Так завелось з 1863 p. y Росії, що по-українському можна було печатати стихи, поеми, повісті та хоть би і філософію Гегеля переводити на українську мову. Тільки того, що було б правдивою пищею для народу, не стало можна печатати. Колись-то у Росії і великоруси і малоруси піднімали спори про те, як широка мусить і може бути література українська, — чи така ж усестороння, як і російська, чи провінціанальна і простонародна, тільки на «домову потребу», як казав «День». Тепер заборонено іменно літературу «домову», «простонародну», котру узнавали і москвофіли. Та треба признатись, що і українофіли після заборонення такої літератури, що здавалась їм дуже вузькою і котрою вони не хотіли вдоволитись, ширшої теж не розплодили, хоч їм іменно зоставлена була воля на сьому широкому полю. Мало того, треба признатись, що українофіли не тільки не постарались обійти перепони, що їм поставила міністерська цензурна задержка 1863 p., a ще як би самі постарались себе зв’язати. Найнатуральніше діло було б, після задержки у Росії, понапечатувати і перевід євангелій і учебники в Галичині, де народ тоді не менше, як і в Україні, був без книжок. Через те праця не пропала б марно, та й не пропали б і рукописі приготовлених книжок. Не знаю, що сталось з тими, що були послані в Петербург, але у Києві я сам читав колись гарно зложену зоологію, початки географії і святці, але де вони тепер, не скажу. Дуже вірно, що вони пропали.
Між тим така нісенітниця, як драма «Ятрівка» 45 і другі того ж автора, що зложив було зоологію, печатались тільки, щоби тратити гроші і викликувати сміх недоброжелателів української словесності (дві пом’януті драми потім були продані у Києві крамарям на папір по 1 копійці). Тратилась праця на переклади «Мазепи» Байрона або й стихів Фета і т. п. Се виходило з того, що хоть п. Куліш і гарно виложив у своїй статті у «Основі» «О простонародності української словесності», що ся простонародність єсть не сором, а сила сеї словесності, одначе многим українофілам дуже кортіло, щоб швидше побачити її у панському прибранню, зовсім як треба, по уніформі і з драмами, з поемами, з монологами, перекладами і т. п. А від того вони не дуже то горювали, що праця над простонародною освітою заборонена... Правда, що не дуже то напрацювали й над тим, щоб обогатити українську словесність і панськими творами. Зате немало було потрачено слів на жалоби у чотирьох стінах або, як коли лучалась оказія, у письмах у Галичину на московський централізм, котрий не дає їм робити їх діла. Такі жалоби і їх коментарі, які печатались у свій час у «Слові», «Меті» і т. д., були не без шкідливих наслідків у Росії, т. є. не жалоби на поліцейські і цензурні закази (бо хто їх похвалить, але хто їх і повалить самими закордонними жалобами?), а формула жалоб і мотиви, котрими у них вияснялись закази. Зі сторони галицьких журналів се була вина невольна, бо галичани міряли діла у Росії своєю австрійською міркою: бачачи круг себе антагонізм і централізм племінний, боротьбу народностей, думали, що і в Росії те ж, і казали про великоруський гегемонізм і централізм, коли на ділі там був тільки більш державний централізм, а ще більш репресалії, що йшли від реакційної партії, котра і у великоруській сфері давила ще дужче усякі ліберальні і демократичні напрямки, схожі з южноруським українофільством. А українофілам треба б було трошки лучше знати діла свого краю і трошки менше кричати про племінний деспотизм «*****ів», а головніше треба б було мати менше страху, а більше такту, ціпкості і праці. Що після валуєвської задержки українські учебники і євангеліє не були послані до печаті у Галичину, тому причиною і те, що українських книжок мало було приготовлено, так що може б і без задержки їх не дуже б то багато появилось; а дальше і та догадлива недогадливість, питомо українська хитрість, по котрій часто українці самі себе перехитряють. Були іменно такі, що казали: «На нас звели поклепи, брехню, буцімто ми вороги російської держави, а коли ми справді пошлемо наші книги за границю, то ми становимось схожі з польською і герценівською еміграцією і тоді наші книжки будуть заборонені надовго, а тепер лучше переждемо...» 46 У таких софізмах було більше пасивності і ліні, ніж зміїної мудрості. Лінь і неакуратність була причиною, що деякі з готових рукописей і пропали. Пасивність же і малодушність були винні, що Українці на ділі більш себе зв’язували, ніж їх в’язала валуєвська задержка. У 1865 чи 1866 році у Катеринославі появилась українська брошурка для народу про судебні реформи російські. Брошурка була зроблена не дуже то добре, але й не погано. Однако так собі і згинула без піддержки. А ся брошурка показувала, що деякі потрібні для народу книжки можна печатати по-українському і без задержки: і тоді, як і тепер, дуже велика є потреба зреасумувати народові статті «Положений о крестьянах», о земстві, у котре крестяни вибирають депутатів, о суді, у котрому народ сидить присяжними і т. д. Але крім згаданої брошурки нема нічого, написаного про се діло по-українському. Потім після 1863 року бували на Україні і епідемії так між людьми, як і худобою, та поучення, що робити у таких случаях, ніхто не написав. Ніхто не написав нічого і про позичкові каси, про торгові товариства і таке інше. А се все не могло б бути заборонено ніякою цензурою. А в добавок усього — що ж могла зробити цензура? Заборонити печатати книгу у Росії. Та хіба тільки світа, що в вікні?
Треба признатись, що українофільство показало себе самим слабим і недогадливим з усіх ліберальних напрямків у Росії. Так званий «нігілізм» потерпів кар, висилок у дальші губернії більш, ніж українофільство, потерпів навіть висилки у Сибір таких голів, як Чернишевський (чого не було ні з одним українофілом), одначе устояв: «нігілізм» перевернувся у «позитивізм» і став ще дужчим і серйознішим; замість одного закритого журналу («Современника» 47) появилось два («Вестник Европы», «Отечественные записки» 48 під новою редакцією) або закритий журнал змінив трохи ім’я і назвався замість «Русское слово» 49 — «Дело» 50, та й годі! Заарештовувала цензура оригінальні твори — появлялись переводні; задержував їх по новому закону о печаті (з 1865 р.) окружний суд, автори і переводчики вели процес до самого сенату, і коли не добивались зняття арешту з книги (що бувало не раз) або ограничення сили духовної цензури виясненням закону через касаційний департамент сенату, то усе-таки самим процесом, напечатаним у газетах, річами адвокатів, вели пропаганду тих самих ідей, котрі хотіла заборонити цензура. Часто заказ помагав ще більшій пропаганді, ніж коли б книжка появилась смирно. А коли видано закон про печать 1865 p., після котрого книги, не менше як у 10 листів, мають виходити без попередньої цензури, то тим часом відкривалась дорога і українським книжкам такої ж величини (бо процесу з-за одної тільки мови не можна було ждати від уряду). А якби над сподівання і зробили процес, то се був би случай вияснити власні принципи і відповідати на поклепи і брехні. Одначе ніхто не найшовся, хто б зробив хоч одну пробу такого видання. Від того, коли другі ліберальні напрямки в Росії усе більш розширяли круг своєї пропаганди, українська зужувалась до того, що те, що виказувалось і становилось якби аксіомом у роки 1860 — 63, стало здаватись якось чудним і смілим у послідні роки.