РУСАЛКА
Кажуть, що сон — це відображення дійсності. Брехня. Хіба в дійсності є жінки з риб’ячими хвостами? А мені снилася. Три ночі підряд. Знизу ніби риба, а зверху — Феня з магазину «Риба-м’ясо».
Не до добра це.
Був у нас один. На весь район. Бог. Вседержитель. Пальцем кивне — покарають. Пальцем кивне — помилують. Гроза. Говорить — усе навколо вібрує. Шапки перед ним за кілометр знімали і за два кілометри після нього зодягали. І ось нібито йому також приснилася. Отака. З риб’ячим хвостом. Прокидається, а вона поруч. Тільки хвоста вже нема. Отакусінька. Не людина, а зав’язок. «Ха-ха-ха. Хі-хі-хі». Тірлі— мірлі. Залоскотала. Був чоловік — і нема чоловіка. Потонув. У власному ліжку. Волай на допомогу — все одно ніхто не почує. Жінка на курорті, діти — у баби... Мав усе, тепер нічого не має. Тільки аліменти. І жінці, і отій. З риб’ячим хвостом. Вона, кажуть, одне дитя народила, а від трьох аліменти отримує. Ось вам тірлі-мірлі. Таке мале. Пучка духу. А такій людині голову скрутила. От де сила! От вам зав’язок. Закинь кілька таких десантом — і будь-який диктаторський режим розкладуть. За одну ніч...
Значить, коли третій раз приснилася мені ота іхтіозавра, я пішов у магазин. До Фені. Став собі збоку. Чого б це воно, думаю, плелося? Жінка як жінка. Тут Феня не витримала:
— Чого ти на мене витріщився, як голодний на ковбасу?
— На рибу, — кажу. — Рибою ти мені приснилася. Від кофточки донизу ніби хвіст. Риб’ячий.
— А у вигляді пляшки я тобі не приснилася? Женитися тобі треба. То хвости не будуть снитися...
Не можна мені одружуватись. Коли був жонатий, то мені чорти снилися. Щоночі. Лягаю спати з дружиною, а сниться чорт. Ніби штовхає мене в спину. І каже: «Петю! Посунься!» Я посуваюся. І падаю. На підлогу. Носом донизу. Вже й на люди вийти не можу. «Ти що, — питають, — носом горіхи товчеш?»
Раз не витримав. Тільки-но задрімав, а вже рогата сатана перед очима. Не встигло сказати: «Петю, посунься», — як дам кулаком межи роги.
А жінка як зарепетує:
— Щоб тобі руки повикручувало! Щоб ти смоли напився! Налижеться, як худобина, ще й б’ється...
Більше не одружуюся...
Вийшов на вулицю з магазину. А тут Ваня Молдаван. Розповідаю йому свій сон.
— Погано! — каже Ваня. — Якби тобі приснилася канарка. Або хоч корова. Це добре. А риб’ячий хвіст — погано. Мені колись наснилося, ніби з Мао Цзедуном у колгоспі огірки крадемо. Так після цього у мене на пляжі штани поцупили.
Тут чуємо по тротуару: клац-клац, клац-клац. Повертаємо носи в один бік. І роти розкриваємо. Клацає дерев’яними підошвами. Прямо на нас. Донизу від талії усе рухоме і нерухоме туго обтягнуте джинсами. На плечах — тільки дві торочки, а решта — голе.
— Ось твоя риба! — каже Ваня. І розставив руки: — Тю! Тю! Тю!
Мої руки й собі розставилися.
І тут сталося таке, що й не снилося. Оте в джинсах підстрибнуло, як пружина. Дриґнуло ногою. І Ваня Молдаван розпластався на тротуарі. Дриґнуло другою. Я сів біля Вані. А оте з двома торочками на спині своїми дерев’янками далі. Як нічого не було. Тільки рукою нам помахало:
— Тю! Тю!
— Хуліганка! — крикнув їй услід Ваня. — Троглодита... — І вже тихіше обурився: — Куди та міліція дивиться?..
А я сиджу на тротуарі й розмірковую:
— Може, вона й не хуліганка. Але не мала рації... Бо колись дівчата ходили зодягнені від п’ят до голови. Ще й чадру носили. А ти, прецінь, повиставляла усе, що можна виставити. Повипинала усе, що можна випнути. Для кого це? Для тата? Чи для мами? А може, для свого чоловіка? Ні! Ти йдеш між люди. Ти йдеш повз мого друга Ваню Молдавана. Йдеш повз мене. І не просто йдеш, а вихитуєш тими джинсами. Мало перехожих з ніг не збиваєш. І моє око мимоволі за тобою косує. І мій ніс мимоволі за тобою повертається. І руки мимоволі... Так що ж це виходить? Ти сама мене агітуєш і сама мене б’єш?
Тут Ваня Молдаван мої думки перебив:
— От тобі сон. От тобі з риб’ячим хвостом. Я б їх, крокодилів, у мішки зодягав, а не в джинси... (с)