну проблему Росії або в особі Путіна, або (в кращому разі) — у сформованій ним авторитарній системі. Нібито Росії не вистачає демократії, а конкретніше — приходу до влади прозахідних груп політиків. Останні здебільшого вже були у владі за часів Єльцина й раннього Путіна, і навіть у часи формального правління Медвєдєва.
Однак такий погляд не враховує природи Росії. Це не пересічна європейська держава, у якій за правило чітко виражене домінування однієї нації, що сформувалося остаточно за результатами світових воєн. За своєю природою РФ — колоніальна імперія зразка ХІХ століття і більш ранніх часів, лише формально замаскована псевдодемократичним фасадом. Ба більше, уже кілька разів ця імперія перебувала на закономірному етапі розпаду, однак була штучно гальванізована. Після 1917 року — большевиками, які надали всім народам, які чинили опір імперії, юридичну суб’єктність у вигляді союзних республік чи автономних утворень. Її швидко вихолостили впровадженням тоталітаризму, але де юре складна суб’єктність зберігалася.
Удруге гальванізував єльцинський режим у 1990-х. Тоді визвольницький рух, що призвів до розпаду СРСР, поширився й на саму Росію. Тому й була Москва змушена погодити федеративний договір, що визнавав суверенітет усіх підписантів — від національних республік до областей. Однак уже тоді почалося обмеження здобутих прав. Когось задавили підкупом еліт (Татарстан), когось — силою (чеченські війни). А за Путіна процес ліквідації не те що федерації, а навіть місцевого самоврядування дійшов апогею. Але на папері РФ — досі федерація, про що пам’ятають люди. Наприклад, про це говорили учасники нещодавніх мітингів у Башкортостані на підтримку арештованого Фаїля Алсинова, який виступав за збереження екології, мови й культури своєї батьківщини.
Перманентні виступи в Дагестані, башкирські протести, зіткнення на етнічній основі у Якутії — усе свідчить, що без розв’язання національного питання Росію змінити неможливо. Варіанти різні — від дозволу всім охочим стати незалежними, до справжньої конфедерації. Лише треба усунути основну роль центру. Оскільки навіть ліберальний режим, прагнучи зберегти імперію, буде зацікавлений у контролі над залежними територіями. А отже, — і в підтримці силового апарату й шовіністичних настроїв серед російського ядра. Урешті, передача повноти влади чекістам у кінці 1990-х теж відбувалася з наміром «навести порядок». І Путін тривалий час діяв у координації з нібито лібералами й демократами. Зокрема, ще у 2003 році один з архітекторів капіталістичних реформ 1990-х Анатолій Чубайс прямо заявляв про ідеал «ліберальної імперії», що повинна через експансію бізнесу зробити Крим російським.
Навіть в еміграції у 2022 році ми бачили несприйняття регіоналізму й ідеї свободи окремих народів московською опозицією. Це спричинило розкол і взаємні звинувачення між «Форумом вільної Росії», спонсорованим Ходорковським, і організаціями окремих народів, що згодом сформували «Лігу вільних народів Росії». З часом «демократи» визнають право на думку регіоналістів, змінюють риторику. Той самий Ходорковський, який до 2021 року навіть не міг прямо засудити анексію Криму. Ліберальні топблогери висвітлюють події в Дагестані й Башкортостані, наголошують на національному питанні. Щоправда, применшуючи участь представників цих народів у дискусіях й ефірах.
Але наскільки цей поворот щирий? Чи просто пошук тимчасових союзників? Сам же Путін, коли бачить потребу, також вдається до маніпуляцій щодо багатонаціональної федерації. Зокрема, надає певні преференції елітам мусульманських республік, через які прагне впливати на думку Глобального Півдня (лідери тут традиційні — Чечня й частково Татарстан). Ба більше, щоб уникнути мобілізації в столицях, перекладає значну частку війни на республіки й дозволяє їм формувати добровольчі батальйони, називати їх своїми мовами, використовувати республіканську символіку. Але мета незмінна — зберегти владу й посилити фронт проти України. Однак на словах Путін деколи більший федераліст, ніж левова частка так званої демократичної опозиції, яка може критикувати привілеї еліт тієї ж Чечні, однак лише під гаслом наведення повного порядку, поширення загальнодержавних норм. Бо не може бути в окремих регіонах своїх звичаїв чи законів. Яка це ж тоді федерація?
Загалом у цьому прагненні столичних «демократів» навчити відсталі регіони правильно жити бачимо відкритий колоніальний підхід в основі політичного світогляду. Тому і ймовірне повернення «демократів» до влади не критичне для імперії. Ба більше, воно може стати рятівним жилетом в умовах прогнозованої поразки у війні. Позірно демократичні зміни в центрі дозволять замиритися із Заходом і навіть випросити допомогу для збереження імперії. Приводи вигадають — від китайської загрози для Сибіру до поширення ісламського фундаменталізму. Головне — виграти 10-20 років і за належної кон’юнктури повернутися до звичної диктатури й зовнішньої агресії. По-іншому імперія існувати не може. Лише компактні держави європейського розміру на цьому просторі зможуть уникнути цих спокус, зосередившись на власній економічній і політичній розбудові.
Автор: Юрій Олійник
Удруге гальванізував єльцинський режим у 1990-х. Тоді визвольницький рух, що призвів до розпаду СРСР, поширився й на саму Росію. Тому й була Москва змушена погодити федеративний договір, що визнавав суверенітет усіх підписантів — від національних республік до областей. Однак уже тоді почалося обмеження здобутих прав. Когось задавили підкупом еліт (Татарстан), когось — силою (чеченські війни). А за Путіна процес ліквідації не те що федерації, а навіть місцевого самоврядування дійшов апогею. Але на папері РФ — досі федерація, про що пам’ятають люди. Наприклад, про це говорили учасники нещодавніх мітингів у Башкортостані на підтримку арештованого Фаїля Алсинова, який виступав за збереження екології, мови й культури своєї батьківщини.
Перманентні виступи в Дагестані, башкирські протести, зіткнення на етнічній основі у Якутії — усе свідчить, що без розв’язання національного питання Росію змінити неможливо. Варіанти різні — від дозволу всім охочим стати незалежними, до справжньої конфедерації. Лише треба усунути основну роль центру. Оскільки навіть ліберальний режим, прагнучи зберегти імперію, буде зацікавлений у контролі над залежними територіями. А отже, — і в підтримці силового апарату й шовіністичних настроїв серед російського ядра. Урешті, передача повноти влади чекістам у кінці 1990-х теж відбувалася з наміром «навести порядок». І Путін тривалий час діяв у координації з нібито лібералами й демократами. Зокрема, ще у 2003 році один з архітекторів капіталістичних реформ 1990-х Анатолій Чубайс прямо заявляв про ідеал «ліберальної імперії», що повинна через експансію бізнесу зробити Крим російським.
Навіть в еміграції у 2022 році ми бачили несприйняття регіоналізму й ідеї свободи окремих народів московською опозицією. Це спричинило розкол і взаємні звинувачення між «Форумом вільної Росії», спонсорованим Ходорковським, і організаціями окремих народів, що згодом сформували «Лігу вільних народів Росії». З часом «демократи» визнають право на думку регіоналістів, змінюють риторику. Той самий Ходорковський, який до 2021 року навіть не міг прямо засудити анексію Криму. Ліберальні топблогери висвітлюють події в Дагестані й Башкортостані, наголошують на національному питанні. Щоправда, применшуючи участь представників цих народів у дискусіях й ефірах.
Але наскільки цей поворот щирий? Чи просто пошук тимчасових союзників? Сам же Путін, коли бачить потребу, також вдається до маніпуляцій щодо багатонаціональної федерації. Зокрема, надає певні преференції елітам мусульманських республік, через які прагне впливати на думку Глобального Півдня (лідери тут традиційні — Чечня й частково Татарстан). Ба більше, щоб уникнути мобілізації в столицях, перекладає значну частку війни на республіки й дозволяє їм формувати добровольчі батальйони, називати їх своїми мовами, використовувати республіканську символіку. Але мета незмінна — зберегти владу й посилити фронт проти України. Однак на словах Путін деколи більший федераліст, ніж левова частка так званої демократичної опозиції, яка може критикувати привілеї еліт тієї ж Чечні, однак лише під гаслом наведення повного порядку, поширення загальнодержавних норм. Бо не може бути в окремих регіонах своїх звичаїв чи законів. Яка це ж тоді федерація?
Загалом у цьому прагненні столичних «демократів» навчити відсталі регіони правильно жити бачимо відкритий колоніальний підхід в основі політичного світогляду. Тому і ймовірне повернення «демократів» до влади не критичне для імперії. Ба більше, воно може стати рятівним жилетом в умовах прогнозованої поразки у війні. Позірно демократичні зміни в центрі дозволять замиритися із Заходом і навіть випросити допомогу для збереження імперії. Приводи вигадають — від китайської загрози для Сибіру до поширення ісламського фундаменталізму. Головне — виграти 10-20 років і за належної кон’юнктури повернутися до звичної диктатури й зовнішньої агресії. По-іншому імперія існувати не може. Лише компактні держави європейського розміру на цьому просторі зможуть уникнути цих спокус, зосередившись на власній економічній і політичній розбудові.
Автор: Юрій Олійник
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Останнє редагування:
Чому українців все менше підтримують у Європі. Погляд із Італії
Дивну драму у двох актах довелося спостерігати недавно у Сенаті Італійської Республіки. В один і той же день, приблизно в той же час побувала наче у двох кардинально різних і паралельних світах. Чи перетнуться вони колись?
Дія перша. В одній залі Сенату на 30 місць виступав потужний загін громадських активісток з України. Наголошували на загрозі російського імперіалізму для ЄС, вкотре пояснювали необхідність подальших постачань озброєння в Україну, розмороження російських активів для допомоги жертвам російської агресії. Дякували італійському урядові за підтримку.
Лейтмотивом виступів було гасло: «Перемога України – перемога Європи!». Прийшли послухати понад 20 осіб: журналісти, представники дипломатичних та академічних кіл. Говорили про майбутнє.
Дія друга. В іншій, значно більшій залі на 100 місць, виступав переважно чоловічий гурт.
Провідними і дуже очікуваними спікерами були кардинал П’єтро Паролін, державний секретар Ватикану, й професор-історик Андреа Ріккарді, засновник і почесний президент впливової католицької спільноти Святого Егідія. Зібралися для презентації книжки про історію ватиканської дипломатії часів «остполітік».
У період Холодної війни, щоб не дратувати Москву, Святий престол надавав перевагу діалогу з радянським режимом замість прямої підтримки гноблених народів та Церков. Тож, лунали ностальгійні спомини, оплески, усмішки. Серед публіки – вершки столичної інтелігенції. Аудиторія вщент забита, численні відео і фотокамери репортерів. Говорили про минуле.
У Сенаті Італії презентація книжки про історію ватиканської дипломатії часів Холодної війни, Рим, січень 2024
Як би реагувала ця публіка, якби перед ними доповідали згадані українки? Думаю, реакція була б переважно мовчазною, у будь-якому разі без ентузіазму. Або ж такою, як у поважної синьйори, котра сиділа поруч мене на зібранні за участю Паролін та Ріккарді.
Помітивши моє невдоволення словами однієї ораторки-ватиканістки, яка серед причин війни говорила про брак діалогу між країнами та «згубну дію націоналізмів», моя сусідка не забарилася спитати: «Ви –українка?». «Так, я українська журналістка», – відповіла чемно і спробувала пошепки пояснити свою реакцію на загальну критику щодо «націоналізмів».
А пані років 70-ти вразила своєю реплікою: «У нас вдома працюють три українські доглядальниці, вони такі роботящі, такі милі, такі чарівні, вони такі ….».
ІТАЛІЯ -- Кардинал Паролін проводить Святу месу пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Рим, Базиліка Сант Андреа делла Валле, 23 листопада 2023 року
Геополітика – то окрема справа?
Що вона хотіла сказати? Певно, прагнула нагадати, що всі ми – люди, і це нас об’єднує? Чи, можливо, мала на увазі інше: італійці приймають і люблять українців завдяки цінній праці баданте (доглядальниць), а питання геополітики – справа окрема?
Захід із другого акту – не із серії акцій прокремлівської пропаганди, яка за останні два роки великого російського вторгнення не зменшила впливу в південній країні ЄС. Говоримо про зібрання місцевих інтелектуалів, які, хай несвідомо, але ефективно підіграють московським наративам. Ці люди непогано обізнані з міжнародною ситуацією.
Власне, хто хоче мати об’єктивну інформацію та аналітику про війну, вона в Італії є, попри засилля дезінформації, особливо на телеканалах та в соцмережах.
Президент України Володимир Зеленський і прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні. Рим, 13 травня 2023 року
Але тут вже, хто яке змістове наповнення обирає, відповідно до своїх ідеологічних переконань. Далеко не всі бажають виходити зі своєї зони комфорту, які б переконливі факти їм не демонстрували.
Тож, більшість зі згаданої публіки свою думку про ситуацію вже склала. І дуже часто цю думку представники української спільноти не поділяють. Наче одні не можуть зрозуміти інших.
З одногу боку українцям продовжують співчувати, висловлювати солідарність, проте з іншого – кажуть: «Та годі, що вам ті території, вже якось домовляйтеся, не плекайте ілюзій перемогти Росію…».
Це чути також від освічених людей, які з 2014 року трохи знали про російське вторгнення. Вони мали відомості про Голодомор-геноцид і навіть читали «Інтернат» Сергія Жадан у чудовому перекладі Джованни Броджі та Мар’яни Прокопович.
Сергій Жадан на зустрічі з читачами в Римі, травень 2018 року. Автор Вадим Мороз
Із 2014 року зусиллями української громади, осередків УГКЦ та дипломатів за підтримки небайдужих італійських політиків посилилася робота з поширення українських сенсів в Італії.
Це на теренах, де чи не з XV століття живуть «тоской по России», відколи італійські архітектори занадилися до Москви зводити православні храми і вежі Кремля.
Недостатньо інформації про Україну?
Проукраїнських акцій із донесення історичної правди в Італії було недостатньо?
Звісно, можна і треба робити більше. Інформаційна закордонна політика та культурна дипломатія з боку української держави як не були раніше, так і не стали стратегічними завданнями під час великої війни. Однак завдяки громадським ініціативам та спорадичним акціям за державної підтримки справа рухалася. Але так, ніби ніяких уроків з того не винесли. Або впало у ґрунт – і не зійшло.
З відкриття Днів кіно у Римі.
Бо як вирок лунають слова політологині Наталì Точі (ліберальної європеїстки), котра, аналізуючи проміжні уроки повномасштабного нападу, на сторінках La Stampa писала:
«Не лише громадська думка в Італії мало знала країну, а навіть наші приватні і державні інституції дивилися на Україну через призму російських упереджень. Україна поставала штучною державою, а українці вважалися росіянами другого сорту, громадянами корупційної країни з обмеженою незалежністю без національної ідентичності, словом, майже неспроможної держави. Після 500 днів російського вторгнення першим уроком виявилося, що Україна таки існує».
Тепер після двох років повномасштабної навали Росії ніби дежавю. Показано і розказано про країну вдосталь.
А чи побачили і почули? Та головне, чи мають бажання справді зрозуміти?
Від лютого 2022 року
, які не підтримують надання військової допомоги Україні: на сьогодні таких близько 60 відсотків.
Це, може, і є відповідь співвітчизників Джорджі Мелоні, уряд якої послідовно підтримує Київ?
Сама прем’єрка заслужено отримала неформальний статус адвокатки України в таборі європейських правопопулістів. Вона нібито особисто докладає зусиль для приборкання в ЄС антиукраїнського лідера Угорщини Віктора Орбана.
Прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні під час пресконференції з головою України Денисом Шмигалем. Рим, 26 квітня 2023 року
Щоправда, підтримка Києва Римом здійснюється на місці трохи анонімно й приховано, ніби бояться комунікувати з електоратом. Очевидно, переслідують мету контролювати незгодних, що їх підбурює армія пацифістів.
Захищаючи Україну, як **** НАТО і Євросоюзу Італія, однак не воює з Росією, зауважує перший дипломат країни Антоніо Таяні. Таким чином, вважає політолог Джермано Дотторі, російські дипломати отримують від італійського політикуму негласне послання, а саме: «допомагаємо тим, на кого ви напали, бо неможливо діяти інакше, але ми вас не ненавидимо, і коли буде можливість, будемо готові відновити двосторонні (італійсько-російські) відносини, які сягають глибинним коріння у наші культури».
Чому не розуміють українців?
То чому ж українців багато хто ще не достатньо розуміє? Кілька причин – на поверхні.
Перша – це очевидний страх бути втягнутими у велику (ядерну) війну. Робиться усе задля утвердження тези про сильну Росію: ми (італійці та країни ЄС) не спроможні воювати з росіянами. Путін силою анексував Крим? Забудьте. А Донбас? Зліпіть таку-сяку автономію, пристаньте на запити росіян заради миру. Міжнароде право? Старий порядок вже не працює, нового – немає, а жити треба в мирі.
Друга причина – відчуття відсутності прямої небезпеки для Італії з боку Росії. Так само відсутній і негативний історичний досвід у відносинах з Москвою.
гегемонії Компартії Італії та радянської пропаганди протягом 1945-1991 років відчутні й досі насамперед в академічних, медійних та економічних колах.
Насправді пересічному італійцю важко усвідомити, чому слід остерігатися Росії та її загарбницької політики, бо ж безпосередньо його країна ніколи не потерпала від кривавих режимів Москви.
1942 року нечисельну спільноту італійських мігрантів Сталін депортував із Криму разом із кримськими татарами до Казахстану, але про трагічну долю співвітчизників тут мало хто знає і згадує.
В уяві італійців росіяни приємні, часом нахабні, але грошовиті туристи та бізнесмени з країни сибірських снігів й «великої культури». Образ Путіна як «сильного лідера» нині викликає менше захоплення, проте багато хто визнає його авторитарну харизму як незаперечний факт.
А якщо українці і росіяни щось не поділили – то виключно їхня справа. Значить, не вміють домовлятися із сусідами, а нам до того діла немає, причому обидві країни – не члени ЄС і НАТО.
Тому й загрозливу роль кремлівської пропаганди недооцінюють. Дієвої стратегії з її протидії досі в країні не розроблено, бо ж впливу нібито немає. Міністр закордонних справ Антоніо Таяні вважає, що в його країні російської пропаганди не існує. «Це не проблема, –
очільник МЗС Італії рік тому. – 99% італійців підтримують Україну».
Водночас факти і дослідження профільних установ свідчать протилежне. Зокрема, римський Інститут соціальних наук та стратегічних студій Gino Germani регулярно
, як московську пропаганду та дезінформацію систематично поширюють на Апеннінах не тільки маргінальні, але й провідні медіа країни, надаючи слово відверто проросійським коментаторам.
А київський Інститут інноваційного врядування у свіжому
про вплив Росії у європейських країнах констатує, що зважаючи на давні тісні італійсько-російські відносини, навіть за нинішньої ситуації пропагандистський дух Москви в італійському суспільстві доволі помітний.
Зусиллями ативістів наразі вдається блокувати виступи ідеолога «русского мира» Александра Дугіна. Водночас режисерові Карену Шахназарову або ректорові академії музики імені Гнесіних Александру Рижинському ніхто не заважає бути серед спікерів Російського центру культури й науки в Римі.
Митцям-прислужникам режиму дозволено нести світом культуру у час, коли їхні співвітчизники знищують життя у сусідній країні, сіючи культуру війни та свавілля. Ярмарок лицемірства триває.
Третя причина – ментальність італійця як громадянина великої нації. Спадкоємцям давньої Римської імперії важко зрозуміти нащадків колонії іншої, Російської імперії. Вичерпне пояснення цього взаємонерозуміння можна
у Мілана Кундери «Трагедія Центральної Європи» (1983). Конкретно італійців та українців письменник не згадує, але ж аналогії очевидні.
«Малий народ – це такий народ, саме існування якого можна поставити під сумнів у будь-який момент, малий народ може зникнути і він знає про це. Француз, росіянин, англієць не звик ставити питання про саме виживання своєї нації. Їхні національні гімни співають лише про велич і вічність. Однак, польський гімн починається з рядка «Не загинула ще Польща…».
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – перші слова державного гімну України.
Хай італійці і не мають геополітичного впливу своїх предків, вони продовжують цікавитися видатним історичним минулим.
Із десяти найбільше проданих книжок в Італії 2023 року – робота відомого публіциста Альдо Каццулло «Коли ми були господарями світу. Рим: нескінченна імперія». Це про те, як завойовники-древні римляни дали італійцям дороги, мову, стиль, гордість і перші зародки італійської нації.
Щоправда, відомо про низький рівень обізнаності і зацікавлення новішою історією власної країни та Європи загалом. Де вже там збагнути карколомні минущі події чужої держави, яка залишалася маловідомою навіть після падіння Берлінського муру?
Мітинг на підтримку України у Римі після масштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року
Фото5 Український мітинг в Римі до великого російського вторгнення
Звідси і четверта причина – брак знань про сучасну історію власної країни. Щоб зрозуміти сьогодення, потрібно знати минуле, нагадує молоді президент Італії Серджо Матарелла. Але для випускників італійських ліцеїв вивчення сучасної історії завершується перемогою над фашизмом 1945 року.
Період восьми десятиліть після Другої Світової війни майже відсутній у шкільних програмах з викладання предмету,
історик Джанні Оліва. А якщо і є згадки про новітню добу, то читається вона через призму католицької марксистської ідеології (катокомунізм).
Карта із заштрихованим зображенням Криму у підручнику з географії для середньої школи в Італії
Докладні вивчення завоювань Карла Великого та подорожей Марко Поло практично не залишають місця опануванню відносно недавніх фактів про діяльність ліворадикального угруповання «Червоні бригади» (1970-1988) і терористичні акти у Римі та Мілані.
До того ж ще живуть стереотипи, що обговорення фактів сучасної історії в класі може призвести до поширення політичної пропаганди. А цього вчителі усіляко намагаються уникати. Так і нині, коли учні вже у середній школі цікавляться війнами між Росією та Україною, на Близькому Сході часто викладачі історії зізнаються, що їм важко трактувати міжнародні події.
Як вихід із ситуації – теми просто замовчують. Обходяться скупими відомостями у підручниках з історії та географії. Там Україна часто
за калькою російських наративів як бідна пострадянська держава, а півострів Крим замальований то українським, то російським, то просто заштрихований, щоб не розуміти, кому він належить і чому.
Тож, допоки італійці говорять про прекрасне минуле, вкрай важко знайти повне порозуміння з українцями, які говорять про мирне майбутнє. І гасло «Перемога України – перемога Європи!» відлунює насамперед серед українців, коли багатьом європейцям (а саме на південних землях) воно не відгукується зовсім.
Наталка Кудрик – оглядачка, кореспондентка Радіо Свобода в Римі
Дія перша. В одній залі Сенату на 30 місць виступав потужний загін громадських активісток з України. Наголошували на загрозі російського імперіалізму для ЄС, вкотре пояснювали необхідність подальших постачань озброєння в Україну, розмороження російських активів для допомоги жертвам російської агресії. Дякували італійському урядові за підтримку.
Лейтмотивом виступів було гасло: «Перемога України – перемога Європи!». Прийшли послухати понад 20 осіб: журналісти, представники дипломатичних та академічних кіл. Говорили про майбутнє.
Дія друга. В іншій, значно більшій залі на 100 місць, виступав переважно чоловічий гурт.
Провідними і дуже очікуваними спікерами були кардинал П’єтро Паролін, державний секретар Ватикану, й професор-історик Андреа Ріккарді, засновник і почесний президент впливової католицької спільноти Святого Егідія. Зібралися для презентації книжки про історію ватиканської дипломатії часів «остполітік».
У період Холодної війни, щоб не дратувати Москву, Святий престол надавав перевагу діалогу з радянським режимом замість прямої підтримки гноблених народів та Церков. Тож, лунали ностальгійні спомини, оплески, усмішки. Серед публіки – вершки столичної інтелігенції. Аудиторія вщент забита, численні відео і фотокамери репортерів. Говорили про минуле.
У Сенаті Італії презентація книжки про історію ватиканської дипломатії часів Холодної війни, Рим, січень 2024
Як би реагувала ця публіка, якби перед ними доповідали згадані українки? Думаю, реакція була б переважно мовчазною, у будь-якому разі без ентузіазму. Або ж такою, як у поважної синьйори, котра сиділа поруч мене на зібранні за участю Паролін та Ріккарді.
Помітивши моє невдоволення словами однієї ораторки-ватиканістки, яка серед причин війни говорила про брак діалогу між країнами та «згубну дію націоналізмів», моя сусідка не забарилася спитати: «Ви –українка?». «Так, я українська журналістка», – відповіла чемно і спробувала пошепки пояснити свою реакцію на загальну критику щодо «націоналізмів».
А пані років 70-ти вразила своєю реплікою: «У нас вдома працюють три українські доглядальниці, вони такі роботящі, такі милі, такі чарівні, вони такі ….».
ІТАЛІЯ -- Кардинал Паролін проводить Святу месу пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Рим, Базиліка Сант Андреа делла Валле, 23 листопада 2023 року
Геополітика – то окрема справа?
Що вона хотіла сказати? Певно, прагнула нагадати, що всі ми – люди, і це нас об’єднує? Чи, можливо, мала на увазі інше: італійці приймають і люблять українців завдяки цінній праці баданте (доглядальниць), а питання геополітики – справа окрема?
Захід із другого акту – не із серії акцій прокремлівської пропаганди, яка за останні два роки великого російського вторгнення не зменшила впливу в південній країні ЄС. Говоримо про зібрання місцевих інтелектуалів, які, хай несвідомо, але ефективно підіграють московським наративам. Ці люди непогано обізнані з міжнародною ситуацією.
Власне, хто хоче мати об’єктивну інформацію та аналітику про війну, вона в Італії є, попри засилля дезінформації, особливо на телеканалах та в соцмережах.
Президент України Володимир Зеленський і прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні. Рим, 13 травня 2023 року
Але тут вже, хто яке змістове наповнення обирає, відповідно до своїх ідеологічних переконань. Далеко не всі бажають виходити зі своєї зони комфорту, які б переконливі факти їм не демонстрували.
Тож, більшість зі згаданої публіки свою думку про ситуацію вже склала. І дуже часто цю думку представники української спільноти не поділяють. Наче одні не можуть зрозуміти інших.
З одногу боку українцям продовжують співчувати, висловлювати солідарність, проте з іншого – кажуть: «Та годі, що вам ті території, вже якось домовляйтеся, не плекайте ілюзій перемогти Росію…».
Це чути також від освічених людей, які з 2014 року трохи знали про російське вторгнення. Вони мали відомості про Голодомор-геноцид і навіть читали «Інтернат» Сергія Жадан у чудовому перекладі Джованни Броджі та Мар’яни Прокопович.
Сергій Жадан на зустрічі з читачами в Римі, травень 2018 року. Автор Вадим Мороз
Із 2014 року зусиллями української громади, осередків УГКЦ та дипломатів за підтримки небайдужих італійських політиків посилилася робота з поширення українських сенсів в Італії.
Це на теренах, де чи не з XV століття живуть «тоской по России», відколи італійські архітектори занадилися до Москви зводити православні храми і вежі Кремля.
Недостатньо інформації про Україну?
Проукраїнських акцій із донесення історичної правди в Італії було недостатньо?
Звісно, можна і треба робити більше. Інформаційна закордонна політика та культурна дипломатія з боку української держави як не були раніше, так і не стали стратегічними завданнями під час великої війни. Однак завдяки громадським ініціативам та спорадичним акціям за державної підтримки справа рухалася. Але так, ніби ніяких уроків з того не винесли. Або впало у ґрунт – і не зійшло.
З відкриття Днів кіно у Римі.
Бо як вирок лунають слова політологині Наталì Точі (ліберальної європеїстки), котра, аналізуючи проміжні уроки повномасштабного нападу, на сторінках La Stampa писала:
«Не лише громадська думка в Італії мало знала країну, а навіть наші приватні і державні інституції дивилися на Україну через призму російських упереджень. Україна поставала штучною державою, а українці вважалися росіянами другого сорту, громадянами корупційної країни з обмеженою незалежністю без національної ідентичності, словом, майже неспроможної держави. Після 500 днів російського вторгнення першим уроком виявилося, що Україна таки існує».
Тепер після двох років повномасштабної навали Росії ніби дежавю. Показано і розказано про країну вдосталь.
А чи побачили і почули? Та головне, чи мають бажання справді зрозуміти?
Від лютого 2022 року
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Це, може, і є відповідь співвітчизників Джорджі Мелоні, уряд якої послідовно підтримує Київ?
Сама прем’єрка заслужено отримала неформальний статус адвокатки України в таборі європейських правопопулістів. Вона нібито особисто докладає зусиль для приборкання в ЄС антиукраїнського лідера Угорщини Віктора Орбана.
Прем’єр-міністр Італії Джорджа Мелоні під час пресконференції з головою України Денисом Шмигалем. Рим, 26 квітня 2023 року
Щоправда, підтримка Києва Римом здійснюється на місці трохи анонімно й приховано, ніби бояться комунікувати з електоратом. Очевидно, переслідують мету контролювати незгодних, що їх підбурює армія пацифістів.
Захищаючи Україну, як **** НАТО і Євросоюзу Італія, однак не воює з Росією, зауважує перший дипломат країни Антоніо Таяні. Таким чином, вважає політолог Джермано Дотторі, російські дипломати отримують від італійського політикуму негласне послання, а саме: «допомагаємо тим, на кого ви напали, бо неможливо діяти інакше, але ми вас не ненавидимо, і коли буде можливість, будемо готові відновити двосторонні (італійсько-російські) відносини, які сягають глибинним коріння у наші культури».
Чому не розуміють українців?
То чому ж українців багато хто ще не достатньо розуміє? Кілька причин – на поверхні.
Перша – це очевидний страх бути втягнутими у велику (ядерну) війну. Робиться усе задля утвердження тези про сильну Росію: ми (італійці та країни ЄС) не спроможні воювати з росіянами. Путін силою анексував Крим? Забудьте. А Донбас? Зліпіть таку-сяку автономію, пристаньте на запити росіян заради миру. Міжнароде право? Старий порядок вже не працює, нового – немає, а жити треба в мирі.
Друга причина – відчуття відсутності прямої небезпеки для Італії з боку Росії. Так само відсутній і негативний історичний досвід у відносинах з Москвою.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Насправді пересічному італійцю важко усвідомити, чому слід остерігатися Росії та її загарбницької політики, бо ж безпосередньо його країна ніколи не потерпала від кривавих режимів Москви.
1942 року нечисельну спільноту італійських мігрантів Сталін депортував із Криму разом із кримськими татарами до Казахстану, але про трагічну долю співвітчизників тут мало хто знає і згадує.
В уяві італійців росіяни приємні, часом нахабні, але грошовиті туристи та бізнесмени з країни сибірських снігів й «великої культури». Образ Путіна як «сильного лідера» нині викликає менше захоплення, проте багато хто визнає його авторитарну харизму як незаперечний факт.
А якщо українці і росіяни щось не поділили – то виключно їхня справа. Значить, не вміють домовлятися із сусідами, а нам до того діла немає, причому обидві країни – не члени ЄС і НАТО.
Тому й загрозливу роль кремлівської пропаганди недооцінюють. Дієвої стратегії з її протидії досі в країні не розроблено, бо ж впливу нібито немає. Міністр закордонних справ Антоніо Таяні вважає, що в його країні російської пропаганди не існує. «Це не проблема, –
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Водночас факти і дослідження профільних установ свідчать протилежне. Зокрема, римський Інститут соціальних наук та стратегічних студій Gino Germani регулярно
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
А київський Інститут інноваційного врядування у свіжому
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Зусиллями ативістів наразі вдається блокувати виступи ідеолога «русского мира» Александра Дугіна. Водночас режисерові Карену Шахназарову або ректорові академії музики імені Гнесіних Александру Рижинському ніхто не заважає бути серед спікерів Російського центру культури й науки в Римі.
Митцям-прислужникам режиму дозволено нести світом культуру у час, коли їхні співвітчизники знищують життя у сусідній країні, сіючи культуру війни та свавілля. Ярмарок лицемірства триває.
Третя причина – ментальність італійця як громадянина великої нації. Спадкоємцям давньої Римської імперії важко зрозуміти нащадків колонії іншої, Російської імперії. Вичерпне пояснення цього взаємонерозуміння можна
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
«Малий народ – це такий народ, саме існування якого можна поставити під сумнів у будь-який момент, малий народ може зникнути і він знає про це. Француз, росіянин, англієць не звик ставити питання про саме виживання своєї нації. Їхні національні гімни співають лише про велич і вічність. Однак, польський гімн починається з рядка «Не загинула ще Польща…».
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» – перші слова державного гімну України.
Хай італійці і не мають геополітичного впливу своїх предків, вони продовжують цікавитися видатним історичним минулим.
Із десяти найбільше проданих книжок в Італії 2023 року – робота відомого публіциста Альдо Каццулло «Коли ми були господарями світу. Рим: нескінченна імперія». Це про те, як завойовники-древні римляни дали італійцям дороги, мову, стиль, гордість і перші зародки італійської нації.
Щоправда, відомо про низький рівень обізнаності і зацікавлення новішою історією власної країни та Європи загалом. Де вже там збагнути карколомні минущі події чужої держави, яка залишалася маловідомою навіть після падіння Берлінського муру?
Мітинг на підтримку України у Римі після масштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року
Фото5 Український мітинг в Римі до великого російського вторгнення
Звідси і четверта причина – брак знань про сучасну історію власної країни. Щоб зрозуміти сьогодення, потрібно знати минуле, нагадує молоді президент Італії Серджо Матарелла. Але для випускників італійських ліцеїв вивчення сучасної історії завершується перемогою над фашизмом 1945 року.
Період восьми десятиліть після Другої Світової війни майже відсутній у шкільних програмах з викладання предмету,
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Карта із заштрихованим зображенням Криму у підручнику з географії для середньої школи в Італії
Докладні вивчення завоювань Карла Великого та подорожей Марко Поло практично не залишають місця опануванню відносно недавніх фактів про діяльність ліворадикального угруповання «Червоні бригади» (1970-1988) і терористичні акти у Римі та Мілані.
До того ж ще живуть стереотипи, що обговорення фактів сучасної історії в класі може призвести до поширення політичної пропаганди. А цього вчителі усіляко намагаються уникати. Так і нині, коли учні вже у середній школі цікавляться війнами між Росією та Україною, на Близькому Сході часто викладачі історії зізнаються, що їм важко трактувати міжнародні події.
Як вихід із ситуації – теми просто замовчують. Обходяться скупими відомостями у підручниках з історії та географії. Там Україна часто
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Тож, допоки італійці говорять про прекрасне минуле, вкрай важко знайти повне порозуміння з українцями, які говорять про мирне майбутнє. І гасло «Перемога України – перемога Європи!» відлунює насамперед серед українців, коли багатьом європейцям (а саме на південних землях) воно не відгукується зовсім.
Наталка Кудрик – оглядачка, кореспондентка Радіо Свобода в Римі
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Ми не брати!
Ще на початку 70-х років, коли мені було лише 12 років. Мені попалася в руки книга «Людолови» Зінаїди Тулуб. А я була звичайна радянська дівчина. Ніхто мені в ті часи не розповідав про Степана Бандеру чи Шухевича і не виховував у дусі українського патріотизму. Але саме ця книга вплинула на мене і на моє закохане ставлення до України. Бо дуже яскраво точно описувала українців.В творі зображується епоха гетьмана Сагайдачного 1615–1622 рр.- походи запорожців у Крим, їхні бої з *******тами та турками. Це також був час бурхливого розвитку польсько-шляхетської колонізації степової смуги України. Україна між трьох сторін ворогів. З одного боку показані знущання татар з українських селян, їх набіги і ловля українських жінок та дітей у рабство.З другого боку експансія польських панів на українські землі, яка супроводжується закріпаченням, водночас ця експансія розвивається в різних площинах: соціальній, економічній, релігійній, національній.З третього боку це *******ти. Вони — чужі. Вони — прийшлі пригноблювачі. І їхня влада смертельно небезпечна, бо не залишає шансів зостатися самими собою.
І ось вже тоді, при совку, коли кожного дня волали про братські народи, я вже дитиною розуміла, що ніяких братів не існує.Коли в 2014 відбулася анексія Криму, "ЛДНР", в 2022 році повномасштабна війна зі сторони так званого старшого брата- для мене це була не дивина, а історична закономірність. Але для великої частини громадян України це був шок. Бо ця концепція братства народів зайшла не лише в свідомість, але і у їхню підсвідомість.
І коли вийшло, що старший брат - це зовсім не брат, а вбивця та гад, багато хто почав шукати собі замінника -нового брата. Брата турка, який нам надав Байрактари на початку війни. Але при цьому не помічати, що Туреччина допомагає Росії через схеми уникати санкцій. Брата поляка, який на початку допоміг українським біженцям. Але ж поляки це робили не від того, що у них висока емпатія або вони дуже люблять українців. А від страху: якщо Україна здається, то наступними будуть вони! А у поляків на початок повномасштабної війни було зі зброї НАТО лише натовські офіси. Але зараз, через два роки, вони озброїлися та реформувалися. Як приклад, Польща закупила в США 48 пускових установок ЗРК Patriot та понад 600 ракет PAC-3 MSE до них. Уявляєте це для маленької Польщі! То тепер їхня любов до українців закінчилась.
Так ось викиньте з голови все це братство та дружбу народів. Біля нас є просто сусідні держави. З котрими ми можемо бути лише при нагоді партнерами і то коли нам вигідно. А можемо не бути, коли нам вигідно. І українців ніхто не повинен любити - ні росіяни, ні турки, ні поляки, ні навіть білоруси. А повинні поважати! А поважають у цьому світі успішних, сильних та ще , як показало життя, гарно озброєнних. І оці всі гіркі жалі про те, що ми бідні нещасні, нас знищують і як тяжко нам вирощувати зерно, яке поляки висипають на асфальт , ні на ворогів, ні на сусідів не діють. На жаль, світ жорстокий. І перемагать сильні духом і зброєю.
Світлана КОНЕЦ
І ось вже тоді, при совку, коли кожного дня волали про братські народи, я вже дитиною розуміла, що ніяких братів не існує.Коли в 2014 відбулася анексія Криму, "ЛДНР", в 2022 році повномасштабна війна зі сторони так званого старшого брата- для мене це була не дивина, а історична закономірність. Але для великої частини громадян України це був шок. Бо ця концепція братства народів зайшла не лише в свідомість, але і у їхню підсвідомість.
І коли вийшло, що старший брат - це зовсім не брат, а вбивця та гад, багато хто почав шукати собі замінника -нового брата. Брата турка, який нам надав Байрактари на початку війни. Але при цьому не помічати, що Туреччина допомагає Росії через схеми уникати санкцій. Брата поляка, який на початку допоміг українським біженцям. Але ж поляки це робили не від того, що у них висока емпатія або вони дуже люблять українців. А від страху: якщо Україна здається, то наступними будуть вони! А у поляків на початок повномасштабної війни було зі зброї НАТО лише натовські офіси. Але зараз, через два роки, вони озброїлися та реформувалися. Як приклад, Польща закупила в США 48 пускових установок ЗРК Patriot та понад 600 ракет PAC-3 MSE до них. Уявляєте це для маленької Польщі! То тепер їхня любов до українців закінчилась.
Так ось викиньте з голови все це братство та дружбу народів. Біля нас є просто сусідні держави. З котрими ми можемо бути лише при нагоді партнерами і то коли нам вигідно. А можемо не бути, коли нам вигідно. І українців ніхто не повинен любити - ні росіяни, ні турки, ні поляки, ні навіть білоруси. А повинні поважати! А поважають у цьому світі успішних, сильних та ще , як показало життя, гарно озброєнних. І оці всі гіркі жалі про те, що ми бідні нещасні, нас знищують і як тяжко нам вирощувати зерно, яке поляки висипають на асфальт , ні на ворогів, ні на сусідів не діють. На жаль, світ жорстокий. І перемагать сильні духом і зброєю.
Світлана КОНЕЦ
Лібановщина
Демографічні перипетії, або На чий млин ллє воду Інститут демографії
Ігор Яковенко — російський журналіст і соціолог, узяв інтерв’ю в Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. Бесіда розміщена в YouTube під назвою «Скільки насправді лишилось людей в Україні - назване число».
Перше враження — інтервʼю адресоване російській авдиторії, й не тільки тому, що воно російськомовне, але й через недвозначні реверанси в бік «руского міра». Не дивно, що воно викликало скандальну реакцію, насамперед серед «рускоязичних», тому варто подати аналіз матеріалу під кількісно-якісним кутом зору.
Про державницьку позицію директорки Інституту демографії сказати нема чого. Ну, хоча б таке її твердження — Україна є мононаціональною державою, в якій 98% становлять росіяни й українці (?!). Повторила також тезу й про неминучість прибуття щорічно до України після війни 300 тисяч емігрантів. Що це як не реверанс у бік окупантів з їхньою політикою заміщення місцевого населення й водночас демотиватор для українських захисників — мовляв, за кого кров проливаєте? І це за демонстрації повної відсутності в неї даних про демографічну динаміку в державі з часу останнього перепису 2001 року.
Демографічні перипетії, або На чий млин ллє воду Інститут демографії
Ігор Яковенко — російський журналіст і соціолог, узяв інтерв’ю в Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. Бесіда розміщена в YouTube під назвою «Скільки насправді лишилось людей в Україні - назване число».
Перше враження — інтервʼю адресоване російській авдиторії, й не тільки тому, що воно російськомовне, але й через недвозначні реверанси в бік «руского міра». Не дивно, що воно викликало скандальну реакцію, насамперед серед «рускоязичних», тому варто подати аналіз матеріалу під кількісно-якісним кутом зору.
Про державницьку позицію директорки Інституту демографії сказати нема чого. Ну, хоча б таке її твердження — Україна є мононаціональною державою, в якій 98% становлять росіяни й українці (?!). Повторила також тезу й про неминучість прибуття щорічно до України після війни 300 тисяч емігрантів. Що це як не реверанс у бік окупантів з їхньою політикою заміщення місцевого населення й водночас демотиватор для українських захисників — мовляв, за кого кров проливаєте? І це за демонстрації повної відсутності в неї даних про демографічну динаміку в державі з часу останнього перепису 2001 року.
Якщо стисло, то намагався почути фаховий аналіз і, головне, україноцентричні рекомендації щодо вирішення демографічної проблеми.
Наприклад, про заходи з виправлення демографічної ситуації в нормальний спосіб: шляхом стимулювання народжуваності й зниження смертності, заохочення повернення українців з-за кордону (репатріації).
За її словами, демографічна ситуація виглядає фаталістичною. Дійсно, спостерігаємо стійке й суттєве зменшення українського населення. Але якщо оцінювати проблему з погляду наявності трудових ресурсів, то в нас і за таких обставин є «зайве» населення, безробітні. Економіка держави демонструє відсутність запиту на приріст робочої сили, навіть навпаки — через деіндустріалізацію територій та монополізацію галузей, особливо аграрної. Наслідком цього стає зниження народжуваності на тлі стагнації та деякого скорочення тривалості життя, спонукання громадян репродуктивного віку до пошуку роботи за кордоном.
Отже, приріст населення напряму повʼязаний з інвестиціями в створення робочих місць. Водночас загальносвітова практика демонструє зростання уваги до впровадження безлюдних технологій як чинник успішної конкуренції. Якщо після вступу нашої держави до ЄС відбуватиметься переміщення виробництв з країн Європейського Союзу до України після приєднання, то зʼявлятиметься й запит на працівників. Але потребу можна й треба буде вирішувати без залучення емігрантів. Адже зараз наплив емігрантів до розвинених країн спричинений не запитом їхніх економік, а збройними конфліктами в гарячих точках. Тому слід уберегтися навіть від натяків про перетворення України на еміграційний відстійник ЄС. Образно кажучи, стережімося Лібанової!
Із набуттям Україною незалежності її населення становило 52 млн. осіб. Половина з нього стійко голосувала на виборах в інтересах «руского міра», через це й маємо в залишку другу половину, яка залишилася в державі й чинить опір окупанту. До того ж українка — це не їхня «баба», багато народжувати не хоче й за гроші. Та й чи треба цього прагнути, щоб потім воно переполовинилось?
Завдання щодо стабілізації чисельності населення має вирішуватися якісними методами — інвестуванням у розвиток молодого покоління, заохоченням репатріації зарубіжних українців і їхніх капіталів.
Зараз відбувається процес формування так званого «Українського світу» – зарубіжного українства, з яким держава будуватиме стратегічну співпрацю. Репатріація цього «світового українства» до «землі обітованої» — України може стати ключовим інструментом покращення саме якісних показників демографічного становища. За прогнозами економістів, для відбудови бракуватиме кваліфікованих працівників. Рекрутування до іноземних підрядних компаній спеціалістів із числа зарубіжного українства слугуватиме вирішенню проблеми з трудовими ресурсами і заохочуватиме їх до подальшої репатріації, а також сприятиме натуралізації іноземців неукраїнського походження та їхнього інтелектуального капіталу. Втрата багатоквартирного фонду внаслідок війни зумовила необхідність побудови житла індивідуального типу для сімей з кількома дітьми. Таке індивідуальне житло для багатодітних сімей (принаймні обмінний фонд) потрібне замість гуртожитків, малосімейок, «хрущовок» — цих урбаністичних атавізмів минулого.
Давно є на часі ухвалення Закону «Про українську націю» і на його основі — розроблення Державної програми розвитку вкраїнської нації. У ній мало б бути демографічне планування з урахуванням соціалізації жінок та чоловіків. У жінок активна соціальна адаптація мала б відбуватися після 40 років (тобто після завершення дітородного періоду), а в чоловіків – до 40 років (тобто до сімейно-шлюбного періоду). Таким чином, робився б наголос на нормативній статево-рольовій поведінці, коли біологічні статево-рольові стереотипи збігаються з гендером, що зумовлюватиме найкращий демографічний результат.
Отже, держава має сформувати демографічний запит українському суспільству на підставі економічних обґрунтувань розвитку продуктивних сил на довготермінову перспективу за етапами 25 і 50 років з проміжними 5-річними термінами коригування показників на підставі переписів населення. А ефективність державного управління кожної владної каденції має оцінюватися щорічно за двома показниками: чисельність населення і ВВП на душу населення.
Вершиною україноцентричного підходу до відродження нації є реалізація ініціативи Президента України В. Зеленського про економічний паспорт українця. Закріплення в ньому положення про виплату на кожну дитину від народження й до досягнення повноліття частки від ренти основного національного багатства України — землі та її природних ресурсів мотивуватиме громадян до дітонародження, піклування про фізичне й духовне здоров’я, цінування громадянства й лояльності до держави, охорони її довкілля та кордонів.
А все це можливе за однієї умови — наявності україноцентричних громадян!
В умовах довготривалої агресії на знищення держави Україна її керівництво дійшло до усвідомлення потреби перейматися утвердженням національної й громадянської ідентичності задля вирішення питання наявності в державі громадян, наділених не тільки національними почуттями, але й громадянськими якостями. Адже кількісну проблему просто так не вирішити, та й потреба є в справжніх громадянах, а не просто в населенні. Врешті, за якісними неодмінно настануть й кількісні зміни!
Напередодні широкомасштабного вторгнення окупаційних військ російської федерації Президент України підписав Закон України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Минув рік його чинності, тож Кабінет Міністрів України має проінформувати Верховну Раду України про стан його виконання. Є низка підстав уважати, що виконання закону на місцях саботується, і для того склалися сприятливі умови. Пункти 19, 20 Типового положення про координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевому органі виконавчої влади, органі місцевого самоврядування, а також Стратегія утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року суперечать ст. 19 Конституції України щодо обов’язковості виконання закону всіма суб’єктами владних повноважень. Координаційні ради утворено за відомчим принципом, що унеможливлює їхній уплив на адміністративно-територіальні одиниці нижчих рівнів. Не виконується стаття 26 закону щодо науково-методичного забезпечення діяльності координаційних рад — вони відсутні. У той же час таку роботу міг би виконати Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, якби перебував у складі Національної академії наук України або Національної академії педагогічних наук України. Але його хочуть поховати в надрах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, звідки він і вийшов. Через це діяльність координаційних рад має несистемний характер, а в низці областей вони не діють або й узагалі не утворені. Навіть відсутній доступ до протоколів координаційної ради, яку очолює Міністр Кабінету Міністрів України Олег Немчінов. Незадовільною є й робота Управління з утвердження української національної та громадянської ідентичності Міністерства молоді та спорту України (очолюваного В. Гутцайтом, а віднедавна — М. Бідним) щодо його взаємодії з координаційними радами при облдержадміністраціях. І це не випадково, якщо поглянути прискіпливо на персональний склад очільників владних структур, які відповідальні за гуманітарну політику держави. Це голова Комітету з питань молоді і спорту Верховної Ради України А. Кожем'якін, голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України М. Потураєв, заступник Керівника Офісу Президента України О. Дніпров, т. в. о. Міністра Міністерства культури та інформаційної політики України Р. Карандєєв. Закономірно, що в сприятливому середовищі й розквіта явище лібановщини — догодити й своїм, і чужим.
Микола Шкурко
Наприклад, про заходи з виправлення демографічної ситуації в нормальний спосіб: шляхом стимулювання народжуваності й зниження смертності, заохочення повернення українців з-за кордону (репатріації).
За її словами, демографічна ситуація виглядає фаталістичною. Дійсно, спостерігаємо стійке й суттєве зменшення українського населення. Але якщо оцінювати проблему з погляду наявності трудових ресурсів, то в нас і за таких обставин є «зайве» населення, безробітні. Економіка держави демонструє відсутність запиту на приріст робочої сили, навіть навпаки — через деіндустріалізацію територій та монополізацію галузей, особливо аграрної. Наслідком цього стає зниження народжуваності на тлі стагнації та деякого скорочення тривалості життя, спонукання громадян репродуктивного віку до пошуку роботи за кордоном.
Отже, приріст населення напряму повʼязаний з інвестиціями в створення робочих місць. Водночас загальносвітова практика демонструє зростання уваги до впровадження безлюдних технологій як чинник успішної конкуренції. Якщо після вступу нашої держави до ЄС відбуватиметься переміщення виробництв з країн Європейського Союзу до України після приєднання, то зʼявлятиметься й запит на працівників. Але потребу можна й треба буде вирішувати без залучення емігрантів. Адже зараз наплив емігрантів до розвинених країн спричинений не запитом їхніх економік, а збройними конфліктами в гарячих точках. Тому слід уберегтися навіть від натяків про перетворення України на еміграційний відстійник ЄС. Образно кажучи, стережімося Лібанової!
Із набуттям Україною незалежності її населення становило 52 млн. осіб. Половина з нього стійко голосувала на виборах в інтересах «руского міра», через це й маємо в залишку другу половину, яка залишилася в державі й чинить опір окупанту. До того ж українка — це не їхня «баба», багато народжувати не хоче й за гроші. Та й чи треба цього прагнути, щоб потім воно переполовинилось?
Завдання щодо стабілізації чисельності населення має вирішуватися якісними методами — інвестуванням у розвиток молодого покоління, заохоченням репатріації зарубіжних українців і їхніх капіталів.
Зараз відбувається процес формування так званого «Українського світу» – зарубіжного українства, з яким держава будуватиме стратегічну співпрацю. Репатріація цього «світового українства» до «землі обітованої» — України може стати ключовим інструментом покращення саме якісних показників демографічного становища. За прогнозами економістів, для відбудови бракуватиме кваліфікованих працівників. Рекрутування до іноземних підрядних компаній спеціалістів із числа зарубіжного українства слугуватиме вирішенню проблеми з трудовими ресурсами і заохочуватиме їх до подальшої репатріації, а також сприятиме натуралізації іноземців неукраїнського походження та їхнього інтелектуального капіталу. Втрата багатоквартирного фонду внаслідок війни зумовила необхідність побудови житла індивідуального типу для сімей з кількома дітьми. Таке індивідуальне житло для багатодітних сімей (принаймні обмінний фонд) потрібне замість гуртожитків, малосімейок, «хрущовок» — цих урбаністичних атавізмів минулого.
Давно є на часі ухвалення Закону «Про українську націю» і на його основі — розроблення Державної програми розвитку вкраїнської нації. У ній мало б бути демографічне планування з урахуванням соціалізації жінок та чоловіків. У жінок активна соціальна адаптація мала б відбуватися після 40 років (тобто після завершення дітородного періоду), а в чоловіків – до 40 років (тобто до сімейно-шлюбного періоду). Таким чином, робився б наголос на нормативній статево-рольовій поведінці, коли біологічні статево-рольові стереотипи збігаються з гендером, що зумовлюватиме найкращий демографічний результат.
Отже, держава має сформувати демографічний запит українському суспільству на підставі економічних обґрунтувань розвитку продуктивних сил на довготермінову перспективу за етапами 25 і 50 років з проміжними 5-річними термінами коригування показників на підставі переписів населення. А ефективність державного управління кожної владної каденції має оцінюватися щорічно за двома показниками: чисельність населення і ВВП на душу населення.
Вершиною україноцентричного підходу до відродження нації є реалізація ініціативи Президента України В. Зеленського про економічний паспорт українця. Закріплення в ньому положення про виплату на кожну дитину від народження й до досягнення повноліття частки від ренти основного національного багатства України — землі та її природних ресурсів мотивуватиме громадян до дітонародження, піклування про фізичне й духовне здоров’я, цінування громадянства й лояльності до держави, охорони її довкілля та кордонів.
А все це можливе за однієї умови — наявності україноцентричних громадян!
В умовах довготривалої агресії на знищення держави Україна її керівництво дійшло до усвідомлення потреби перейматися утвердженням національної й громадянської ідентичності задля вирішення питання наявності в державі громадян, наділених не тільки національними почуттями, але й громадянськими якостями. Адже кількісну проблему просто так не вирішити, та й потреба є в справжніх громадянах, а не просто в населенні. Врешті, за якісними неодмінно настануть й кількісні зміни!
Напередодні широкомасштабного вторгнення окупаційних військ російської федерації Президент України підписав Закон України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Минув рік його чинності, тож Кабінет Міністрів України має проінформувати Верховну Раду України про стан його виконання. Є низка підстав уважати, що виконання закону на місцях саботується, і для того склалися сприятливі умови. Пункти 19, 20 Типового положення про координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевому органі виконавчої влади, органі місцевого самоврядування, а також Стратегія утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року суперечать ст. 19 Конституції України щодо обов’язковості виконання закону всіма суб’єктами владних повноважень. Координаційні ради утворено за відомчим принципом, що унеможливлює їхній уплив на адміністративно-територіальні одиниці нижчих рівнів. Не виконується стаття 26 закону щодо науково-методичного забезпечення діяльності координаційних рад — вони відсутні. У той же час таку роботу міг би виконати Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, якби перебував у складі Національної академії наук України або Національної академії педагогічних наук України. Але його хочуть поховати в надрах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, звідки він і вийшов. Через це діяльність координаційних рад має несистемний характер, а в низці областей вони не діють або й узагалі не утворені. Навіть відсутній доступ до протоколів координаційної ради, яку очолює Міністр Кабінету Міністрів України Олег Немчінов. Незадовільною є й робота Управління з утвердження української національної та громадянської ідентичності Міністерства молоді та спорту України (очолюваного В. Гутцайтом, а віднедавна — М. Бідним) щодо його взаємодії з координаційними радами при облдержадміністраціях. І це не випадково, якщо поглянути прискіпливо на персональний склад очільників владних структур, які відповідальні за гуманітарну політику держави. Це голова Комітету з питань молоді і спорту Верховної Ради України А. Кожем'якін, голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України М. Потураєв, заступник Керівника Офісу Президента України О. Дніпров, т. в. о. Міністра Міністерства культури та інформаційної політики України Р. Карандєєв. Закономірно, що в сприятливому середовищі й розквіта явище лібановщини — догодити й своїм, і чужим.
Микола Шкурко
Доброї долі, Литва!
16 лютого – славна дата в історії вірного союзника України – День відновлення Литовської держави (Lietuvos valstybės atkūrimo diena).
І вона є одним з найнадійніших наших союзників. Ще із часів дисидентства, коли в російських таборах було найбільше українців і литовців, але не було білорусів, узбеків і киргизів... Наші воїни УПА і литовські "лісові брати" - дійсно, як брати між собою, бо у вкрай несприятливих умовах все ж достойно боролися з переважаючим противником, не лякаючись його сили.
Сьогодні Литва дає Україні все, що має, бо розуміє: після України на дорозі хижої Росії буде вона.
Тож зі святом, Литва! Спільної нам Перемоги!
Василь Чепурний
16 лютого – славна дата в історії вірного союзника України – День відновлення Литовської держави (Lietuvos valstybės atkūrimo diena).
І вона є одним з найнадійніших наших союзників. Ще із часів дисидентства, коли в російських таборах було найбільше українців і литовців, але не було білорусів, узбеків і киргизів... Наші воїни УПА і литовські "лісові брати" - дійсно, як брати між собою, бо у вкрай несприятливих умовах все ж достойно боролися з переважаючим противником, не лякаючись його сили.
Сьогодні Литва дає Україні все, що має, бо розуміє: після України на дорозі хижої Росії буде вона.
Тож зі святом, Литва! Спільної нам Перемоги!
Василь Чепурний
к чему это
если бюджет Харькова от ПДФО был ЕМНИП 6 лярдов из которых аж 1н дали назад 
Разрешите задать вопрос: почему граждане Украины и в особенности власти Украины не призывают США оказать Украине военную помощь из тех 4.2 млрд долларов, которые были выделены в рамках прошлогодней суммы и ещё Пентагоном не потрачены? Их на весь 2024 год хватит, если из темпов минувшего года исходить.
Для сведения: https://t.me/s/anillarionov?before=1171
Для сведения: https://t.me/s/anillarionov?before=1171