Цікаве, покладу сюди. Не пойму як на телефоні під спойлера засунути.
З учора після ситуації з однією знайомою крутиться фраза "сміливі мають щастя". Її історія не про еміграцію, навпаки, при чоловікові, що з початку служить і дітях, вона вчиться, розвивається, працює в Україні, гарує коротше. Це фраза скоріше про склад людей. Яким страшно але роблять. От цьому хлопу мабуть теж десь страшно було, до чорта на рога їхати, з мінімумом інформації, без всяких груп в фейсбуці, де для новеньких все розжоване)) але ж заробив грошей тай поїхав.
Спогади Івана Пилипова, одного з перших українських іммігрантів у Канаді.
7 вересня 1891 року Іван Пилипів та Василь Є(І)линяк з Небилова на Станіславщині (тепер - Івано-Франківська обл.) прибули до Канади і таким чином стали першими офіційно встановленими українцями в Країні кленового листка (є дані, що українці там почали оселятися раніше, однак саме від Пилипова та Єлиняк йде відлік масової імміграції українців до Канади).
"Ми з Небилова перші поїхали до Канади. Це село коло Калуша. Я ходив до школи і навчився читати і писати. Учитель вже в школі говорив про Америку і Канаду, а потім чули ми від німців, що мали там своїх кревних. З нашого села працювали люди при сплавах на Лимниці, а тамки говорили про Канаду, бо то був такий час, що люди говорили про цей край.
“Маєте адресу свого кревного?” — питаю одного німця.
“Маємо”.
“Напишіть мені”. — “Добре”.
“Гаврей написав мені адресу сина і доньки і я написав лист. На мій лист прийшла відповідь. Відписали мені:
“Лишай гори і доли і ходи сюди”.
Я відписав: — “Добре, я поїду”.
Набрав я великої охоти. Зараз поїду. Буду мати тамки хліб, вмію писати і читати і трохи по німецьки. Там в Канаді не всі такі вчені. В нашім селі мало хто з моїх ровесників умів читати. Але жінка не хотіла їхати. Боялася моря і чужої сторони. Каже до мене щодня: “Не поїду, не поїду, не поїду”.
“То сиди”.
Я пристав до неї, це була донька мого сусіда.
Продав я пару коней і воли, щоб мати гроші на шифкарту, але виглядало, що не вистарчить на дорогу.
Продав я дещо грунту, щоб заплатити дорогу.
Каже тато до моєї жінки:
“Абись тепер не їхала. Нехай уже їди сам, щоби придивитися, як там виглядає земля, потім будемо видіти, що з того буде”.
Старався я за пашторт, ледве мені його видали в старостві. Вже його не маю; згорів на фармі. Але я просив виписати пашпорт на мене і на жінку.
Я родився в році 1859. — Мав я тоді троє дітей: Василь вісім літ, Юрко три роки, Никола також три.
Але хотяй я вистарався о пашпорт на цілу родину, то поїхав я сам.
Жінка не відважилася їхати, лишилася з дітьми дома. Це було в осени, 1891-го року.
Поїхало нас трьох: Василь Єлиняк, Юрко Паніщак і я. І
На мою раду старалися вони за пашпорти. Вони два також з Небилова. Оба жонаті, але їхали без жінок, так само як і я. Паніщак Юрко^ то мій швагер, брат моєї жінки. Але я ходив до школи в селі чотири роки і вчився тамки, а учитель добре вчив; а вони не були в школі, письма не знали. Тепер послухали моєї ради і пустилися зо мною до Канади.
Приїхали ми до Стрия, потім до Перемишля, а відти до Освєнцімщ Тутка переглядали урядники наші папери.
“Покажіть гроші”, — сказав один з них.
Я мав 600 ринських, Єлиняк мав 190 ринських, а Паніщак мав 120 ринських. Урядники казали щоб Паніщак вернувся назад до села і він мусів сісти на залізницю, яка повезла його назад до Калуша. В Гамбургу, куди нас двох доїхало, був агент, який посадив нас на велику шифу, щоб ми їхали через море.
їхалося 22 дні. В дорозі було всіляко: було так, було інак. Корабель їхав морем, а потім рікою до якогось великого міста. То був Монтреаль.
Рано злізлисьмо з шифи, а пополудни всілисьмо на трен і поїхали впоперек Канади. Дорога була якась довга, два дні і пів воліклися ми через скали, ліси, води і пусті поля. Видно було, що ми в дикім краю. Приїхали ми до якогось невеликого міста де стояли деревлянні будинки. На стадії казали нам висісти урядники, що вміли говорити по нашому, але виглядало, що це не були наші люди; видно німці. Це був Вінніпег.
Котрого дня ми виїхали з Гамбурга, а котрого дня приїхали до Монтреалу, а котрого до Вінніпегу, то, бігме собі не пригадую. Це було в осени 1891-го року. Мого пашпорту вже нема, згорів на фармі у Брудергаймі.
На стадії, у Вінніпегу, дали нам чоловіка, що говорив по німецьки, а також і по нашому, як тепер кажемо, по українськи. Він мав нам показувати поля, а ми могли їздити куди захочемо, бо залізниця була для нас задармо. Той агент завіз нас до Лянгербурга, до одного фармара. Забув я його імя. Ми оба лишилися у того фармара цілий тиждень. Возили нас і показували землі, щоб ми могли вибрати поле для себе. Я застав тут знайомих німців з ліса, які робили під моїм проводом над Лимницею.
Сподобалися нам фарми. Я записав числа одної фарми на/ себе, а другі числа, записав на Єлиняка, бо він не вмів писати. Ми вернули до Вінніпегу і поплатили по десять долярів за землі, які ми мали взяти як "гомштад”.
Один німець латав черевики у Вінніпегу, походив з Калуша, він мені казав:
“В Алберті теплійше, поїдьте подивитися”.
Пішов я до бюра і кажу:
Хочу їхати в Алберту подивитися на землі.
“Добре”. — сказали мені. “Дістанете тикети на їзду задармо. їдьте, щоби вибрати собі добре поле. Землі маємо подостатком”.
Ми поїхали до Калґар, бо залізниці до Едмонтону ще тоді не було. Дісталисьмися до Грінфельду. Землі всюди, землі, куди лиш рушитися, порожні. Бери плуг та ори. Не так, як в краю, що люди на вузоньких загониках сидять, або навіть городця не мають. Але ліса ми не виділи. З тим вернули з Калгари назад до Вінніпегу.
Тутка стрінули ми жидів з Росії і вони нам казали:
“Поїдьте до Ґретни, в Манітобі, недалеко відти, там найдете добру землю”.
Купили ми тикети до Ґретни і поїхали подивитися. На стації стрінули німців, які говорили також по українськи. Один німець взяв нас до молочіння. Було що їсти і пити. Говорили ми з старшими по нашому, а молоді знали вже по англійськи. Оповідали, як з початку бідили. Бідували три - чотири роки, а потому дороблялися і приходили до гаразду.
Я подумав, щоб вернути до краю та привезти свою жінку з дітьми. Єлиняк просив, щоб взяти і його жінку разом, а сам хотів лишитися в Ґретні на роботі. Я міркував, що булоби добре спровадити більше родин з нашого села. Вони могли б дістати землі разом, то не вкучилобся в чужім краю. Я нагадав собі, щоб можна взяти і цілий тавншип. Знаєте, що тавншип? То є 36 секцій; одна секція має чотири фарми; цілий тавншип має 144 фармів, кожна по 160 акрів, по нашому 113 моргів. Отже 144 родин може замешкати одна при другій.
З Ґретни виїхав я 1-го. грудня, з Вінніпегу виїхав 15-го грудня до Монтреалу, а з відси до Бостону. Тутки треба було чекати пять днів на шифу. Морем їхалося щось 22 дні до Лондону. Тут перечекав я два дні, щоби переїхати до Гамбурга. Відти поїхав я через Берлін, Освєн- цім, Краків, Креховичі. Наняв я фіру з стації до Небилова і четвертого дня по Різдві приїхав до села. То було 1892-го року.
Люди питали, куди я їздив і що я бачив. Розповідав я про Канаду і говорив: “Тікай, тікай відси, бо тут нічого не маєш, а тамки будеш мати землю за дурно і будеш ґаздувати”. Але нарід був темний. “То далеко за морем”, кажуть. Мати плаче, хотяй має девятеро дітий; не хоче їхати, але хоче, щоби всі здихали разом із нею з голоду. Люди приходили до моєї хати; повна хата людий, кожний питає мене на ново: “де ти був?”
Нарід не розумів, що за морем може бути свобідна земля без господаря, яку можна дістати даром, або за малі гроші. Слухали, що я розповідав і дивувалися.
Пішла поговірка по селах, що приїхав чоловік Бог знає звідки і хоче провадити людий до якоїсь Америки і Бог зна куди. Одного дня прийшли до моєї хати війт, священик, писар і провізор. Зачали випитувати, чи я говорю правду. Положили мапу на столі і казали мені стднути з боку.
Писар питав мене: “Де ти був?”
Я сказав: “В Америці”. Мало хто знав, де той край, і нині тяжко сказати такому, що не знає світа.
“Кудись їхав?” — питає війт.
Я кажу: “їхав до Кракова, відти до Берліна, відти до Гамбурга. Потім їхав через море до Монтреалу, а звідти сів на колію до Вінніпегу. Я їхав залізницями і шифою”.
Стою з боку і говорю, а вони дивляться на якусь карту.
“Де ви тамки були?” — питає священик.
Я кажу: “Край зоветься Канада: Я був у Вінніпегу, в Калґарах, у Гретні. Єлиняк Василь лишився у Гретні у господаря”.
Нічого не порадили мусіли вірити.
Війт сказав лише до мене: “Уважай на себе”.
Пішов я до Перегінська. Там здибав мене шандар і каже: “Пилипів майся на увазі, бо я скую колись”. —* “Защо?” — питаю.
“Будеш видів! Уважай, що говориш.”
Я собі з того нічого не робив. Сяду в коршмі і пю пиво. Плачу сам, або платять другі. Люди цікаві, стоять довкода.
Розповідаю їм, що хотять знати. Кажу їм: “Тікайте, тікайте, бо тут не маєте землі, а там є земля. Ви тут попихачі, а там будете господарами”.
Зібралося дванайцять родин, готовилися до виїзду: Пайш Юсько, Пайш Антін, Романюк Михайло, Тичковський Никола, Чічак Стефан, Паніщак Юрко, Паніщак Іван, його брат, Паніщак Іван, його кревний, Фе- диняк Василь, Піцик Василь, Вижинович Дмитро, Сенюк Василь, Єлиняк Михайло, старий. Ще були інші, але не памятаю їх уже. Вони продали поле і мали пашпорти, щоби їхати. Я помагав їм, ходив з ними до Калуша, старався; мені трохи заплатили за поміч. Годі за дармо журитися, тратити час та старатися, щоби другі все мали впорядку. Мав я згоду з агентом в Гамбургу, що як я наведу людей на його бюро і його кораблі, то дістану пять долярів від одної родини. Така угода в Канаді то звичайна річ, бо люди мусять тратити час, мусять ходити сюди і туди, і мусять жити. Заплата за роботу потрібна. Але нарід наш не мудрий, лише на селі виріс. Довідалися люди, що моя робота принесе мені заплату за мій труд і зачали приговорювати.
Одного дня рано прийшов шандар до моєї хати. Забув я, як він називався. Сказав до мене: “Ходіть до війта”.
Прийшов я з шандаром до війта. Звався він Гринків Іван. Ґписар був тамки. Мого швагра також привели, бо помагав мені людей збирати, хотяй в Канаді не був; але помагав мені як швагер.
Війт боронив нас, казав, що ми нічого злого не робили, але шандар повів нас піхотою до Калуша і запровадив до шандарського бюра. Стягнули з нас обох протокол і запровадили до арешту в Калуши.
На другий день запровадив нас шандар до суду і показав протокол і листи від агента в Гамбургу, що я мав дістати нагороду за то, що показав людям дорогу до Канади. Я міг йому цього листа не показувати, але я не міркував, що я що злого зробив. Судія говорив по нашому, але не годен нас випустити, та казав нас завести до Станиславова. Другий шандар з Калуша провадив нас на залізницю і завіз до Станиславова. Ані один ані другий нас не ковали, але провадив під багнетом. їхали ми дві години до Станиславова і сиділи тамки в арешті, як
то кажуть “інквізитом”. Кожний осібно сидів. Потім ми станули на суд. Я мав адвоката, але я забув його назвище. Я платив, а він боронив нас обох. На суді нас знова переслухали.
Судия каже до мене: “Тобі нащо землі? Ще ти тутка замало?”
Я кажу: “Землі нам замало”.
Судия каже: “Ти нарід провадиш, щоб їхав”.
Я кажу: “Ні, вони самі хотять.їхати”.
Судия до мене: “Ти чому язик не тримав за зубами? Треба їхати самому, а не стягати других людей за собою. Ти продав нарід агенто- ви. Наш найяснійший цісар поміг людям вернути з Аргентини, трий- цять родин на свій власний кошт, а ти хочеш, щоби цісар знов помагав, як людям щось злого станеться?”
Той цілий суд тревав щось три години і вони нас засудили на один місяць.
Ми пішли оба до арешту, але люди їхали до нового краю, бо пустилися в дорогу. Поїхали так: Романюк Михайло, живе в Чіпмані; Єлиняк Михайло поселився в Чіпмані, але помер на флю; Пайш Йосиф, живе на Делф; Пайш Антін жив на Мирнамі, але помер уже; Тичковський Микола, помер у Стар; Вижинович Дмитро, помер у Чіпмані. Всі вони поселилися в Алберті. Лише Яців Василь, що його син “Іван” скінчив високі школи, той фармує в Манітобі, в Лейдивуді. Він не їздив до Алберти. Інші родини покищо не їхали з краю зараз, але пізнійше.
Коли я скінчив кару, постарався я, щоб дістатися до Канади з цілою моєю родиною. На весні, в третий день по Великодні, 1893 року, виїхав я в дорогу. їхала зі мною жінка і четверо дітей. Наймолодша Анна мала пів року. З нами їхав Паніщак Юрко з жінкою і двома дітьми, Чічак Стефан з жінкою і чотирма дітьми.
Але щоб ми могли їхати, мусів я заробити грошей на дорогу. Взяв я замову збірати дерево для купця в Одесі за ціну 5 центів від одного кубіка. Мав я пять людий і платив їм денно. Найшов я коні і стягав дерево, щоб його вислати Лимницею, а відтак Дністром до Одеси. До самої зими робив я в лісі, а зиму зимував у своїй хаті.
Три родини їхало нас разом через Лавочне, Буда-Пешт, Відень, Париж, Ротердам. Відти дісталисьмося шифою через море, а потім рікою до Квебеку. Відти заїхали ми треном до Вінніпегу.
Тут лишив я родину в наймленій хаті і поїхав на роботу до Норт Дакоти, заробив дещо гроша і вернув у грудни. їхали німці до Атабаски і я прилучився до них. Закупив у Вінніпегу два воли, одну корову, плуг, віз, мішок муки, соли, цукру і все, що я купив, забрав на залізницю до товарового воза. Один такий віз платився 40 долярів, а люди їдуть даром. Так я заїхав до Едмонтону, а звідти до Брудергайм і взяв тамки гомстед. Побув я тамки щось шість місяців і перейшов до місцевосте Стар, що тоді звалася Една. Тепер стація і почта Стар. Сиджу тутка від 1903 року до нині. Взяв я фарму, яка назначена так: тавншип 56, рендж 19, секція 22, західно-полудневий кводер, 160 акрів, “вест оф 4 мерід.” в Алберті.
За ті довгі роки доробив я чотири фармі, так що тепер маю їх пять, виплачених і на мене записаних. Купував я лоти в Едмонтоні і у Вінніпегу і продавав доросше, або тратив на них.
Купували наші люди, українці, склеп у англійця за 16,000 долярів, то закупив я 50 шерів по 25 долярів. Склеп провадили Шкраба і Брикс, але це все пропало.
Тепер не посідаю в Едмонтоні нічого. Лише у Вінніпегу маю 15 лотів землі і мушу платити яких 40 долярів річного податку.
Найстарший мій син Василь має тепер 48 років, посідає пять фар- мів, жонатий, має сина. Син Никола пішов як робітник в місто і жиє з того, що сам заробить. Донька Анна вийшла заміж за Йосифа Піке- леса, німця, який робить у фабриці Свифта коло мяса. Син Михайло, ще парібок, уродився слабоумним і перебуває вдомі для слабоумних.
Літа минають. Тепер мені 73 роки. Весело мені говорити з людьми і зійтися при шклянці пива. Я ще держуся добре, але жінка якась нездорова. Нездужає і длятого держиться в хаті, щоб шанувати здоровля. Держимо слуги щоб обійти господарку, бо нам самим вже тяжко допільнувати всьої роботи.
Наш нарід поступив в Канаді, навчився багато. Тай Канада поступила. Люди робили волами, потім кіньми, а тепер машинами. Кіньми їхати йде вже за поволи, то люди купують авта. Наші фармарі мають вже авта до виїзду. З Алберти вибрали українці трох послів: двох до Едмонтону, а одного до Оттави. Михайло Лучкович добре говорить. В Манітобі люди вибрали двох послів. Мій син Василь варта того, щоб його вибрали послом; дуже добрий фармар і школи має. Розуміє, що фармарі потребують і знає, як за ними обстати.
В старім краю якось не добре; нашому народови ще гірше стало. Люли пишуть тай газети голосять, що там бють людий як за панщини. Там хотять, щоб наш чоловік лишився не-письменним, без школи. Молоді, що вродилися вже в Канаді, того не знають; хто приїхав з краю, той памятає, як там було; поляки нами помітували. І чи довго воно ще так буде?
Ці спогади записав у 1932 р. І.Боберський; опубліковано В.Чумером в 1942 р.
Опублікував Olek Skhil на сторінці "Рожнятивщина"
На фото - Іван Пилипів
Радимо переглянути:
#УД_еміграція #УД_Іван_Пилипів #УД_3_березня
