Задзвонив телефон, рука з дутим перснем схопила трубку, піднесла до вуха, відтягнутого сережкою, а розляписті червоні губи прокричали в апарат: "Так, закопати!".
Зюкін здригнувся. Уява намалювала попереднього претендента (мов дві краплі води схожого на нього, Зюкіна), який лежав у глибокій ямі. І грудки землі, що летіли у знекровлене обличчя.
Позаду рипнули двері і в кабінет ввалився здоровань у спецівці, він тримав на витягнутих руках велику ***шанку в брудних патьоках.
- Ось... знайшов. Напевно, там червонці... ці, як їх... А! Миколаївські! - блиснув здоровило інтелектом і золотим зубом у роті. - Куди її, Григорівно?
Зюкін затамував подих. Його стали роздирати цікавість, страх та перспективи роботи екскаваторником.
– Відкрити пробували? - спитала начальниця, вперши важкий погляд у скарбничку.
- Ні, що ви, - збрехав той.
Зюкін одразу зрозумів, що бреше, він би теж так вчинив. Хоча ні, він би цю коробку відкрив. Хоч би сокирою розтрощив, а відкрив! От бовдур хлопець – скарб начальниці нести!
Ірина Григорівна тим часом дістала з шухляди столу якусь залізяку і зі звірячим виразом на обличчі почала колупати знахідку. Зюкін не витримав і підійшов ближче. Здоровань сопів над вухом, але це не дратувало - зараз їх із трудягою поєднувала важливість моменту. Від хвилювання він навіть спітнів.
Тітка довбала коробку, намагалася щось підчепити довгим нігтем.
- Може кияночкою... - просипів трудівник ЖЕКу, а Зюкін якогось дідька заліз у кишеню, витяг на світ штопор суворого розміру і щиро простягнув його суворій начальниці.
- А ви що тут робите? - раптом виявила вона присутність особи, яка не входила до довіреного складу. - Зачекайте у коридорі! Ідіть-ідіть.
Зюкін так роздосадувався, що хоч плач. І нащо він вліз… А все його м’якосердий характер!
Він повільно пішов до дверей, коли за спиною пролунали здивовані вигуки.
- Ух ти ж йо-прст!
- Йоксель-моксекель, жувати мої капці!
Зюкін вдав, що спіткнувся, і присів нібито зав'язати шнурок. Підвівшись, він спритно обернувся, намагаючись розгледіти що там таке відбувається, але втратив рівновагу. Перебираючи ногами та пролетівши кілька метрів, він врізався лобом у стіл і там вже впнув одне своє око в коробку, а друге в декольте.
Ось коли стала в нагоді косоокість, — затамувавши подих, подумав Зюкін, гадаючи що буде далі, і яку форму прийме гнів суворої тітки.
Те, що сталося потім, перевершило найсміливіші Зюкінські мрії. Начальниця обхопила його голову руками та притиснула до своїх грудей, тицьнувши носом в улоговину, що об’єднувала собою дві об'ємні кулі.
Розрахунок виявився вірним - Зюкін умить забув про коробку!
«Циці-і-і...» - була перша думка, «Повітря!» - друга, панічна, бо міцний захват та солодкі парфуми змусили його відчути себе міллю, яку намагаються знищити. Зюкін хотів жити! Тому почав упиратися руками в м'яке, брикати ногами і кусати ліфчик.
- Ач який, ну ви подивіться на нього, а ще у галстуку! - начальниця захихотіла. - А зачинимо його наразі у комірчині бабці Шури!
Захват ослабнув, Зюкін нарешті зміг вдихнути і бічним зором побачив у відкритій коробці довгастий пакунок, а також щось схоже на перуку і собачий повідець.
Він витягнув шию, намагаючись вгледіти іще щось, що, можливо, дозволило б пред'явити права на знахідку, а простіше кажучи, чим можна було начальницю шантажувати і урвати собі шматок видобутку, але здоровань просто схопив його під пахви і таким принизливим способом виніс із кабінету.
- Чоловіче, га?! Можливо, домовимося? — прошепотів Зюкін і зробив, як йому здалося, змовницьке обличчя.
Несун хмикнув, відчинив якісь двері і засунув туди Зюкіна. Прямо в темряву та пил! От тобі й прибиральниця, - подумав той. - Якщо в неї в коморі такий бруд, то що там у кабінетах? Думка про кабінет привела логічним ланцюжком до Ірини Григорівни, а потім - до коробки.
Зюкін відчув себе дуже скривдженим. А у такому стані він був здатний на героїчні вчинки. Націлившись на вузьку смужку світла, що позначила двері, він усією своєю вагою впав на неї.
Двері заскрипіли старим деревом, але встояли. Зюкін відкинув себе у темряву, наступив на швабру, налетів на відро, вдарився об вішалку. Загалом бився, як птах у клітці. Старі фільонки не витримали такого натиску і в'язень частково опинився на волі, принаймні його верхня частина.
- Це хто тут гримить! Чого треба?! Хто такий?! Запускати нема дозволу! Ноги витер?! Де накладна на інструмент?!
Перед Зюкіним виникла жінка невизначеного віку у сірому робочому халаті та рожевих гумових рукавичках, що тримали міцну швабру. Що вона міцна, він зрозумів з того, як грюкнула нею об підлогу прибиральниця, напевно та сама бабця Шура.
- Ти мені що тут двері зламав?! Хто ремонтувать буде?! Хто платить буде?! Я тебе зараз у поліцію здам!
Поліція!.. Не те щоб Зюкін так вже прагнув туди потрапити, навпаки, уникав усіляко, але за цих обставин він зрозумів, що має виконати свій громадянський обов'язок і викрити. Так, викрити! Усіх! І взагалі!.. А йому, може, навіть грамоту дадуть чи медаль із премією!
- Тітко! Клич, клич поліцію! Бо втечуть! Та біжи ж і дзвони, скажи Зюкін, Зюкін звелів повідомити! Бо пізно буде!
І Зюкін замахав руками, підганяючи робітницю.
Тим часом до кабінету начальниці прошмигнув якийсь підозрілий тип – лисий, низенький колобок. То справа набувала зовсім вже серйозного вигляду. Тепер вони на трьох скарби поділять, а Зюкіну – дулю. І навіть без маку.
Він відмахнувся від прибиральниці, яка, ігноруючи злочини начальства, поліцію викликати не збиралася, а натомість прагнула зайнятися рукоприкладством - принаймні рукавичку з руки стягнула і в обличчя йому жбурнула.
Не зважаючи на дурну бабу, він напружився і випав назовні через дірку в дверях.
Злість надала сил – Зюкін, немов спринтер, чкурнув коридором. Позаду охкала і проклинала всіх без розбору прибиральниця. Борець за справедливість з розгону торохнув начальницькі двері плечем, промчав по інерції через кабінет, опинився біля столу і, помітивши на ньому відкриту коробку, вихопив з неї довгастий пакунок. Гордий собою, він підняв руку зі здобиччю, наче кубок, і тільки після цього озирнувся.
Ірина Григорівна стояла посеред кабінету негліже, в блондинистій перуці - тій самій, з коробки. У руці вона тримала (так-так, очі Зюкіна не підвели!) повідець, який був прикріплений до нашийника, а той, у свою чергу, обвивав шию підозрілого колобка.
Пакунок, здобутий з такими труднощами, випав з ослаблих рук.
Колобок, здається, загарчав.
Зюкіну стало соромно. Він скосив очі, щоб не бачити цього неподобства та наткнувся поглядом на скарб з пакунку. Рожеве, як рукавички прибиральниці, що застигла в дверях, на підлозі лежало ділдо. Зюкін зашарівся і позадкував, усією душею відчуваючи, як хрумтять під ногами уламки розтрощених ілюзій. Баба Шура відступила, пропускаючи його і запитала вже в спину:
- То що, поліцію викликати?
Але Зюкін цього вже не чув. Все навколо було немов у рожевому тумані, в якому з веселим писком стрибали гумові ділдо та виблискували злющі очі ЖЕКівської начальниці, а у вухах стояв пронизливий вереск: «Закопати!!!».
© Іронія & E.N
або E.N & Іронія, ми ще не домовлялися
