Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84655
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84655
Re: Коронавирус (БФ!) - В Харькове открыли уже пять центров вакцинации. Три работают ежедневно
Коли це сталося, ми виявилися не готові.
Нє, ну отак дивилися різні фільми жахів – і там купа зомбаків хряцає співгромадян, аж гай шумить. І виглядає все те якось так…неприємно, і розповсюджується ця зараза миттєво, і купка вцілілих, серед яких обов’язково затешеться вагітна жінка й парочка закоханих, тікають хамарями, рятуючись від пошесті.
Я тоді собі думала, що просто померла б від жаху, дивлячись на все те, але ніколи не приміряла на себе роль отого оскаженілого зомбі. Гадаю, кожен, хто дивився таке кіно або читав подібну белетристику, був упевнений, що він особисто виживе. І його близькі теж.
Принаймні, я так думала.
Коли вкралася хвороба, вона була схожа на грип-іспанку.
Розказували, що то пішло з Китаю, якісь там кажани чи ще щось, китайці взагалі жеруть все підряд, навіт котичків!, і китайців чомусь страшенна кількість, тож у хід іде гусінь, гадюки, жуки, ну і кажани теж. Мене аж пересмикує, як я те уявляю. Але так чи інакше, розпочалася страшенна істерія, громадян примусили сидіти вдома, а надворі носити маски, та то було до дупи дверці, люди хворіли, помирали, хтось видужував – але здоров’я лишалося підірваним назавжди. А хтось хворів легко, в основному молодняк, і то добре, діти повинні жити.
А я не хворіла.
Власне, я знала, що у випадку захворювання я зі своїм діабетом і гіпертонічною хворобою піду годувати хробаків на цвинтарі, а тому просто пливла собі за течією, і ота загальна істерика мене якось не торкнулася. Бачте, я певною мірою фаталістка, і завжди вважала: якщо така моя доля, значить, так тому й бути.
Коли захворіли мій син з невісткою, я була на те дуже люта: хворобу принесла їм сваха, яка приперлася до мого сина лагодити ноут, вже відчуваючи себе нездоровою. А діти, захворівши, не сказали мені, лиш заборонили приходити, і я на них ображалася, бо вирішила, що вони мене більше не люблять. А потім син признався – вже по тому, і я все одно сердилася на сваху.
Я собі вирішила, що не захворіла, бо вже мала імунітет: років за чотири до офіційно оголошеної пошесті я мало не увіткнула від дуже схожої за симптомами хвороби, яку лікарі оголосили грипом, і після того у мене почався діабет.
Я чому про всі ці неапетитні речі вам розказую? Я хочу дещо узагальнити і пояснити, чому так сталося. І чому людство змінилося, і світ змінився назавжди, і вже ніколи не буде нічого хорошого.
Так ото я про жахи.
Вірите – я любила дивитися всі оті зомбіленди, «Ходячих», «Ніч живих мерців» тощо, завмираючи від жаху і радіючи, що то не мої кишки зараз розлітаються навсібіч, а зграя напівзотлілих трупів вгризається не в моє тіло. Щось у цьому є, якийсь певний релакс, хоч і збочений, але кіно є кіно, і я завжди любила його.
Та дійсність виявилася зовсім іншою і страшнішою, бо кіно закінчується, а дійсність є й далі.
Пам’ятаєте, як ото у фільмах? Лише один зомбі, а за хвилину їх уже сотня, а далі вже всі навкруги перетворюються на монстрів, і нема на те ради, лиш тікати, бо то вже не люди, а просто машини для вбивства.
Насправді все відбувалося не так.
Спочатку пошесть наче вщухла, і громадяни заспокоїлися. А то ж було вже отак: варто кашлянути в крамниці чи ще де, народ починає нервово смикатися, і обов’язково знайдеться якась істеричка, яка почне верещати про самоізоляцію. Враження таке, неначе бронхіт та інші звичайні захворювання кимось скасовано, і лишилася лише одна хвороба, але здоровенна, як чорт.
Ну, то за рік влітку все те трохи вщухло, і я навіть зітхнула з полегшенням. Тут ще справа така: люди звикають до будь-чого. Отако спочатку жахаються, впадають в істерику й треш, потім пристосовуються якось і живуть, і навіть радіють, хоча як на мене, радіти нам зараз нічому.
Ми навіть не одразу зрозуміли, що сталося.
Сиділа собі Наталка-бухгалтер, мовчки клацала в програмі, щось там шелестіла між шафами, у бухгалтерів робота собача, скажу я вам, гірше хіба що юрист, бо юрист кругом крайній. Нас у кабінеті було четверо: біля дверей я – з купою договорів і статутних документів, у лівому кутку менеджер з продажів Юлька Демченкова – молоденька гарна дівчина, біля вікна сувора огрядна Ніна Михайлівна – менеджер з постачання, і в правому кутку Наталка-бухгалтер. І ото сидимо ми, кожна робить своє, а між тим споквола точиться розмова про те та се: сказано – жінки, в кожної діти, родина, у Ніни Михайлівни зять і онуки… коротше, розмовляємо знічев’я, копирсаючись потроху в роботі, нагального нічого нема.
І Наталка завжди брала участь в наших розмовах, а тут день мовчить, другий… ну, ми ж люди тактовні, не ліземо з розмовами: може, з чоловіком посварилася, а може, роботи багато. Коли мені навалюють купу договорів, я взагалі не чую, про що розмовляють колеги, я навіть не чую, що вони взагалі розмовляють, бо маю щасливу здатність за потреби відсікати від себе сторонні звуки. І люди розуміють, що втягувати мене в балачки в такий час не треба, бо у мене купа нагальної роботи, ось розгребу – тоді й побалакаємо.
Ото й Наталка сиділа собі кілька днів мовчки: прийде, і одразу в програму пірне, очей не піднімаючи. А ми що – ми теж нічо, зайнята людина, схоче – повернеться в колектив, у нас вільна країна.
Кілька разів її викликала директорка, вона брала документи й ішла до тієї в кабінет. Ми ото лиш перезирнемося, але знов ніхто нічо, ну зайнята людина, то буває. А ще директорка Олена Володимирівна – той ще марципан, блін, вміє дістати до печінок, частенько взагалі на рівному місці. В неї здоровенний кабінет, а полицях грубі сегрегатори, а ще вона полюбляє різний порцеляновий дріб’язок – ангеликів там, слоників, квіткові кошики…і серед того різноманіття є в неї там чималий слоник з білої порцеляни, в квітках, симпатичний дуже слоник, я собі теж такого хотіла, а потім як глянула, скільки він коштує…може, колись будуть зайві гроші, тоді.
Я зараз не скажу, скільки часу ото Наталка морозилась, а мене ж потім питали – я кажу два дні вона отако поводилась, а Ніна Михайлівна каже, що чотири, просто перші два дні не так явно, та якраз я мала тоді халепу з перереєстрацією підприємства, то схильна повірити Ніні Михайлівні, вона звертає увагу на речі, на які я уваги не звертаю. Вірніше, тоді не звертала, а зараз аж бігом.
Так я вам таки доскажу.
В один день з кабінету директорки почувся жахливий крик – як потім виявилося, верещала Лєнка-секретарка на прізвисько Міль. Я уявити не могла, що Міль може видавати на-гора такі пронизливі рулади, бо до того часу я чула лише її шепіт вмираючої на осонні медузи, а тут таке!
Наш кабінет до директорського був найближчим, і ми здуру побігли на звук. От вірите – я досі шкодую, що заскочила туди першою, я би чудово обійшлася без цих спогадів. А тепер вони є, і спливають щодня.
На підлозі свого величезного кабінету в калюжі крові, що натекла з розірваного горла, лежала навзнак директорка Олена Володимирівна, а над нею сиділа Наталка-бухгалтер, руки її от реально були по лікоть у крові, на виду теж розмазана кров, сморід з розпанаханого живота Олени Володимирівни був жахливий, але не це було найгірше. І не те, що Наталка жерла директорські нутрощі, аж за вухами лящало, а Олену Володимирівну важко назвати екологічно чистим продуктом. Та Наталку те, схоже, не обходило.
Найгірше сталося, коли вона підняла на нас погляд. Всі ці дні ми не бачили її очей, я тоді лиш зрозуміла – ні, не бачили, всі оті дні, коли вона люто клацала в програмі, ігноруючи наше невелике товариство – ми не бачили її очей. А коли вона підвела погляд…
Зараз то вже не дивина. Зараз їх багато, а тоді…ні, я знову збиваюся на манівці, мене отако часто заносить при розповіді, особливо коли я хочу якомога повніше щось описати, а без цієї деталі все інше так, приказка, а не казка.
Очі в Наталки були білі. Нє, не як ото у фільмах жахів – більма суцільні, і все. Просто Наталчині від природи карі очі стали білі, отако чорний обідок, а райдужка біла, і посеред неї чорна зіниця, невеличка, як голівка шпильки. Це вже потім стало відомо, що ті білі очі не реагують на світло. А тоді ми стояли в кабінеті Олени Володимирівни – ми у цьому кабінеті бували частенько, і не завжди ті відвідини мали приємну причину, іноді хотілося б опинитися де завгодно, аби подалі, і в такі хвилини думалося: а бодай тобі, Олено Володимирівно, сто болячок у печінки.
Але жодна з нас насправді не бажала смерті директорки, а бач!
Буває, що в людини зриває дах, тож Наталка-бухгалтер сиділа над ще теплим тілом нашої мучительки й гарчала, як собака. От реально, я не брешу, гарчала на нас! Мабуть, вирішила, що ми претендуємо на частину здобичі, та я лиш зняла з полички порцелянового слоника в квітках – я ж кажу, що він давно мені подобався, а тепер же ж він Олені Володимирівні більше не потрібен, от я й узяла його собі на згадку. Наталка на це нічо – її більше цікавило, щоб обід не захолонув, а може, просто сама не розуміла, що його далі робити – та хтозна, що вона собі тоді думала, і чи думала взагалі, лиш прослідкувала за моєю рукою з тим слоником, а ми собі задки-задки, і в приймальню, двері зачинили, і Міль тремтячими лапками замкнула кабінет директриси на ключ.
А в цей час Ніна Михайлівна марно намагалася пояснити поліцейській суці десь на пульті, що саме в нас тут скоїлося.
Але ми й тоді ще не розуміли масштаби трагедії, першим акордом якої стала подія в нашому офісі, як не розуміли того, що наше звичне життя, яким людство жило тисячі років, оце просто зараз, на наших очах пірнуло псу під хвіст, і вирішило там залишитися, і якщо подивитися на те, яким стало наше життя тепер, то я цілком розумію таке рішення. Будь-де тепер краще, ніж на нашій планеті.
Браві хлопці, що приїхали тоді на виклик, сміливо відчинили кабінет і зайшли – та за секунду повискакували й почали кудись дзвонити. Нам звеліли йти до себе й сидіти маком, не розносити паніку й не розголошувати секретну інформацію. Та бач, з цього нічо не вийшло.
Ми – різні покоління. Мені сорокет, і я, не знаючи, як зарадити лихові, вирішила скористатися нагодою і потягла з полиці порцелянового слоника в квіточках – я на нього давненько накинула оком, а тут якраз він лишився сиротою. Ніні Михайлівні за п’ятдесят, і вона як свідома громадянка, вихована комсомольською організацією, подзвонила в поліцію. А Юлька Демченкова зняла той треш на відео – і за секунду те відео розлетілося світом, і ніякої секретності ні в кого не вийшло. Весь світ побачив, як Наталка пожадливо запихається нездоровою печінкою Олени Володимирівни, і очі її теж всі побачили. І коли приїхали якісь люди в цивільному та заходилися вилучати Юльчин телефон, то вже все спеклося й зварилося, вже було запізно навіть для того, аби всіх нас убити заради збереження секретності, користі з того вже не було, та з нас все одно навіщось узяли підписку про нерозголошення. Мабуть, за звичкою.
То була перша ластівка, а потім такі випадки почали ставатися по всьому світі. І виявилося, що таке ставалося в Африці ще місяць тому, та там, бач, не скрізь ловить інтернет, і телефони є не у всіх, тож тих, хто перетворювався, просто вбивали й спалювали.
В Китаї теж таке відбувалося, та вони засекречували всі випадки, просто вбиваючи як тих, хто перетворився, так і справжніх та ймовірних свідків. Там розмова коротка, ага. Ну, а в нас поки що такого не можна. Права людини і все таке, і населення в нас набагато менше, кілька тисяч водночас зниклих громадян – навіть в масштабах країни це буде дуже помітно.
В той день ніхто з нас додому не потрапив. Я лиш змогла подзвонити дітям і дати інструкції щодо їсти суп і випрати білизну в машинці, а нас відвезли до якоїсь лікарні за містом, зачинили там поодинці, і кілька днів брали кров, інші ****ізи, а між тим постійно розпитували, та що я могла сказати, окрім того, що вже сказала? Так, сиділи в одному кабінеті, та коли Наталка перестала з нами розмовляти, нічого не запідозрили.
Зрештою, нас відпустили. Видать, стало зрозуміло, що жодна з нас не перетвориться на отаке, як Наталка – як на мене, тоті люди, що розпитували нас, як і лікарі, що робили ****ізи – вже знали, що воно таке, оте перетворення, та не знали, чому ми не перетворилися. Тоді ніхто не пов’язував це ні з пошестю, ні з чим, що мало б свідомий характер. От стається таке, і все.
Так ото в фільмах будь-хто, кого вкусив такий ото білоокий діяч, негайно перетворювався в огидну гнилу тварюку, яка одразу починала ганятися за співгромадянами в пошуках білкової їжі. Насправді ж було не так. Не всі ті, кого вкусили чи поранили ті, перетворювались, і досі достеменно не відомо, чому одні перетворюються, інші ні, але найменш вразливими виявилися люди європеоїдної раси з першою групою крові. І можете назвати мене расисткою, та це вже доведений факт.
Я пам’ятаю той день, коли мене відпустили з того закладу – я провела там півтора тижні. Єдиним хорошим з усього того було те, що лікарі з’ясували: мені треба було терміново робити операцію, а я уявлення не мала, що злоякісні клітини вже почали смертоносний танок у моєму тілі. І це обстеження я отримала дурнісінько, і операцію мені зробили там-таки, нічого за те з мене не взявши, і почувалася я більш-менш нормально – враховуючи проведену операцію. Я вийшла з машини, якою мене доправили додому, водій кивнув мені, прощаючись, і поїхав собі, а я лишилася перед своїм будинком.
На площадці галасувала дітлашня, перед під’їздом стриміли бабці, все було так, неначе й не з’їла Наталка нашу директрису. Та я розуміла, що то не надовго, і раз уже таке сталося, то й далі ставатиметься. Нехай не зараз, не просто тут, але.
За той час, що мене протримали в тім закладі, я не мала жодної змоги для спілкування будь з ким, навіть з дітьми, і доступу до Інтернету в мене теж звісно що не було, їм і Юльки з її телефоном було досить, такечки вона їм напсувала. Хоча я й досі впевнена: дарма вони позабирали всі наші девайси, в ту мить, коли зняте Юлькою відео потрапило в мережу, всіляка секретність була приречена. Та вони за старою спецслужбівською звичкою вилучили в мене телефон, а там же ж були фотки мого кота! Мені було би значно легше, аби я могла милуватися його круглою рудою пичкою. І єдине, чого вони не могли мене позбавити – це моєї здатності мислити. І ото я собі лежала, дивилася в стіну й думала, думала. Багато про що. І про те, що ця історія з Наталкою, мабуть, матиме продовження, я теж зрозуміла.
Діти були радісінькі, що я повернулася, невісточка зробила апельсинове желе, синочок поскладав мені у шафі речі гарними купками – він уміє, у мене так не виходить, а він уміє гарно скласти речі, – і вони, звичайно ж, бачили те Юльчине відео, але бажали почути подробиці. Та що я могла їм сказати, окрім того, що вони вже бачили? А свої висновки я тоді притримала для себе. Якась думка не давала мені спокою, мене просто розривало від відчуття, що я щось не врахувала, а мала б.
Але ще й тоді я не розуміла, що саме трапилося.
А трапився кінець світу. Ну, мать же ж його розтак, траханий кінець світу.
Нє, ну отак дивилися різні фільми жахів – і там купа зомбаків хряцає співгромадян, аж гай шумить. І виглядає все те якось так…неприємно, і розповсюджується ця зараза миттєво, і купка вцілілих, серед яких обов’язково затешеться вагітна жінка й парочка закоханих, тікають хамарями, рятуючись від пошесті.
Я тоді собі думала, що просто померла б від жаху, дивлячись на все те, але ніколи не приміряла на себе роль отого оскаженілого зомбі. Гадаю, кожен, хто дивився таке кіно або читав подібну белетристику, був упевнений, що він особисто виживе. І його близькі теж.
Принаймні, я так думала.
Коли вкралася хвороба, вона була схожа на грип-іспанку.
Розказували, що то пішло з Китаю, якісь там кажани чи ще щось, китайці взагалі жеруть все підряд, навіт котичків!, і китайців чомусь страшенна кількість, тож у хід іде гусінь, гадюки, жуки, ну і кажани теж. Мене аж пересмикує, як я те уявляю. Але так чи інакше, розпочалася страшенна істерія, громадян примусили сидіти вдома, а надворі носити маски, та то було до дупи дверці, люди хворіли, помирали, хтось видужував – але здоров’я лишалося підірваним назавжди. А хтось хворів легко, в основному молодняк, і то добре, діти повинні жити.
А я не хворіла.
Власне, я знала, що у випадку захворювання я зі своїм діабетом і гіпертонічною хворобою піду годувати хробаків на цвинтарі, а тому просто пливла собі за течією, і ота загальна істерика мене якось не торкнулася. Бачте, я певною мірою фаталістка, і завжди вважала: якщо така моя доля, значить, так тому й бути.
Коли захворіли мій син з невісткою, я була на те дуже люта: хворобу принесла їм сваха, яка приперлася до мого сина лагодити ноут, вже відчуваючи себе нездоровою. А діти, захворівши, не сказали мені, лиш заборонили приходити, і я на них ображалася, бо вирішила, що вони мене більше не люблять. А потім син признався – вже по тому, і я все одно сердилася на сваху.
Я собі вирішила, що не захворіла, бо вже мала імунітет: років за чотири до офіційно оголошеної пошесті я мало не увіткнула від дуже схожої за симптомами хвороби, яку лікарі оголосили грипом, і після того у мене почався діабет.
Я чому про всі ці неапетитні речі вам розказую? Я хочу дещо узагальнити і пояснити, чому так сталося. І чому людство змінилося, і світ змінився назавжди, і вже ніколи не буде нічого хорошого.
Так ото я про жахи.
Вірите – я любила дивитися всі оті зомбіленди, «Ходячих», «Ніч живих мерців» тощо, завмираючи від жаху і радіючи, що то не мої кишки зараз розлітаються навсібіч, а зграя напівзотлілих трупів вгризається не в моє тіло. Щось у цьому є, якийсь певний релакс, хоч і збочений, але кіно є кіно, і я завжди любила його.
Та дійсність виявилася зовсім іншою і страшнішою, бо кіно закінчується, а дійсність є й далі.
Пам’ятаєте, як ото у фільмах? Лише один зомбі, а за хвилину їх уже сотня, а далі вже всі навкруги перетворюються на монстрів, і нема на те ради, лиш тікати, бо то вже не люди, а просто машини для вбивства.
Насправді все відбувалося не так.
Спочатку пошесть наче вщухла, і громадяни заспокоїлися. А то ж було вже отак: варто кашлянути в крамниці чи ще де, народ починає нервово смикатися, і обов’язково знайдеться якась істеричка, яка почне верещати про самоізоляцію. Враження таке, неначе бронхіт та інші звичайні захворювання кимось скасовано, і лишилася лише одна хвороба, але здоровенна, як чорт.
Ну, то за рік влітку все те трохи вщухло, і я навіть зітхнула з полегшенням. Тут ще справа така: люди звикають до будь-чого. Отако спочатку жахаються, впадають в істерику й треш, потім пристосовуються якось і живуть, і навіть радіють, хоча як на мене, радіти нам зараз нічому.
Ми навіть не одразу зрозуміли, що сталося.
Сиділа собі Наталка-бухгалтер, мовчки клацала в програмі, щось там шелестіла між шафами, у бухгалтерів робота собача, скажу я вам, гірше хіба що юрист, бо юрист кругом крайній. Нас у кабінеті було четверо: біля дверей я – з купою договорів і статутних документів, у лівому кутку менеджер з продажів Юлька Демченкова – молоденька гарна дівчина, біля вікна сувора огрядна Ніна Михайлівна – менеджер з постачання, і в правому кутку Наталка-бухгалтер. І ото сидимо ми, кожна робить своє, а між тим споквола точиться розмова про те та се: сказано – жінки, в кожної діти, родина, у Ніни Михайлівни зять і онуки… коротше, розмовляємо знічев’я, копирсаючись потроху в роботі, нагального нічого нема.
І Наталка завжди брала участь в наших розмовах, а тут день мовчить, другий… ну, ми ж люди тактовні, не ліземо з розмовами: може, з чоловіком посварилася, а може, роботи багато. Коли мені навалюють купу договорів, я взагалі не чую, про що розмовляють колеги, я навіть не чую, що вони взагалі розмовляють, бо маю щасливу здатність за потреби відсікати від себе сторонні звуки. І люди розуміють, що втягувати мене в балачки в такий час не треба, бо у мене купа нагальної роботи, ось розгребу – тоді й побалакаємо.
Ото й Наталка сиділа собі кілька днів мовчки: прийде, і одразу в програму пірне, очей не піднімаючи. А ми що – ми теж нічо, зайнята людина, схоче – повернеться в колектив, у нас вільна країна.
Кілька разів її викликала директорка, вона брала документи й ішла до тієї в кабінет. Ми ото лиш перезирнемося, але знов ніхто нічо, ну зайнята людина, то буває. А ще директорка Олена Володимирівна – той ще марципан, блін, вміє дістати до печінок, частенько взагалі на рівному місці. В неї здоровенний кабінет, а полицях грубі сегрегатори, а ще вона полюбляє різний порцеляновий дріб’язок – ангеликів там, слоників, квіткові кошики…і серед того різноманіття є в неї там чималий слоник з білої порцеляни, в квітках, симпатичний дуже слоник, я собі теж такого хотіла, а потім як глянула, скільки він коштує…може, колись будуть зайві гроші, тоді.
Я зараз не скажу, скільки часу ото Наталка морозилась, а мене ж потім питали – я кажу два дні вона отако поводилась, а Ніна Михайлівна каже, що чотири, просто перші два дні не так явно, та якраз я мала тоді халепу з перереєстрацією підприємства, то схильна повірити Ніні Михайлівні, вона звертає увагу на речі, на які я уваги не звертаю. Вірніше, тоді не звертала, а зараз аж бігом.
Так я вам таки доскажу.
В один день з кабінету директорки почувся жахливий крик – як потім виявилося, верещала Лєнка-секретарка на прізвисько Міль. Я уявити не могла, що Міль може видавати на-гора такі пронизливі рулади, бо до того часу я чула лише її шепіт вмираючої на осонні медузи, а тут таке!
Наш кабінет до директорського був найближчим, і ми здуру побігли на звук. От вірите – я досі шкодую, що заскочила туди першою, я би чудово обійшлася без цих спогадів. А тепер вони є, і спливають щодня.
На підлозі свого величезного кабінету в калюжі крові, що натекла з розірваного горла, лежала навзнак директорка Олена Володимирівна, а над нею сиділа Наталка-бухгалтер, руки її от реально були по лікоть у крові, на виду теж розмазана кров, сморід з розпанаханого живота Олени Володимирівни був жахливий, але не це було найгірше. І не те, що Наталка жерла директорські нутрощі, аж за вухами лящало, а Олену Володимирівну важко назвати екологічно чистим продуктом. Та Наталку те, схоже, не обходило.
Найгірше сталося, коли вона підняла на нас погляд. Всі ці дні ми не бачили її очей, я тоді лиш зрозуміла – ні, не бачили, всі оті дні, коли вона люто клацала в програмі, ігноруючи наше невелике товариство – ми не бачили її очей. А коли вона підвела погляд…
Зараз то вже не дивина. Зараз їх багато, а тоді…ні, я знову збиваюся на манівці, мене отако часто заносить при розповіді, особливо коли я хочу якомога повніше щось описати, а без цієї деталі все інше так, приказка, а не казка.
Очі в Наталки були білі. Нє, не як ото у фільмах жахів – більма суцільні, і все. Просто Наталчині від природи карі очі стали білі, отако чорний обідок, а райдужка біла, і посеред неї чорна зіниця, невеличка, як голівка шпильки. Це вже потім стало відомо, що ті білі очі не реагують на світло. А тоді ми стояли в кабінеті Олени Володимирівни – ми у цьому кабінеті бували частенько, і не завжди ті відвідини мали приємну причину, іноді хотілося б опинитися де завгодно, аби подалі, і в такі хвилини думалося: а бодай тобі, Олено Володимирівно, сто болячок у печінки.
Але жодна з нас насправді не бажала смерті директорки, а бач!
Буває, що в людини зриває дах, тож Наталка-бухгалтер сиділа над ще теплим тілом нашої мучительки й гарчала, як собака. От реально, я не брешу, гарчала на нас! Мабуть, вирішила, що ми претендуємо на частину здобичі, та я лиш зняла з полички порцелянового слоника в квітках – я ж кажу, що він давно мені подобався, а тепер же ж він Олені Володимирівні більше не потрібен, от я й узяла його собі на згадку. Наталка на це нічо – її більше цікавило, щоб обід не захолонув, а може, просто сама не розуміла, що його далі робити – та хтозна, що вона собі тоді думала, і чи думала взагалі, лиш прослідкувала за моєю рукою з тим слоником, а ми собі задки-задки, і в приймальню, двері зачинили, і Міль тремтячими лапками замкнула кабінет директриси на ключ.
А в цей час Ніна Михайлівна марно намагалася пояснити поліцейській суці десь на пульті, що саме в нас тут скоїлося.
Але ми й тоді ще не розуміли масштаби трагедії, першим акордом якої стала подія в нашому офісі, як не розуміли того, що наше звичне життя, яким людство жило тисячі років, оце просто зараз, на наших очах пірнуло псу під хвіст, і вирішило там залишитися, і якщо подивитися на те, яким стало наше життя тепер, то я цілком розумію таке рішення. Будь-де тепер краще, ніж на нашій планеті.
Браві хлопці, що приїхали тоді на виклик, сміливо відчинили кабінет і зайшли – та за секунду повискакували й почали кудись дзвонити. Нам звеліли йти до себе й сидіти маком, не розносити паніку й не розголошувати секретну інформацію. Та бач, з цього нічо не вийшло.
Ми – різні покоління. Мені сорокет, і я, не знаючи, як зарадити лихові, вирішила скористатися нагодою і потягла з полиці порцелянового слоника в квіточках – я на нього давненько накинула оком, а тут якраз він лишився сиротою. Ніні Михайлівні за п’ятдесят, і вона як свідома громадянка, вихована комсомольською організацією, подзвонила в поліцію. А Юлька Демченкова зняла той треш на відео – і за секунду те відео розлетілося світом, і ніякої секретності ні в кого не вийшло. Весь світ побачив, як Наталка пожадливо запихається нездоровою печінкою Олени Володимирівни, і очі її теж всі побачили. І коли приїхали якісь люди в цивільному та заходилися вилучати Юльчин телефон, то вже все спеклося й зварилося, вже було запізно навіть для того, аби всіх нас убити заради збереження секретності, користі з того вже не було, та з нас все одно навіщось узяли підписку про нерозголошення. Мабуть, за звичкою.
То була перша ластівка, а потім такі випадки почали ставатися по всьому світі. І виявилося, що таке ставалося в Африці ще місяць тому, та там, бач, не скрізь ловить інтернет, і телефони є не у всіх, тож тих, хто перетворювався, просто вбивали й спалювали.
В Китаї теж таке відбувалося, та вони засекречували всі випадки, просто вбиваючи як тих, хто перетворився, так і справжніх та ймовірних свідків. Там розмова коротка, ага. Ну, а в нас поки що такого не можна. Права людини і все таке, і населення в нас набагато менше, кілька тисяч водночас зниклих громадян – навіть в масштабах країни це буде дуже помітно.
В той день ніхто з нас додому не потрапив. Я лиш змогла подзвонити дітям і дати інструкції щодо їсти суп і випрати білизну в машинці, а нас відвезли до якоїсь лікарні за містом, зачинили там поодинці, і кілька днів брали кров, інші ****ізи, а між тим постійно розпитували, та що я могла сказати, окрім того, що вже сказала? Так, сиділи в одному кабінеті, та коли Наталка перестала з нами розмовляти, нічого не запідозрили.
Зрештою, нас відпустили. Видать, стало зрозуміло, що жодна з нас не перетвориться на отаке, як Наталка – як на мене, тоті люди, що розпитували нас, як і лікарі, що робили ****ізи – вже знали, що воно таке, оте перетворення, та не знали, чому ми не перетворилися. Тоді ніхто не пов’язував це ні з пошестю, ні з чим, що мало б свідомий характер. От стається таке, і все.
Так ото в фільмах будь-хто, кого вкусив такий ото білоокий діяч, негайно перетворювався в огидну гнилу тварюку, яка одразу починала ганятися за співгромадянами в пошуках білкової їжі. Насправді ж було не так. Не всі ті, кого вкусили чи поранили ті, перетворювались, і досі достеменно не відомо, чому одні перетворюються, інші ні, але найменш вразливими виявилися люди європеоїдної раси з першою групою крові. І можете назвати мене расисткою, та це вже доведений факт.
Я пам’ятаю той день, коли мене відпустили з того закладу – я провела там півтора тижні. Єдиним хорошим з усього того було те, що лікарі з’ясували: мені треба було терміново робити операцію, а я уявлення не мала, що злоякісні клітини вже почали смертоносний танок у моєму тілі. І це обстеження я отримала дурнісінько, і операцію мені зробили там-таки, нічого за те з мене не взявши, і почувалася я більш-менш нормально – враховуючи проведену операцію. Я вийшла з машини, якою мене доправили додому, водій кивнув мені, прощаючись, і поїхав собі, а я лишилася перед своїм будинком.
На площадці галасувала дітлашня, перед під’їздом стриміли бабці, все було так, неначе й не з’їла Наталка нашу директрису. Та я розуміла, що то не надовго, і раз уже таке сталося, то й далі ставатиметься. Нехай не зараз, не просто тут, але.
За той час, що мене протримали в тім закладі, я не мала жодної змоги для спілкування будь з ким, навіть з дітьми, і доступу до Інтернету в мене теж звісно що не було, їм і Юльки з її телефоном було досить, такечки вона їм напсувала. Хоча я й досі впевнена: дарма вони позабирали всі наші девайси, в ту мить, коли зняте Юлькою відео потрапило в мережу, всіляка секретність була приречена. Та вони за старою спецслужбівською звичкою вилучили в мене телефон, а там же ж були фотки мого кота! Мені було би значно легше, аби я могла милуватися його круглою рудою пичкою. І єдине, чого вони не могли мене позбавити – це моєї здатності мислити. І ото я собі лежала, дивилася в стіну й думала, думала. Багато про що. І про те, що ця історія з Наталкою, мабуть, матиме продовження, я теж зрозуміла.
Діти були радісінькі, що я повернулася, невісточка зробила апельсинове желе, синочок поскладав мені у шафі речі гарними купками – він уміє, у мене так не виходить, а він уміє гарно скласти речі, – і вони, звичайно ж, бачили те Юльчине відео, але бажали почути подробиці. Та що я могла їм сказати, окрім того, що вони вже бачили? А свої висновки я тоді притримала для себе. Якась думка не давала мені спокою, мене просто розривало від відчуття, що я щось не врахувала, а мала б.
Але ще й тоді я не розуміла, що саме трапилося.
А трапився кінець світу. Ну, мать же ж його розтак, траханий кінець світу.
:кот:
, уже выздоровеет (как бессимптомный)...
Никому оно не надо
