прочитав все это и спорить не буду , явно знаете лучше меня .....но ........и армию и січ окружали и окружают кабаки (или как там это называлось) там была водка и бабы(ну уж простите ****и, такие преследовали любое военное формирование) хотя может я как-то неправильно обьясняю, вам лучше знать . Природа выход находит и в армии я это наблюдал,а уж на запорожье вряд ли была дисциплина серьезнее чем в нынешней армии. Явно на Січ убегали за волей, а не за дисциплиной и служением кому-то(просто это иногда была вынужденная необходимость грабить турков вместе проще
)
Про людську природу з Вами згоден. Але дисципліна була дуже жорстка, особливо під час походів, бо могли просто, камінь на шию, та потопити при порушенні дисципліни, якщо на чайках йшли по морю. Інша справа після походу. Навколо Січі євреї-шинкарі розвертали свої шинки й козаки бувало пили декілька днів. Пропивалися до останньої копійки, а потім починали громити вже й самі шинки. Але після чергового походу ци ж самі шинкарі розгортали свої шинки знову. Тобто це було, як традиція, що влаштовувала цілком обидві сторони.
На Січ бігли різні люди, далеко не бандити. Приводили на Січ людей різні життєві обставини. Були там люди різних національностей й різного соціального стану. Хоча основу війська складали вихідці з України, у Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу – поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців. Усіх туди приводило прагнення до волі. Через це на Січі були певний порядок й умови вступу у товариство, серед яких була найголовніша умова - православна віра.
Щоб протистояти могутнім збройним силам тодішньої великої держави – султанської Туреччини, з її як тоді вважали непереможною армією, а також військам Речі Посполитої, склалося Запорізьке Військо. Це була струнка, своєрідна й досить досконала військова організація з раціонально продуманими, оформленими структурами, з самобутньою системою управління, командування і забезпечення. Козацьке військо мало свій флот, артилерію, піхоту, кінноту.
Запорізьке військо виробило блискуче військове мистецтво. Козацька стратегія мала яскраво визначений наступальний ініціативний характер, маневрену, динамічну тактику і в цьому перевершувала феодальні армії Європи, які послідовно додержувалися стратегії оборонної пасивної війни, довготривалої облоги фортець, ухиляння від польових битв. Козаки України вели національно визвольні війни. Така війна проти султанської Туреччини й Кримського ханства розгорнулася в першій чверті ХVII століття, коли козаки робили великі морські і суходільні походи, переносячи військові дії на територію ворога,
визволяючи під час цих походів сотні і тисячі невільників. Основним напрямком козацького наступу на турецькі володіння були береги Анатолії і Малої Азії, хоч козацькі судна – чайки з'являлися й поблизу берегів Африки.
Ставилося завдання: послабити військову силу ворога, знищити його флот, зруйнувати найважливіші порти, визволити бранців.
Добою героїчних походів що мали загальноєвропейське значення, назвали історики часи морських козацьких експедицій першої чверті ХVII століття.
Уряд Османської імперії боротьбу з козаками розцінював як найважчу, найскладнішу, найневідкладнішу й найнебезпечнішу військову і зовнішньополітичну проблему. Найбільша держава тогочасного світу мобілізувала майже всі свої збройні сили проти козацтва.
Запорізька Січ – козацька християнська православна демократична республіка – вела також війни з магнатсько шляхетською католицькою аристократичною феодально-кріпосницькою республікою – Річчю Посполитою. Отже, польско-козацьке військове збройне протистояння, що тривало з кінця ХVI століття й протягом майже всієї першої половини ХVII століття, було низкою справжніх воєн, що потрясали феодальну Європу, починаючи з ХV століття. Участь селянства забезпечувала масовість і надавала яскравого антифеодального характеру цим війнам.
Створивши збройні сили для самоврятування нації, український народ, який за всю свою історію ніколи не прагнув загарбати чужу землю, використовував свою військову міць лише для захисту України, для визволення української землі від чужоземного панування. Козацтво виконало покладену на нього історичну місію і врятувало український народ від загибелі, що має і всесвітнє значення.
Отже, козацтво своєю військовою діяльністю, майже постійною, безперервною збройною боротьбою у війнах, битвах, оборонно-захисною прикордонною службою не допустило, щоб Україна зникла з карти світу. Але не тільки військовою діяльністю займалося козацтво, а й хліборобством. Своєю вільною, без феодального примусу й кріпаччини працею на землі українське козацтво розвинуло передову економіку. На Запорізькій Січі, де ніколи не було кріпацтва, уперше в Європі склалася прогресивна форма багатогалузевого господарства фермерського типу – запорізький зимівник.
А вообще прослеживается (из ваших записей) тот факт что козак жил сам до тех пор пока не награбил достаточно для создания семьи(хутора) а потом становился семейным ...природу в себе не задавишь , без женщин никак
1. У війнах в ті часи, та й в пізніші трофеї завжди були.
2. Задля створення власної сім"ї та господарства, завжди були потрібні кошти, а ось земля надавалась козакам безоплатно, але він мав обов"язок за це постачати на Січ якусь свою продукцію та в разі необхідності з"явитися на Січі з власною амуніцією та зброєю. Через це мобілізаційні можливості у військовий період були дуже великі. Причому така мобілізація була можливою у найкоротші строки.
3. Не усі січовики мали можливість створювати власні господарства. Багато хто з них жив на Січі досить тривалий час.
Козаки дуже багато коштів жертвували у монастирі, та на будівництво храмів. Щодо ревності козаків до православного віросповідання, то тут потрібно зазначити, що віра, релігія та її установи (храми, монастирі тощо) давали запорожцям не лише духовну втіху. Скажімо, монастирі використовувались козаками і як шпиталі для поранених, І навіть як богадільні для січовиків похилого віку. Запорожець, бачачи неминуче наближення старості й відчуваючи себе вже нездатним ні до війни, ні до праці у зимівнику, ні до гулящого життя, нерідко йшов у ченці у який-небудь ближчий чи дальший монастир і там доживав останні дні свого життя.
Переважно запорожець покидав Січ раптово, без жодного розголосу; ніхто не знав, коли й куди він зникав, і лише випадково відкривали якогось схимника у пустелі, в лісі, або в берегових печерах. Він харчувався там лише проскурою, вправлявся у постах і молитвах, мужньо зносив фізичні злигодні, а потім помирав, і в його криївці знаходили атестат, виданий йому запорозьким кошем за участь у яких походах, проти неприятелів.
Лекарство не принял, шоле?
