# запитай_психолога
Доброго ранку. Така ситуація: з чоловіком живемо 12 років, він з міста і дуже мріяв жити у селі, тому купили будинок у сільській місцевості. Працює, (має професію, за якою, згідно закону, до армії не призивають поки що). Справа в тому, що не хоче нічого робити вдома, приходить і відпочиває, бо був на роботі. А біля будинку є город, є господарські споруди, що потребують ремонту, є старий паркан, якого треба лагодити. Якщо я підіймаю дане питання, зразу сердиться,говорить, що не вистачає на все грошей, ( хоча багато чого можна зробити самому, своїми руками без грошей, (так як матеріал для ремонту хліва є, але воно все лежить вже 4 рік). Я не розумію його поведінку, коли жили з батьками ( 10 років як купили власний дім), він говорив, що як буде у нього хата, буде все робити, а тут не його, тепер своя хата, а роботи нуль. В інших сферах хороший, добрий навіть, і по відношенню до мене, і до дітей. Але ця лінь мене дуже сердить, ніякі розмови не допомагають. Дуже любить спати, якщо не будити у вихідний, буде спати до 14.00 дня, а цілу ніч гратиме у компютерні ігри. На роботу встає за 5 хв до виходу з дому. Якщо лишаю на нього дітей, він всеодно не встане,діти будуть самі по собі. Підкажіть, може проблема у мені, може я щось роблю не так? Він говорить, що не хоче нічого робити як я прошу, бо це його бісить, а якщо я не кажу що треба робити , то ця робота так і буде стояти, він до неї не дійде просто. Ну чому я жінка наприклад маю робити важку чоловічу роботу, коли маю чоловіка. Свої жіночі обовязки відносно дітей і взагалі по господарству я виконую, а коли це ставлю як аргумент, він говорить просто - то не роби...якщо їсти не зварю, він варити теж не буде, будуть всі штурмувати холодильника. Я не знаю що мені робити, опановувати чоловічу роботу??? Сільські люди мене зрозуміють...найняти когось щоб полагодив, наприклад, паркан, я не маю права, бо хата його, куплена його батьками...розлучення теж не варіант - ну людям ще гірше ж є...Я теж працюю, теж втомлююся, але по дому намагаюся справлятися, а він, мені здається, цього не цінить. .. Можна закрити очі на той паркан, що вже майже ліг, на двері, що не закриваються у хліві, на підмурівок, що розсирається, але я так не можу, воно мене мучить, майже все тримаю у собі бо й казати йому без толку...сама себе заспокоюю, що зараз війна, потрібно дякувати Богу, за те що маю, але у душі все кипить від злості...
