Метро. Ще не час пік, але людей багато. Заходить мама та син, років 6-7, вона підводить його до задника «не притулятися», поряд сидить кремезний молодий чоловік в навушниках.
Малий починає:
- Дядя, вставай! Дядя, давай вставай, мені треба сісти! Мені треба сісти, я тобі сказав!
Дядя в навушниках і ніц не чує, він в принципі навушники натягнув не задля того, щоб щось чути. Але малому допомагають д…ві жінки, одна, що сидить поряд, інша, що нависає над дядею. Вони шпиняють «дядю» і показують на малого, котрий не припиняє верещати своє: «вставай, я хочу сісти». Мати малого на все це не реагує. Дядя поступається місцем.
Малий фактично лежить на сидінні, він поборов дядю. У зв’язку з цим, він товкає маму ногами в сумку, що висить на її пузі, він кладе голову на спину та на плече жінки, що сидить поряд. Вона не знає, як реагувати, не може його прибрати, не може дорікнути, хоча судячи з її виразу обличчя, вона хоче повернути дядю в навушниках. Вона хоче привернути увагу мами, але та не звертає на все це уваги, інколи б’є малого по ногах, коли він вдаряє ногами по сумці засильно. Жінка нічого не каже малому, вона продовжує гіпнотизувати маму, а малий тим часом одну ногу прилаштував на її колінах. Жінка не витримує та підводиться, обтрушує пилюку зі спідниці.
- Я її зігнав! Сідай сюди, сідай, поки не повернулася. Я її зігнав!
Вона не повернулася, вона продовжувала стояти неподалік та гіпнотизувати його маму, котра вмостилася на її місці та відкидала ноги та голову сина, що той намагався прилаштувати. Вона з ним не церемонилася, нічого не говорила, діяла. Здавалося, що тільки її руки реагують на те, що відбувається з неї, з її сином, з людьми.
