Я довгий час не знала, як відповісти на закиди, що голод був в інших частинах СРСР і це не було спрямовано проти українських селян. Відповіді знайшли нещодавно у цій статті. Якщо подужаєте.
ЧИ З’ЇЛИ УКРАЇНСЬКІ МИШІ УРОЖАЙ 1932 РОКУ,
Або як американський професор Марк Таугер, намагаючись захистити Сталіна, спростовує його своєю книгою „Голод, голодомор, геноцид?”
Голодомор-геноцид українського народу зачепив за живе і багатьох чужинців. Одні, як британський журналіст Малк Магерідж та італійський дипломат Серджіо Граденіго, писали про це по гарячих слідах трагедії. У 80-роках минулого століття до розслідування цього злочину прилучилися дослідники зі США Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Своє слово сказала і Міжнародна комісія юристів, ініційована 1983 року українським адвокатом з Торонто Володимиром-Юрієм Данилівим.
І ось у січні минулого року на шпальтах газети „2000” з'являється інтерв'ю її головного редактора Сергія Кичигіна з американським професором Марком Таугером, котрий заперечує наукову цінність праць Р. Конквеста і Д. Мейса й намагається переконати світову громадськість, що голодомор 1932-1933 років - не свідомий злочин для знищення насамперед українського селянства, а викликаний „прежде всего по причине природных катаклизмов – погодных условий и прочих событий. И это был вовсе не результат действий власти. Та политика власти, которую некоторые считают геноцидом, стала ответной реакцией на происшедшие события, борьбой по преодолению комплексного и кризисного голода, угрожавшего сорвать обеспечение продовольствием миллионы людей” (цит. за: Таугер М. Голод, голодомор, геноцид? - К.: Довіра, 2008. - С. 14).
Він вважає, що „голод 1932 – 1933 гг. стал результатом реального дефицита, существенного уменьшения количества продовольствия (по терминологии Сена), вызванного целым комплексом факторов. Каждый из них оказал огромное влияние на уменьшение урожая, а в комбинации они привели к тому, что объем урожая был намного ниже уровня, необходимого для выживания”.
Урожай 1932 року справді, згідно з офіційними даними, був нижчим за попередні роки (яра пшениця дала в 1932 році 5,6 цнт, 1931 - 5,3,1930 - 7,6; озима пшениця: 1932 - 8,5, 1931 - 9,9, 1930 - 12,1), усіх зернових тоді засіяли 18.027 тисяч гектарів (1931 - 20.725). Однак нарком земельних справ УСРР Триліський уважав, що не погода стала головною причиною недобору запланованого врожаю. У своїй пояснюючій записці до проекту постанови "Про контрольні числа посівів на весну 1933 року", він, зокрема, вказував: Попередні дані про наслідки господарювання в 1932 році в галузі сільського господарства УСРР свідчать, що в частині якісних показників сільського виробництва є великі прориви. Так, не дивлячись на цілком сприятливі метеорологічні умови, врожайність основних зернових і технічних культур через погану та несвоєчасну обробку була незадовільна, на великих площах посівів врожай загинув від бур'янів та шкідників, великих втрат врожаю також заподіяно незадовільним проведенням уборки".
Усе це, як і зменшення робочих коней (у 1932 році їх було 3.588, 9 тисячі голів, 1931 - 3.836,2, 1928 - 4.067,7),
безумовно, впливало на недобір урожаю. Але коли йдеться про причини голоду, то колишній фізик, а тепер уже історик Таугер мав би навести відповідну цифру валового збору урожаю зернових 1932 року і скільки необхідно було залишити його в УСРР для харчування населення, аби не допустити продовольчої кризи. На жаль, професор Таугер не називає цих показників, відтак його твердження про те, що голод викликаний природними обставинами, виглядають, зрозуміло, як пропагандистські.
Ось що він пише: „Любое исследование, где утверждается, что урожай 1932 г. не был низок, а голод являлся политической мерой, целенаправленно проводимой посредством завышенных планов хлебозаготовок, однозначно основано на недостаточной информационной базе и может служить примером некритического отношения к официальным источниками нформации”.
Зрештою, від прочитаного складається враження, що професор Таугер будь-що намагається виправдати дії сталінського керівництва, яке під час голоду продовжувало продавати український хліб на експорт. Він кілька разів у своїй книзі наголошує, що за це збіжжя наше селянство отримувало із-за кордону трактори. А що це робилося коштом життя мільйонів українських селян, не вважає за потрібне наголосити.
У його ж книзі можна прочитати, як правило, такі пасажі, які служать виправданню дій сталінського керівництва. Скажімо, він намагається нас переконати, що Москва надавала продовольчу допомогу українському селянству: „Действия советского руководства были сложными и включали не только заготовки зерна в деревнях, но и поставки продовольствия в эти деревни. И даже если поставки были недостаточными, их следует упоминать и обсуждать”.
Однак, як і нинішні українські комуністи, Марк Таугер не уточнює, що ж це були за продовольчі поставки для українського села в період голодомору, особливо навесні 1933, коли воно масово вимирало. Аналіз же архівних даних засвідчує, що певні поставки продовольства для колгоспників пов'язувалися з виконанням тих чи інших польових робіт, від чого залежав майбутній врожай. Наприклад, під обробіток цукрових буряків виділявся не тільки хліб, а й оселедці.
Зрештою, чому б тоді професорові М. Таугерові не згадати про постанову ЦК ВКП(б) від 16 вересня 1933 року про вільний продаж висівок у державних магазинах, у тому числі в Харкові, Дніпропетровську й Києві. Адже це теж турбота комуністичної партії про продовольче забезпечення українців.
Крім того, годилося нагадати про спеціальні постанови більшовицької партії, якими передбачалося забезпечувати продовольством насамперед комуністів і їхній актив у голодуючих регіонах. А що залишалося робити рядовому селянству, особливо одноосібникам, тим паче після сумнозвісної постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року про заборону саме українському й кубанському (також в абсолютній масі українському) селянству у виїзді за межі своїх місцевостей, аби воно не змогло придбати там продовольства для своїх голодних родин?
До речі, ця постанова Таугером оцінюється як оптимальний захід, „когда власти предприняли разумные попытки установить контроль над миграцией крестьян”.
У книзі Марка Таугера можна прочитати, що „действия правительства во время голода и после него говорят о том, что оно вовсе не считало крестьянство врагом”. Тож як тоді розуміти телеграми Сталіна до секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича від 8 листопада 1932 року, в яких повідомляється про те, що в Кремлі того дня фактично вирішувалося питання: як поставити на коліна саме українського селянина. Так, шифровка о 15-30 інформує, що „в даный момент Политбюро ЦК ВКП(б) рассматривает вопрос о прекращении продовольственного и другого снабжения украинских сел”, а через чотири години з Москви вже передається остаточне рішення: „Политбюро решило прекратить любое снабжение продовольствия для всех сел Украины”.
Але така позиція кремлівського керівництва оцінюється Таугером як дієвий захід для підвищення продуктивності праці на селі: „некоторые крестьяне в 1933 г., столкнувшись с угрозой голодной смерти, начали работать гораздо лучше, несмотря на враждебное отношение к режиму, говорит об осознании всеми учасниками процесса уникальности этой трагедии”.
Повчаючи одного з критиків своєї концепції причин голодомору в Україні, американський фізик Таугер пише дослівно: „В целом г-ну Турчаку не следует отвергать альтернативных доводов без беспристрастного изучения доказательств в их пользу. Ему следует больше читать и думать перед тем, как излагать свои мысли”.
Біда вся якраз в тому, що професор Таугер сам не сповідує озвучених ним підходів до вияснення такої важливої наукової проблеми, як дослідження причин голодомору-геноциду в Україні в 1932-1933 роках. Захопившись вивченням тільки природних умов, зокрема, підрахунком кількості мишиних нор на гектарі зернових у 1932 році, він зовсім не розглянув національних аспектів цієї трагедії в контексті навіть відомих постанов більшовицької влади. А тому й виходить, що не зумисні дії більшовицького керівництва спричинили голодну смерть мільйонів селян України, Кубані, Поволжя, Північного Казахстану, а нібито миші...
Американський фізик Таугер, котрий узявся відбілювати злочини комуністичної партії під час голодомору, не дає пояснення, чому суцільного виселення зазнали саме ті кубанські станиці, в яких абсолютна більшість населення була українською? Чому українські назви Полтавська, Уманська, Поповичівська після депортації з них нащадків запорозьких козаків замінили на Красноармєйська, Лєнінградська й Кагановицька?
Усвідомлення цього і дає нам підставу говорити про геноцид саме українського народу і водночас є відповіддю тим, хто пробує нині доводити, що голодомор 1932-1933 років торкнувся однаково всіх націй СРСР. Бо якщо голод поширився на всі регіони й під його смертельну косу потрапили всі народи, то виникає одразу ж питання: чому в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині? Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають увагу на ці рядки вказаної постанови, якими чітко пов"язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіків проживала, і грубою ліквідацією цього процесу на її етнічному розселенні поза межами УСРР?
Як свідчить В. Чуркін, операція по знищенню українства на Кубані й заселення її вихідцями з російської глибинки планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць. Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 року здійснити набір „особенно надежных в политическом отношении” серед тих, хто був в армійських рядах для заселення опустілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що „уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат” (цит. за: Чуркин В. Неизвестная война // Дон.- 1991. - № 7. - С. 145).
Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства була підтверджена 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області...
Доповідаючи ЦК ВКП (б) про виконання цієї постанови, керівники ідеологічного відділу Казахстанського крайкому більшовицької партії 9 червня 1933 року зазначали, що з 96 українських шкіл у Східно-Казахстанській, Алма-Атинській, Південно-Казахстанській і Актюбинській областях на російську переведено лише 44, а "в таких найголовніших українських районах, як Акбулакський і Федорівський, переведено тільки 3 школи. Переведені на російську мову Атбасарський і Акбулакський педтехнікуми. Всього в краю було 3 українські газети ("Більшовицький штурм" у Федорівському районі, "Прапор колгоспу" - Атбасарському р-ні і "за соц. будову" - Акбулакському р-ні), вони всі зараз переведені на російську мову".
Є й ще одне документальне підтвердження того, що саме проти українського селянства спрямовувався голодовий удар Кремля. Адже забравши все їстивне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року про заборону виїзду стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 року українців нараховувалося більше двох третин від усього населення.
Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання". І ця директива справно виконувалася: як свідчить зведення таємно-політичного відділу ОДПУ СРСР, за грудень 1932 - січень 1933 років, із сіл тільки 215 районів України виїхало 85.217 одинаків і 9.213 родин: з Київської області 26.344, Харківської - 26.129, Дніпропетровської - 12.421 одинаків і 3.845 родин, Донецької - 9.561, Одеської - 3.950 і 4.020, Чернігівської - 5.593 і 837, Вінницької - 5.068 і 511.
Однак ці дані можуть бути далеко неповними, оскільки лише із Звенигородського району тодішньої Київської області в різні регіони СРСР розбіглося за 1932 рік понад 10 тисяч осіб, як свідчив місцевий лікар П. Блонський. Крім того, не можна погодитися з твердженням російського дослідника О. Шубіна, що цю міграцію українського сільського населення поглинула в основному українська індустрія. Скажімо, на шахти тресту "Кадіїввугілля", що в Донбасі, у жовтні 1932 року на роботу приймали в основному не голодних українських селян: з України - 118 осіб, Татарстану - 403, Білорусії - 125, Центрально-Чорноземної області - 194, Західної - 14.
Тут мусимо додати, що коли голодні казахи вдавалися до так званого відкочів"я, тобто перебиралися на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, навіть до Китаю, то стосовно їх ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Навпаки, маємо всі підстави заявити, що комуністична влада Казахстану, котрий тоді належав до Російської республіки, всіляко намагалася затримати їх на сусідніх, більш забезпечених територіях - аж до сприятливих обставин.
Поширену практику відкочування голодних казахів у навколишні регіони підтверджують і російські автори. В. Кондрашин стверджує, що казахи мали можливість, скажімо, в Поволжі навіть працевлаштуватися цілими господарствами в період голодомору. Наприклад, у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю в той скрутний час, за свідченнями цього автора, трудилося 81 господарство в кількості 391 особи.
Тобто, казахам не забороняли шукати продукти харчування за межами своєї республіки. Навпаки, сусідні регіони прислухалися до цих прохань, тим паче, що постановою Всесоюзного центрального виконавчого комітету від 10 березня 1932 року передбачалося таку роботу організовувати. Зокрема, постанова Башкирського обкому ВКП (б) від 14 жовтня 1933 року підсумовує виконання цієї московської директиви. І тільки стосовно голодного українського населення знаходимо драконівські, за висловом російського історика В. Кондрашина, директиви щодо позбавлення його можливості врятуватися від смерті в сусідніх регіонах.
Стверджуючи, що головний удар голодомором спрямовувався проти українства, ми визнаємо також: у середовищі українського хліборобського населення постраждала певна частина і представників інших народів. І в УСРР, і тоді, коли йдеться про геноцид українства поза межами УСРР. Водночас мусимо визнати, що найбільших втрат за таких обставин зазнало саме українство. І не тільки власне в Україні, а й на наших етнічних розселеннях поза межами УСРР. Скажімо, якщо за переписом 1926 року українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1.580.895 осіб, то в 1939 там їх виявилося лише 143.744 (розраховано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги.- М., 1992).
Де подівся 1 мільйон 437.151 українців, постає цілком закономірне запитання?
Дослідники з Кубані визнають, що „перш за все це наслідки колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення(переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії, з Ростовської області і Ставропольського краю для того, щоб заселити опустілі станиці. У своїй масі і цей міграційний потік в етнічному плані був російським”. Кубанські дослідники також визнають, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов”язується із зміною останніми національної самосвідомості.
А чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 року?
Сьогодні, до речі, в нинішньому Краснодарському краї заявили себе українцями 131.774 особи (2,57 відсотка від усього населення), у той час коли на відповідній території 80 років це була найбільша етнічна група в абсолютному вираженні.
Під впливом чого зникли кожні десять з одинадцяти українців тільки на Кубані - хіба не цілеспрямований геноцид саме проти українства спричинив до таких жахливих наслідків?
Хіба не після страшного голодомору 1932-1933 років перепис 1939 року у Казахстані з урахуванням міграційних процесів показав, наприклад, удвоє зменшену кількість українців?
Подібні тенденції, на жаль, будуть засвідчені і щодо Поволжя, де компактною масою проживали українці-хлібороби. В останньому регіоні, до речі, в Капустиноярському районі нараховувалося 49 відсотків нашого етносу, Єланському – 51,9, Котовському – 69,3, Красноярському – 72,4, Покровському – 74,9, Самойлівському – 79,3 Миколаївському – 81, Владимирському – майже 90. Тільки в Нижньоволзькому краї за переписом 1926 року нараховувалося 600 тисяч осіб, які продовжували ідентифікувати себе з українством, частина з них навіть не розуміла російської мови, про що свідчить такий факт: у Дубинському районі невиконання планів здачі збіжжя у 1929 році пояснювали тим, що „українські лозунги до хлібозаготівель було затримано в райвиконкомі, а українцям послано плакати на російській мові”.
Саме українське селянство, котре з 1917 року стало базою відродження власної державності нашого народу й продовжувало боротьбу за це і в подальшому і на всіх теренах свого розселення, було найбільшою загрозою існування більшовицької влади. Для свого збереження ця влада бачила вихід у тому, аби ліквідувати українське селянство як матеріальну базу й джерело нашого національно-державного відродження. І саме це дає підставу нам стверджувати, що голодомор 1932 - 1933 років був цілеспрямованою акцією на винищення українських хліборобів.
А професор Марк Таугер переконує нас у тому, що врожай 1932 року поїли миші...
Володимир Сергійчук,
професор Київського національного університету
імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.
И Н Д У С Т Р И А Л И З А Ц И Я - всю жратву за бугор, остальное - спалить, как сейчас в росиии. Народы перемещаи, словно колоду тасовали. Тут вольница была, вот частично и передушили голодом.
. Ни разу за таких не голосовал.