А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу відносин українського письменства до російського взагалі. Не один уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письменства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна праця українських письменників зовсім не відповіда таким претензіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр., мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англічани, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурятського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались, коли навіть московські слов’янолюбці, такі як Ів. Аксаков, В. Ламанський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі, та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через ЗО років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зробили кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літературі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських виданнях.
При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й переслідування, яких дізнали за остатні 30 — 40 років літератори і письменство російське ліберально-радикального напрямку і українське. Звісно, проти російського письменства не було таких загальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 pp., та все-таки, напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Современника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з кафедр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письменство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не виключала можливості печатати по-українському не тільки белетристики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й популярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. давав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в Петербурзі й Москві книги в 10 листів , котрі заборонити мав право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся. Чому ні один український письменник не попробував скористуватись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону 1863 р. перед судом, котрий в ті часи держав себе досить независимо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задержати, й навіть (вироком про Вундта «Душа человека и животного») укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські ліберальні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдоносцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Костомарову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр., у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Галичині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?
Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними українськими національниками, бо якби від їх письменського плоду відкинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою, то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо середньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того, що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того факту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати живий характер літературі, роблені були майже виключно радикалами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці» , «Науковій бібліотеці» , «Літературно-науковій бібліотеці» . Проби ці прийшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як «Жіночий альманах» . Навіть єдиного галицького белетриста після Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спиняють зріст нашого письменства до рівності з європейським.
Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно в кругу слов’янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський світ признав російське письменство рівноправним ****** у своїй сім’ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку, німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов світових.
Серед слов’ян російська мова стала вже дійсно посередньою. Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов’янських землях. Я, напр., ще в 1871 p. y Празі ніяк не міг вдержати з чехами розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народовець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-російському. Поляки більш других слов’ян опираються проти вживання «московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французькому. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла, зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь говорят по-русски», а в Болгарії польські емігранти, напр. лікарі, ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-російському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.
І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської було зв’язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким, про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти «московських слов’янолюбців» всього менше читаються слов’янською (як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання, котрі звались колись у Росії «западническими», — твори Тургенєва, «Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купують російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болгарам-студентам читати польський переклад звісної книги американця Моргана про первісні громади, так мені його вернули: кажуть, «важко розуміти».
Цю пригоду — всеслов’янську вартість російської мови — треба признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що противу рожна перти, (Подібна проява показується і в германському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звісний Брандес . Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської літератури зневажати осібні національні слов’янські мови й письменства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі! В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому, що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов’янську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у такому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних українських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін., котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.
Я не отступал от темы, в отличие от Вас. Напомню, если проблемы с памятью мешают Вам отслеживать нить разговора. Вы "культурно" заявили, что Украинской культуры нет. В следующем посте она у Вас уже появилась, но третьесортная. Если не ошибаюсь, там же Вы допустили сравнение Энеиды Котляревского с переводами гоблина, да и ещё умудрились юмор столетней давности расценивать с точки зрения современной "хазанщино-гоблиевщины". При этом всём Вы продолжаете гордо держать голову и что-то лепетать об "оконченных разговорах". Хотя, соглашусь пожалуй. Окончен разговор. Только я, в отличие от Вас, по несколько раз этого повторять не буду
