Коротко про коронавірус головного мозку у В‘єтнамі.
* * *
Вчора я застряг у горах, пробивши заднє колесо мотоцикла. Був дуже важкий і довгий день штовхання свого залізного коня по розжареному асфальті (в повітрі було +37). І після багатьох вистражданих годин, коли я вже в сутінках таки дістався до першого населеного пункту (а він був за 19 км від місця, де я пробив колесо!) - маленького гірського селища, то будь-які мої спроби контакту з місцевими жителями там сходили нанівець. Люди, лише побачивши мене, відразу починали кричати - “No! No!”, розмахуючи руками і не даючи мені можливості пояснити свою ситуацію. Я не зміг поїсти у єдиному на моєму шляху придорожньому кафе, а за весь день я нічого не їв, окрім скупого сніданку. Переді мною закрили двері у єдиному в тому районі готелі, на який я натрапив вже у наступному містечку. Потім мене навіть не захотів слухати механік, якого я заледве знайшов, проїхавши до нього на пробитому колесі 25 км і перетворивши це саме колесо на якесь місиво з гарячої резини та дротів.
Зрештою я купив у магазині (о, слава здоровому глузду продавця!) якогось печива та молока (це єдине більш-менш їстівне, що я зміг там знайти) і так-сяк втамував свій голод. Різного віку діти бігали довкола, викрикуючи - “Corona! Corona!”, світили на мене своїми бісовими ліхтариками і демонстративно закривали носи руками та футболками, а я навмисне кашляв на них і показував їм фак. Пізно ввечері, коли діти вже розійшлися по своїх домівках, я зовсім стомлений і розбитий сидів у темряві на тротуарі перед тим самим єдиним готелем і слухав, як на мене гавкають чи не всі собаки на вулиці, а час від часу, виходить хтось із сусідів і криком дає мені зрозуміти, що я мушу забиратися геть з цієї вулиці, цього містечка і мирного, спокійного життя його жителів. Я був такий розлючений на тих людей, що нестримно бажав якимось чином повернутися назад у часі, вступити добровольцем в ряди американської армії під час війни у В’єтнамі та випалювати всі ці *****і села напалмом без краплі співчуття. Усіх цих клятих вузькооких corona-дітей та довбаних no-дорослих.
Я пройшов нечисленні будинки та невелику заправку, що була чомусь зачиненою, і вперше в житті влаштувався ночувати біля припаркованого на обочині дороги мотоцикла. Вночі трохи надокучали комарі, але я радів, що було тепло і, найголовніше, сухо. Адже, ні намету, ні спального мішка, я, звісно, не мав. І, оскільки, гірська дорога була з мінімальним трафіком вдень, вночі нею майже взагалі ніхто не їздив. Проспавши кілька годин, я прокинувся на світанку, допив залишки води і вирішив заправитись, щоб доїхати до іншого механіка, який попереднього дня був зачинений, так як бензин вже майже закінчився.
Коли я після всіх цих подій, невиспаний, голодний, брудний та злий, прийшов на ту, єдину в радіусі 50 км, заправку і побачив, як жінка, що повинна була б обслуговувати її, почала так само, як і решта здалеку кричати до мене - “No! No!”, роблячи жести руками, які мали б означати, щоби я забирався, мій терпець урвався. Хотілося підійти до неї впритул, зірвати маску з її смердючого рота, і крикнути їй просто в обличчя - “Що ні, тупа ти ******?! Я не можу заправитись на єдиній їбучій заправці через те, що я європеєць?!”. Натомість я підкотив мотоцикл до потрібної колонки, вихопив пістолет і сам швиденько залив собі, в пориві емоцій, повний бак, після чого розвернувся і почав штовхати мотоцикл на виїзд. І тоді (о, чудо!), все в мить змінилося. Я враз став цікавий цій ****аній працівниці автозаправної станції, навіть з моїм гіпотетичним вірусом covid-19. Вона бігла за мною, тримаючи в руці цеглину і щось викрикувала, вимахуючи нею. Я жестами пояснив їй, що повернуся заплатити пізніше, адже планував залити лише літр пального і тримав решту грошей для ремонту колеса, завів мотоцикл і так швидко, як тільки міг на пробитому колесі, доїхав до механіка звивистою дорогою через густий ранковий туман.
Механік, на щастя, виявився нормальним, не став надягати маску, побачивши мене, і за якихось 15 хв на моєму мотоциклі вже стояло новісіньке заднє колесо. Правда місцевих грошей заплатити йому мені все-таки не вистачило і довелося мчати у найближчий банкомат, що знаходився за 50 км звідти. Менше, ніж за дві години ми з ним розрахувалися, я подякував на в‘єтнамській, примотав до багажника свої речі і поїхав на заправку заплатити за, так нагло отриманий вранці, бензин. Нехай знають, що білі мандрівники на мотоциклах не такі вже й уйобки (уйобки, звісно, але не такі вже) і можна принаймні ставитися до них нормально. Кхе-кхе!