Розвиток пиття в Російській імперії
У Російській імперії душове споживання алкоголю в усі століття було найнижчим із всіх промислових розвинених країн. Рівень душового споживання коливався хвилеподібно, але залишався завжди найнижчим у світі. Але, у зв'язку з тим, що вживалися більш міцні «напої», п'яних на вулиці можна було зустріти більше, ніж, скажімо, у Франції або Італії, де споживання було набагато вище: оскільки там уживали вина низької міцності, п'яні на вулицях зустрічалися рідше й алкогольних смертей було менше, ніж у нас.
Становище в питній справі на Русі різко змінилося після повернення Івана IV з Казанського походу й заснування ним в 1552 році «царського кабака» (шинку) у Москві для своїх опричників. Цей кабак (назва прийшла на Русь із Казані, де кабаками називалися постоялі двори, у яких продавалися їжа й питво), як повідомляє І. Прижов, «полюбився цареві, і з Москви почали наказувати намісникам областей припиняти скрізь вільну торгівлю спиртними напоями, тобто корчму, корчемство, і розводити царські кабаки» [2]. Одночасно виходили заборони для простого народу — на домашнє виготовлення хмільних «напоїв». Кабаки докорінно відрізнялися від питних закладів колишнього типу — корчем. Якщо в корчмі можна було їсти й пити — це було своєрідне місце спілкування й дозвілля, то кабак (шинок) став чисто питним закладом. Тут можна було тільки пити, закуски не подавалися.
На відміну від доходів корчем, які складалися природно, на кожен кабак органами державного врядування був покладений певний розмір виторгу — оклад, що повинен був збиратися при будь-яких умовах й обов'язково «із прибутком проти колишніх років». При недоборах, вказує І. Прижов, «скарбниця не приймала ніяких виправдань, ні того, що народ пити не хоче, ні того, що пити йому ні на що, — і настійно вимагала недодібраної суми». У випадку недобору завідуючих кабаками — кабацьких голів та цілувальників, а частіше зобов'язаних їх обирати посадських людей та селян чекало публічне шмагання й боргова в'язниця.
Т. І. Авдоніна відзначає [4], що з моменту появи горілки в Російській імперії починається моральне розтління народу, тому тверезий спосіб життя стає для людей ціннісною категорією, а тверезість виділяється у значиму для людини якість, за яку починається боротьба як з боку простого народу, так і Церкви.
Оскільки продаж «государевої горілки» став засобом одержання великих додаткових доходів для держави, а також — для великих феодалів — винокурів і відкупників, що купували в скарбниці право продажу спиртного у віддалених місцевостях, то в населення, по суті, не залишалося вибору: або пити в казенних шинках, віддаючи за хмільне пійло дзвінку монету, або не пити, але піддаватися постійним знущанням й екзекуціям з боку державних органів влади доти, поки не буде «вибита» потрібна сума грошей.
Серед спадкоємців Івана Грозного в розвитку шинкарської справи І. Прижов особливо виділив Петра I. «Петро, повернувшись у серпні 1698 року з подорожі, вішав на шибеницях крамольну Москву й приступав до своєї реформації. Засобами до його реформаторських витівок, як і раніше, служили шинки, і Петро йшов у цьому випадку по шляху своїх попередників: Петро прийнявся обкладати податком питво та їжу народу» [2, с. 123]. Про насильницьке насадження Петром I дикого п'янства у вищих прошарках російського суспільства, у тому числі серед жінок, можна прочитати у В. О. Ключевского [10].
В 1648 році спалахнув «шинкарський бунт», у якому брало участь більш 500 чоловік, 200 з яких належали до православного духовенства. Бунт був подавлений й, незважаючи на народні протести, в 1652 р. було введено винну монополію [5]. Так споювання населення з розряду вузько власницького інтересу перейшло в розряд державного регулювання. Дозвіл іноземцям на продаж спиртного видавався в знак нагороди або за великі гроші, після чого вони користувалися широкими повноваженнями й пільгами по торгівлі тютюном і спиртним. При цій торгівлі вони діставали надзвичайний прибуток: більш 100%.
Один з дослідників історії горілки в Росії пише: «Правитель, що бажав зміцнити своє положення в державі, звичайно скасовував монополію на горілку» (В. В. Похльобкін, [5], с. 214). З давніх часів п'янство є своєрідною вуздою для народу, тому цілком виправдано, що винним промислом займалися особи, на яких правлячий режим міг би покластися й, у випадку небезпеки, довірити своє життя [6].
В. В. Похльобкін також відзначає, що приблизно через сторіччя після появи горілки, у середині XVII століття, «відбулося зубожіння й розорення народних мас». Сербський священик Ю. Крижанич, відвідавши Росію в другій половині XVII століття, писав: «Ніде на світі, крім однієї російської держави, не видно такого мерзенного п'янства: по вулицях у бруді валяються чоловіки й жінки. Миряни й духовні, і багато хто від п'янства вмирає».
У 1859 році погроми питєйних закладів пройшли вже в 32-х губерніях. Мешканці міст та сіл на сходах приймали зарок: «ні чарки»... І вимагали припинення торгівлі алкоголем. Відкупщики знижували ціни і навіть виставяли дармову горілку, але бунт продовжувався. Влада була змушена послати проти повсталих війська та поліцію і навіть попросити церкву тимчасово не засуджувати пияцтво...
Сухий закон 1914-1925
В 1914 році, напередодні (точніше, вже на початку) війни, був виданий царський указ про заборону виробництва й продажу всіх видів алкогольної продукції на всій території Росії. Це рішення ознаменувало початок єдиного, мабуть, тверезого періоду нашої новітньої історії, що став можливий завдяки прийняттю сухого закону.
В. І. Ленін також закликав до нещадного припинення всіх проявів п'янства, з огляду на те, що воно несумісне зі світлими ідеалами революції й прогресом, тими високими завданнями, які стоять перед робітничим класом, перед всією нашою країною. Йому належать слова: «Я думаю, що на відміну від капіталістичних країн, які пускають у хід такі речі як ******* й інший дурман, ми цього не допустимо, тому що, як би вони не були вигідні для торгівлі, але вони поведуть нас назад до капіталізму, а не вперед до комунізму» [9]. І в програмі більшовиків, прийнятій на VIII з'їзді партії в 1919 році, завдання боротьби з алкоголізмом були поставлені нарівні з боротьбою проти таких соціально небезпечних хвороб як туберкульоз і венеричні захворювання.
Під впливом російської заборонної системи й важких наслідків імперіалістичної війни різко підсилилося тяжіння народів багатьох країн до тверезості. У відповідь на це міжнародна сивушна реакція почала створювати свої організації для перешкоджання тверезницьким прагненням. Наприклад, в 1921 р. у Лозанні була заснована «Міжнародна Ліга проти заборони». У неї ввійшли представники багатьох країн, вона користувалася підтримкою частини великих мільярдерів. На рахунку цієї реакційної організації багато чорних антинародних сивушних перемог: вона в 1922 р. внесла значний вклад у провал заборони у Швеції, зірвала обговорення алкогольної проблеми в Лізі Націй, приклала свої зусилля до підриву сухого закону в США. Існували й національні сивушні організації. Так у Швейцарії в 1921 р. був створений «Центральний Секретаріат, призначений для боротьби з надлишками стриманості», що задався метою «перешкоджати перебільшеному й помилковому впливу фанатиків стриманості, збуджуючи в масах інтерес до алкоголю».
До міжнародної сивушної організації примкнули уряди деяких країн: в 1922 р. під натиском Іспанії в Ісландії скасували заборону алкогольних виробів; в 1927 р. під погрозами правителів Іспанії, Португалії й Франції впала заборонна система в Норвегії; в 1919 р. Франція виразила протест у зв'язку з прийняттям у США сухого закону.
